Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 29

А купка старшини, серед якої був і генеральний осавул І. Мазепа, потай поширила чутку, що то не татари попалили степи, а... самі козаки. Це зродило в росіян підозру: Самойлович не хоче йти в похід, тому всіляко йому заважає. Підтримали цю підозру й доноси російському командуванню, в яких цитовано висловлювання Самойловича з приводу безглуздості всього заходу.

Але найдивніше сталося згодом, коли війська, повертаючись назад, підійшли до притоку Дніпра Самари. Там було дванадцять мостів, залишених ще з попередньої переправи. Так ось, українські війська перейшли цілком спокійно, всіма мостами, а коли настала черга росіян, то десять мостів перед ними мало не водночас спалахнули й згоріли. Не викликає сумніву, що підпалила їх ота група змовників, яка вже давно інтригувала проти Самойловича. Але довести цього гетьман не зміг, бо його й слухати ніхто не збирався. Діставши ще одного доноса, в якому писалося, що мости спалено з наказу гетьмана, Голіцин узяв Самойловича під варту.

Певен, що далекою дорогою до російської столиці в ролі арештанта, Самойлович не раз ізгадував, як з його особистою допомогою туди ж таки спроваджено гетьмана Многогрішного. А ще він не міг не пригадати, скільки разів сам компонував доноси на Івана Сірка. Зокрема, того з них, у якому, сповіщаючи, що полтавський полковник Федір Жу-ченко заарештував Сірка, делікатно запитував царя, що має далі чинити із "зрадником" — нібито сам на знав, як Москва розправляється з тими, кого правдою чи неправдою названо цим лихим словом. Отож, не без його, Самойловича, допомоги Сірко опинивсь у Сибіру.

Ну, а як склалася доля самого Самойловича? В Москві його визнали винним у зраді й заслали 1687 року до Тобольська. "Князь Голіцин, — оповідає трагедію родини Самойловичів "Історія русів", — був тоді саме в силі при дворі царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках. Отож двом синам гетьманським, полковнику Стародубському Семенові та полковнику Ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти бєлгородських татар, відрубали обом голови в місті Путівлі... Самого гетьмана, взятого вночі у містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всеношної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено в Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвим". З інших джерел відомо, що помер він по трьох літах заслання.

Трохим Волошанин, кошовий отаман запорізького козацтва.

Відсторонення від влади Івана Стягайла стало цілковитою несподіванкою і для гетьмана Івана Самойловича, і для російського царя. Ця інтрига січова була настільки незрозумілою цареві, що в листі до гетьмана Самойловича, він, серед іншого, просив послати від себе (тобто від гетьмана) на Кіш гінця, який би передав січовикам його царську грамоту і" водночас, розвідав "в який час попереднього кошового отамана Івана Стягайла замінили і з якої причини", і написав про те йому, цареві, "правду".

Та зрештою, якими б помислами не керувалися січові козаки, достроково, десь посеред липня 1681 року, відбираючи булаву від Стягайла, фактом залишається те, що саме на цій Раді кошовим було обрано не менш гідного козацького старшину Трохима Волошанина (р. н. і смерті невід.). Отож передана гінцем Самойловича царська грамота була зачитана на січовому майдані вже в його присутності.

Виявившись на чолі коша, Волошанин вирішив, що війна, політика... — все це добре, але варто подбати і про хліб-сіль, тому одразу ж звернувся до Самойловича з клопотанням про те, щоб він вдався до переговорів з ханом. Потрібна була домовленість з приводу того, щоб козацькі артілі могли вільно ходити на Низ (Дніпра) по сіль, рибу та на полювання. А ще гетьман мав звернутися до російського царя, аби нагадати йому, що за вірну службу треба платити: сукном, порохом, грошима...

В цих листах, датованих 29 липня 1681 року, і переданих гетьманові отаманом Незамаївського куреня Климом

Кислицею, кошовий намагався визначити взаємини і з кримським ханом, і з російським царем на досить тривалий час, щоб у козаків з'явилося визначеність в усьому: в яких урочищах дніпровських вони можуть полювати, в яких заплавах рибалити, на яких луках випасати коней і худобу. Він уже мріяв про "святий покій між монархами" — царем, ханом, королем і султаном, який дозволив би запорозькому козацтву вільно налагоджувати своє життя. Особливо турбувало Волошанина те, що козацтво не має сталого забезпечення. Кошу потрібні були порох, свинець, сукно, грошова платня, а ще — залізо для ковалів, смола для човнів, неводи... У військовий час дещо з цього козаки добували собі в походах (якщо, звичайно, похід видавався вдалим). Але ж для цього треба розпочинати нову війну, порушуючи отой "святий мир між монархами", якого Волошанин так цінував і домагався. Водночас, кошовий передав гетьманові два листи, що надійшли від кримського хана та турецького султана, в яких ці мусульманські правителі теж намагалися налагодити взаємини з Кошем.

