Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 56

Отак, утрьох, вони й звернулися до Іваники з вимогою негайно рушити проти кримчаків. А на допомогу йому присилали кінно-піший загін під командою воєводи Григорія Косагова. Одначе тут кошовий повівся досить оригінальне. Він заявив: що цар прислав мені допомогу, то це добре, проте війну з кримчаками я можу розпочати тільки тоді, коли надійдуть війська українського гетьмана; а, "якщо гетьман Самойлович не пришле на Січ ратних людей, то запорожці у Крим не підуть, а лише охоронятимуть свій кіш", — скаржився на непоступливого отамана Косагов у Москву, своїм повелителям.

Та, як з'ясувалося, Іваника виявився політиком мудрим. Він вчасно відчув, що й Росія не квапиться до війни з турками і татарами — дає змогу їм знесилити Польщу. А відтак, кошовий почав листування ще й з кримським ханом. Про це незабаром Довідався гетьман Самойлович, і зродився донос на Іванику. Звинувачення кошовому традиційне: "невірна служба" їх царським величностям.

Оскільки листування надто затяглося, а до чогось конкретного так і не дійшло, то, може, з цієї причини, а може, з іншої, але в 1687 році кошовим на Січі став уже Филон Лихо-пій. Заміна пройшла тихо, спокійно, мирно. Й у вересні з Москви надійшов лист від царів, а ще — "жалованіє", належну частину якого виплатили й Іваниці. Як бачимо, наш хитрий дипломат потрапив вийти із листування з правителями трьох держав досить гідно, не проливаючи козацької крові.

Щоправда, швидко розпрощавшись також із Лихопоєм, козаки не покликали назад Іванику, а гукнули кошовим Григорія Сагайдачного. Зате, коли виникла потреба в поважній делегації до гетьмана Івана Мазепи — привітати його з обранням, — то очолити її козацтво доручило таки полковникові Федору Іваниці.

Певно, Іваника чимось приподобився гетьманові в ролі дипломата, бо незабаром і Мазепа послав його на чолі не менш поважного — але вже не тільки запорозького, а й загальноукраїнського — посольства до Москви. Подробиць переговорів Іваники з російськими правителями ми не знаємо. Так само, як не відома й подальша доля колишнього кошового, козацького полковника Федора Іваниці. Але, як бачимо, певний час він перебував у вирі міжнародного політичного життя, на чолі запорізького козацтва — що і визначає його місце в нашій історії.

Филон Лихопій, кошовий отаман, полковник запорізького козацтва.

Перебравши булаву з рук Федора Іваники, кошовий отаман Филон Лихопій одразу мусив готувати своє воїнство до війни з кримськими татарами. У цей фатальний для гетьмана Самойловича похід українські війська вирушили навесні 1687 року. Росіянами командував князь Василь Голіцин, військом гетьманської України — гетьман Іван Самойлович; а запорізькими козаками — отаман Филон Лихопій.

Як ми вже знаємо, татари підпалили степ, і таким способом звели зусилля воєначальників-слов'ян нанівець. Внаслідок інтриги групи старшини, яку очолював майбутній гетьман Мазепа, Самойлович пішов під арешт. Його звинуватили в тому, що наказав підпалити мости, через які мала відступати російська армія. Мостів він, звичайно, не підпалював, — у цьому не було жодної потреби, і ніякого сенсу, але це вже нікого не цікавило: булава переходила до Мазепи.

До речі, Самойлович, очевидно був особисто знайомий з Лихопоєм. Збереглося свідчення, що в 1682 році Лихопій та Іваника, "з ласки" самого Самойловича, зимували на одній із "станцій" (станиць) Полтавського полку, де й здійснили напад на татарських купців, мабуть, вважаючи що добро їхнє в Україні ж таки й награбоване.

Проте всі ці інтриги не вдовольняли кошового Лихопоя. Він зі своїми лицарями зостався на пониззі Дніпра, щоб разом із загоном воєводи Косагова стримувати турків і татар. Поблизу міста Кизикермена козаки дали туркам бій. Кошовий так його повів, що захопив п'ять гармат і близько тридцяти полонених, не втративши при цьому жодного козака.

У своєму донесенні в Москву, воєвода, ратники якого теж брали участь у побойовиську, пояснив такий успіх "заступництвом Богородиці та Пріснодіви Марії*. Може, воно й справді було так.

Проте слава, як відомо, припадає не "Пріснодівам", а полководцям. Втім, Лихопоєві слава не допомогла: восени запорожці гукнули собі вже іншого кошового — Григорія Сагайдачного. Одначе авторитет Лихопоя від цього не похитнувсь. У грудні 1687 року він очолив велике козацьке посольство до Москви, яке повезло до столиці двох татарських "язиків*, що мали повідомити про підготовку хана до походу на Росію.

До речі, Филон Лихопій став першим козацьким полковником, який дізнався — ще перебуваючи у Москві, — що росіяни мають намір збудувати на Запоріжжі, на річці Самарі, свою фортецю. І повідомив про це Г. Сагайдачному. Рішення Москви викликало різке невдоволення серед козацтва. Можливо, саме на його хвилі козаки позбавили булави Сагайдачного й знову обрали Лихопоя. На жаль, кошовий нічого не міг протиставити намірові росіян, оскільки гетьман Мазепа цей намір схвалив і навіть сам їздив на Самару — наглядати за перебігом будівництва. Та все ж Лихопій написав різкого листа воєводі Косагову, в якому звинуватив росіян у тому, що вони позбавили козаків угідь по річці-Саг марі. Листа було складено в такій різкій формі, що він скидався на ультиматум. Це не сподобалось ні росіянам, ні Мазепі, який тоді ще тримався проросійської орієнтації. Чи принаймні вдавав, що тримається її беззастережно. Через інтриги людей, що поділяли погляди Мазепи та були схильні до щонайтісніших стосунків з росіянами, Лихопоя наприкінці 1688 року запорожці вдруге позбавляють булави і передають її полковникові Івану Гусаку.

