Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 28

Там, на майдані, кат зітнув йому голову.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Михайло Ханенко, полковник уманський, гетьман Правобережної України.

Михайло Ханенко (1620-1680) служив козацьким офіцером в армії Богдана Хмельницького. Його добре знала вся " стара гвардія ", що пройшла гарт визвольної війні; до нього був прихильний і Юрій Хмельницький, якого Ханенко, як полковник уманський, не раз підтримував. Але тепер Ханенко дотримувався виразної пропольської орієнтації, і докладав чимало зусиль до того, щоб витіснити росіян за межі

України. Задля справедливості, слід відзначити, що у своїй пропольській орієнтації Ханенко виявився послідовним. Але не тому, що дуже вже полюбляв поляків, Річ Посполиту і короля. Його пропольська орієнтація випливала не з прихильності до Польщі, а з нелюбові до Московії. І породжена була ця нелюбов вчиненим В. Хмельницьким "возз'єднанням" і тією безпардонністю, з яким поводилися росіяни в Україні після Переяславської ради.

"Ханенко ще за Богдана був у партії невдоволених Переяславськими умовами, — констатував М. Аркас, — і тепер став гетьманом під зверхністю Польщі. З ним довелося Дорошенкові довго і завзято боротися".

У червні 1669 року він, остаточно розчарувавшись у спроможності Дорошенка об'єднати під своєю булавою обидві частини України, разом зі своїм уманським полком приєднався до Суховія, що теж виступив проти Дорошенка. Те саме вчинили ще п'ять полків.

Одначе, як ми вже знаємо, їхній виступ успіху не мав. Ханенкові не лишалося нічого іншого, як податися на Січ, оскільки повертатись до Умані, де вже порядкували люди Дорошенка, рації не було.

На Січі повелося добре. Серед козаків Ханенко був чоловіком авторитетним, і його незабаром обрали на кошового отамана. А трохи згодом йому припала ще й гетьманська булава, якої зрікся на його користь Суховій, зазнавши ще однієї невдачі в поході. З цим усім Ханенко й прибув до Умані. Скликав раду трьох правобережних полків, до яких приєдналася частина запорожців, і став законно обраним гетьманом Правобережної України.

Становище, звичайно, престижне, для багатьох недосяжне. Але ж мріялося про владу більшу, про ту, що дала б змогу здійснити найголовніше — вирвати з-під впливу росіян всю Україну, Для здобуття такої влади треба було здолати опір кількох сильних, впливових людей, зокрема, Дорошенка.

Шукаючи підтримки в поляків, Ханенко повів переговори з представниками короля. І король визнав його — на противагу лівобережному гетьманові Многогрішному, який одверто загравав з росіянами, та Дорошенкові, який дедалі більше схилявся до думки про турецький протекторат.

Тепер Ханенко мав надійного союзника: проти Дорошенка виступив сам коронний гетьман Ян Собеський. Поблизу Білої Церкви Дорошенко спробував протистати їм разом з білгородськими татарами. Але зазнав поразки, при цьому значна частина козаків перейшла на бік Ханенка, якого підтримував також І. Сірко.

Восени 1671 року стався ще один бій, цього разу поблизу містечка Лисянки. І знову Дорошенко програв, а частина козаків перейшла до Ханенка. На мій погляд, велику роль тут відігравала присутність надзвичайно популярного серед козаків полководця Івана Сірка. Козаки знали, що Сірко, по суті, ще ніколи не мав відчутних невдач, отож сприймали його як своєрідний талісман перемоги.

У жовтні Ханенко й Сірко зустрілися з польськими гетьманами (коронним та польним) в Іллінцях неподалік від Умані. Скликавши тут велику козацько-польську офіцерську раду, обидва командувачі козацького війська заприсяглись у вірності польському королеві. Водночас, заприсяглися й польські командири. Ні, не у вірності Ханенкові, а у вірності домовленостям. Тобто, гарантували, що козакам буде даровано певні привілеї.

Що ж завадило цьому бойовому кулакові остаточно здолати Дорошенка? Передусім допомога кримського хана і правителя Туреччини в формі солідних військових підрозділів, а також складна політична ситуація в Польщі, яка не дозволяла Собеському вдатися до тривалої війни. А тут іще росіяни: взяли та й заслали Сірка до Сибіру. Як перед ним заслали гетьмана Многогрішного, на місце якого настановили відданого собі І. Самойловича. Відтак, становище Ханенка стало критичним. Спалахнула така міжусобна боротьба, що Україна почала перетворюватись на "Велику руїну".

Ханенко повівся досить мудро. Він, може, навіть несподівано для всіх, хто був причетний до цієї колотнечі, склав

із себе повноваження гетьмана на користь Самойловича. Той виступив із військами супроти Дорошенка. Ось як змальовує подію М. Аркас: "Ханенко ще два роки боровся з Дорошенком, але наостанку втратив надію, що з того щось вийде; навесні 1674року прийшов у Переяслав до лівобічного гетьмана Самойловича, поклав перед ним булаву і клейноди і зрікся гетьманства. Тоді Самойлович скликав раду в Переяславі, і на ній його було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра".

Безперечно, цим учинком Ханенко значно полегшив долю українського народу — врятував його від ще одного раунду братовбивства. А щодо Самойловича, то він повівся з Ханенком ґречно: наділив колишнього супротивника маєтностями по лівому боці Дніпра і порадив надалі в політику не втручатися.