Гетьман Самойлович уважно вивчив листи кошового та мусульманських володарів, і справді звернувся до царя, викладаючи йому прохання чи вимоги запорожців. Написав він і запорожцям, але суворо докоряючи за те, що вони, не узгодивши ні з царем, ні з ним, гетьманом, самовільно змінили кошового. Другим серйозним порушенням він вважав те, що козаки "дерзнули мимо волі монарха свого і мимо відомості його, посилати послів своїх до кримського хана". Тобто гетьман вимагав, щоб запорожці не сміли надалі самостійно налагоджувати дипломатичні взаємини з ханом, а тим паче — з султаном.

Одначе козаки сприйняли ці погрози з гумором. Скільки існує Січ, стільки вона й підтримує власні взаємини з володарями сусідніх держав. Отож Самойлович у цій справі їм не указ. Але було в тому листі одне зауваження, до котрого січовикам все ж таки слід було прислухатися: "и то вам предлагаем, что о частых старшин переменах не может быть порядок совершенный".

...До честі царя, він виконав усі вимоги запорожців, але теж поставив умову: надалі припинити будь-які зносини з кримським ханом та іншими володарями. Та це був останній жест царя Федора Олексійовича. Незабаром він помирає, і в Москві починаються заворушення, пов'язані з боротьбою за престол, на якому, врешті-решт, виявилися одразу два правителі — Іоанн Олексійович і Петро Олексійович.

Цій політичній нестабільності дуже втішилися в Польщі. Агенти короля почали пробиватися на Лівобережжя, й особливо до Січі, зі "знадливими королівськими листами", в яких козакам пропонувалося, забувши давню ворожнечу та всілякі непорозуміння, переходити на Правобережну Україну і найматися на королівську службу за 12 талярів на місяць — що видавалося досить непоганою платнею.

У літописі Величка ця ситуація замальовується таким чином: "Позасилавши свої листи й універсали для запорозької Січі, посланці короля переманюють і захоплюють людей наших і Військо Низове на життя на тогобічній пустій Україні, а особливо на службу військову, обіцяючи брехливі свої зваби і давні вільності, й особливо обіцяють велику плату звитяжному товариству", тобто січовому лицарству.

Ну, що листи ці брехливі — ще слід було довести. А тим часом дехто з запорожців почав потихеньку зникати з Січі та переправлятися через Дніпро. Очевидно, й сам кошовий мав якісь контакти з гінцями короля, можливо, навіть вів з ними переговори. І це негайно стало відомо гетьману Самой-ловичу, який мав на Запоріжжі своїх агентів. А вже він по-лакейськи доніс на Волошанина московським правителям. У Москві занепокоїлися і звідти надійшов наказ гетьманові будь-що утримувати козаків від переходу на королівську службу. Там чудово розуміли, що службою окремих козаків у даному випадку не обійдеться. Незабаром усе козацтво може потягтися під королівську руку, аби тільки визволитися з-під руки царської.

У свою чергу, Самойлович звернувся до Волошанина, наполягаючи на тому, що він віднаджував козаків "від шкідливих лядських "прелестей", відводячи від них людей мало-розумних та легковажних".

Зважаючи на ситуацію, Москва не забарилася відрядити на Січ своє посольство на чолі зі стряпчим Бартєнєвим. Грамотою, яку він привіз, кошового офіційно повідомляли, що

Федір Олексійович помер і Московією правлять тепер Іоанн та Петро Олексійовичі, і що кошовому і всім січовикам пропонується присягнути на вірність Росії. Дещо повагавшись, козаки таку присягу склали — а куди дінешся?! І прийняв її від імені правителів царський стольник Олександр Протасьев.

Але схоже, що московіти прибули на Січ не лише для того, щоб передати царську грамоту, але й намовити козацьку старшину, аби вона відібрала отаманські клейноди у Волошанина, обравши когось іншого, хто не наважувався провадити самостійну політику, налагоджувати відносини з польським королем та ханом, і взагалі, був вірним тільки Москві. І можна не сумніватися, що грошей на цю негідницьку справу московіти не шкодували, бо наприкінці червня велике посольство у складі 38 запорожців споряджав до Москви вже інший кошовий — Василь Олексієнко. У листі, якого посли мали подати правителям московським, мовилося, що Січова Рада "зняла кошового з отаманства", а відтак просить царя надати їм платню, сукна, пороху, свинцю, а ще — надіслати обоз з продовольством і дозволити козакам вільне полювання на звіра. Дивовіжна річ: формулюючи подібні прохання, "чолобитні*, на ім'я московських правителів, запорожці навіть не намагалися з'ясувати для себе — а чому, з якого дива вони, горді лицарі степів повинні питати у московського царя дозволу на те, де їм на своїй рідній землі полювати, а де ні? Як не насторожує це й істориків, що цитують подібні документи. І що цікаво: якщо з приводу відсторонення від влади Стягайла і гетьман Самойлович, і московіти висловлювали своє невдоволення, то відсторонення неугодного їм Трохима Волошанина вони мовчазно вітали. Політика є політика...

Василь Олексієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.

Об'єднання України під однією булавою, яка, по суті, опинилася в руці московського царя, дуже занепокоїло Крим і Туреччину. Вони кинули в Україну нові збройні сили. Татарсько-турецьке військо підступило аж до Чигирина. Самойлович на той час добре зміцнив місто і двічі витримав облогу.