Судячи з усього, Лихопоєві не хотілося залишатись на зиму на Січі та ставати в опозицію до новообраного кошового, і він з кількома своїми прибічниками подався до гетьманської України. Й ось тут став учасником ще однієї інтриги гетьмана Мазепи. Відчувши, що І. Гусак не підтримує його, і Січ поступово переходить на протилежні позиції, Мазепа просить Лихопоя повернутися на Запоріжжя та від імені гетьмана, тобто Мазепи, звернутися до товариства з пильним проханням негайно позбавити Гусака права на булаву. Бо тільки так можна зберегти "вірність московським государям*. Разом з тим гетьман усно й листовне (листа Лихопій мав зачитати на козацькій Раді) вимагав, щоб січовики поклали, нарешті, край перемир'ю з татарами, а отже й турками.

Завдання, що його дістав Лихопій, погодьтеся, було не лише делікатним, а й небезпечним для життя. Колишній кошовий добре знав традицію козаків: якщо хтось приносив їм "небажаного", а тим паче — образливого листа, вони або забивали його кийками просто на січовому майдані, або ж топили в Дніпрі. А понад те, гетьман іще й сподівався, що Лихопій стане його постійним агентом на Січі й повідомлятиме про все, що там діється, та про наміри кошового і настрої товариства...

Лихопій виконав завдання за власним кодексом честі. На роль інформатора погоджуватися навіть не збирався. Гетьманового листа козакам зачитав, усні вимоги переказав. Але сам агітувати за розрив із татарами і тісніший союз із росіянами не захотів. І не зі страху перед запорожцями, а тому, що не зрікся давніх своїх поглядів та неприязні до московітів. Це сподобалося козакам, і вони його за небажані для себе звістки та гетьманові вимоги не скарали.

Останнє варте уваги повідомлення про колишнього кошового Филона Лихопоя датується 23 жовтня 1693 року. Саме того дня гетьман Мазепа доповідав московським царям — Іоанну, Петру та Софії, — що козаки знову розпочали бойові дії проти татар і турків. Як приклад цього, він повідомляв, що полковник Филон Лихопій зробив рейд на турецько-татарське місто Кизикірмен (Казикірмен) і розбив там великий загін турків, захопивши при цьому полонених, яких мав намір обміняти на козаків, що колись потрапили в полон до турків. Отже, лицарське служіння Ф. Лихопія січовому товариству та Україні тривало.

Іван Скоропадський, гетьман України.

Взяти булаву "гетьмана України по обидва боки Дніпра" полковникові Івану Скоропадському (1646-1722) судилось у найтрагічніші для України дні — коли вирішувалася доля антиросійського повстання гетьмана Івана Мазепи. Це сталося, коли Скоропадському було вже 62 роки і, судячи з усього, цілком несподівано для полковника, який вже, мабуть, вважав, що, дбаючи про здоров'я, йому час узагалі відходити від козацьких справ.

Це був чоловік добре освічений, умудрений життям. Походив з давнього козацько-шляхетського роду.

Свою кар'єру І. Скоропадський починав з писаря, потім майже два роки служив у військовій канцелярії гетьмана Самойловича. І показав себе тямущим штабним офіцером та здібним дипломатом. Самойлович не раз давав йому делікатні доручення, залучав до участі в усіляких переговорах та делегаціях. Служба в Самойловича стала для Скоропадського важливою, але, водночас, трагічною школою. Він виявився свідком, ба, навіть безпосереднім учасником багатьох міжусобних чвар та інтриг, бачив, як у боротьбі за гетьманську булаву, за намагання постати перед очима російського царя чи польського короля, як то мовиться, святішими за Папу Римського, лівобережні та правобережні гетьмани, наказні Й кошові отамани не гребували наклепами, не спинялися перед кровопролиттям і не хотіли розуміти, як болісно й жорстоко знесилюють оцією метушнею власну Вітчизну.

Чи міг він особисто якось вплинути на ситуацію? За тих часів — ні. Бо не мав для цього ні відповідної посади, ні авторитету. Коли Самойловича було скинуто з гетьманства (1687 р.) і заслано до Тобольська, Іван Скоропадський обіймав лише скромну посаду чернігівського полкового писаря. А вже за Мазепи став генеральним осавулом.

Призначаючи його в 1706 році полковником стародубським, гетьман розумів, що для 60-річного офіцера це вже, по суті, почесна відставка. Ну, послужить іще кілька років у провінційному полку (тут мається на увазі полк як територіально-адміністративна одиниця), а там видно буде.

Немає жодних свідчень стосовно того, що Скоропадський був принциповим противником політики Мазепи чи його особистим ворогом, яким, наприклад, поставав перед сучасниками полковник чернігівський Павло Полуботок. Але саме їх двох, та ще наказних полковників: переяславського — Тамара і ніжинського — Журахівського, звела доля на старшинській раді, яку скликав у селі Богданівці поблизу Новгород-Сіверського цар Петро І.