Проте Ханенко не міг втриматися від спокуси, і час від часу проти Самойловича інтригував. Він бачив, що руїна триває, тож не зрікся надії з допомогою польського короля здобути булаву гетьмана та дати власний лад державі. У своїх прагненнях він іноді заходив настільки далеко, що Варшава теж починала згадувати про нього, як про вірного спільника. Це не минуло уваги Лівобережжя. 1667 року гетьманська влада заарештувала Ханенка й кинула до в'язниці. Згодом — по двох роках, хтось із можновладних (можливо, навіть з польського королівського двору) за нього заступився, і колишній гетьман вийшов на волю. Але в 1680 році помер, так і не здійснивши своєї мрії про відродження України під крилом білого польського орла.

Іван Самойлович, полковник чернігівський, генеральний суддя, гетьман України.

Беручи участь у змові проти Дем'яна многогрішного, генеральний суддя Іван Самойлович навряд чи міг припустити, що мине лише кілька років, і його так само заарештують і спровадять до Сибіру, як оце щойно спровадили туди — не без допомоги самого судді — гетьмана Многогрішного. Але саме так воно й сталося.

Відомо, що походив Іван Самойлович (р. в. невід. — помер 1690) з родини священика і замолоду навчався у Києво-Могилянській колегії. За часів Многогрішного зробив блискучу кар'єру: спочатку став полковником Чернігівським, а згодом (1669) генеральним суддею Лівобережної України. Одначе вдячним за ці призначення Многогрішному не був. Навпаки, зрадою видав свого патрона росіянам. Після цього йому, ясна річ, не лишалося нічого іншого, як до кінця служити російському цареві.

З перших днів свого гетьманування Самойлович дав зрозуміти всім — і козакам, і росіянам, — що про ідею незалежності України забуто, і розпочав переговори з Москвою. Про що? Та про те, що Росія за його підтримки повинна не тільки остаточно поглинути Лівобережжя, а й усю Правобережну Україну.

Що ж заважало здійсненню цього плану, такого любого Москві та цареві? Опір з боку Правобережного гетьмана Дорошенка, небажання значної маси українського населення й далі терпіти наругу від московської адміністрації, яка після арешту Многогрішного посунула в Україну сараною.

Доля Самойловича є чудовим зразком того, як Російська імперія спритно використовувала амбіції окремих козацьких ватажків України, в тому числі й гетьманів, а потім, коли вони виконували свою місію, жорстоко розправлялася з ними. Підтримавши бажання І. Самойловича приєднати до Росії ще й Правобережну Україну, росіяни посилають в Україну великий корпус боярина Ромодановського і велять Самойловичу вирушати з ним проти Дорошенка. І Самойлович іде на Правобережжя, щоб здобувати його для Росії.

Тут йому дуже пощастило: альтернативний, як сказали б ми сьогодні, правобережний гетьман М. Ханенко, лютий ворог Дорошенка, склав перед Самойловичем свої повноваження і перейшов із військом на його бік. Отже, П. Дорошенко опинивсь у надзвичайно складному становищі. Він, ясна річ, міг би ще боротися, ще певну силу мав, але, відчуваючи, що це лише подовжить агонію його влади та поглибить руїну по обидва боки Дніпра, урадив собі за краще скласти свої клейноди і визнати Самойловича гетьманом України.

Цікавою була соціальна політика Самойловича. Основи її він, очевидно, перейняв від свого попередника Дем'яна Многогрішного. Принаймні, демонстративно відмовлявся передавати важливі справи на розсуд козацької Ради — його більше влаштовувала рада старшини, де офіцери й урядовці мали змогу ухвалювати рішення без зайвих емоцій, у спокійній, діловій атмосфері, тверезо беручи до уваги міжнародні та внутрішньополітичні аспекти. Так само наполегливо підтримував він і формування з козацької верхівки панівної верстви, що дало змогу деяким історикам твердити, ніби "в соціальних питаннях Самойлович проводив лінію старшинського класу, надаючи державі аристократичного характеру" (за І.Крип'якевичем).

Такі дії Самойловича, а також його нехіть іще раз вирушити проти турків та припинити їхні грабунки, розгнівили запорожців. У вересні 1678 року Сірко написав листа Самойловичу, в якому відверто звинувачував його та російські війська в небажанні рятувати Правобережжя, в зраді інтересів України. Докоряв Самойловичу, що, захопившись боротьбою з Дорошенком за булаву, він геть забув про рідну землю і козацтво, а це може обернутися лихом для самого гетьмана.

Та лихо підстерегло Самойловича не з боку запорожців. Його кар'єра скінчилася цілковитою несподіванкою як для нього самого, так і для багатьох його прихильників.

А було так.

Навесні 1687 року російський цар звелів Самойловичу рушати в похід на Крим, підтримавши 100-тисячне російське військо під командою князя Голіцина. Самойлович послухався й зібрав близько 50 тисяч українського воїнства. Але татарська розвідка довідалась про ці наміри. Спеціальні загони татар — ще до початку походу — подалися в степи і заходилися випалювати їх, перетворюючи на пекло. Нестало паші для коней, бракувало питної води... Військо, що прийшло сюди, не витримало спеки та спраги і повернуло назад.