Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 55

Але сталося непередбачене. Вже другого дня до Олешківської Січі прибули козаки, які отаборились у районі колишньої Чортомлицької Січі, напали на кошового та його старшину, закували всіх у кайдани і повезли до Чортомлика. Може, хотіли таким дивним способом об'єднати обидві Січі та ліквідувати розкол у козацьких лавах? Ні. Ці козаки вважали гордієнківців запроданцями, закидали їм, що, перебуваючи на території, підконтрольній туркам, вони нібито служать бусурманам, а треба, як запевняв їхній кошовий Іван Гусак, служити російському цареві.

Однак виявилося, що російський уряд брати запорожців під свою опіку не хоче. Таким побитом січовики опинились у якомусь міждержавні. Довго існувати так вони не могли. І збунтувались тепер уже проти Гусака, що завів їх у непевне становище. Погрожували йому навіть козацькою розправою, і він із Січі втік. Натомість товариство звільнило з-під арешту Гордієнка і знову висвятило в кошові.

Перше, до чого вдався Гордієнко, то це поїхав до Бахчисарая і переконав хана, що козаки тепер мають намір жити з кримчаками в злагоді, і домовився, що відродить Січ у гирлі Кам'янки. 1730 року вона там і постала. Що сподіялось далі між ним та козаками, невідомо, але наступного року кошовим цієї Січі був Іван Малашевич. А 4 травня 1733 року Кость Гордієнко, "останній лицар Запорожжя", помер. Поховали його з великим жалем і військовими почестями на козацькому кладовищу поблизу Січі.

Його слава, його талант і відданість козацькій справі ще довго надихали нові покоління запорозьких козаків.

Дмитро Горленко, полковник прилуцький, наказний гетьман українського козацтва.

Дмитро (Лазар) Горленко був одним із тих козацьких полковників, яким довелося взяти участь у Північній війні на боці росіян. Навесні 1706 року, підкоряючись наказові царя, гетьман Мазепа відправив у союзне Росії Литовське князівство ще один корпус, що налічував близько 5 тисяч козаків. Командувати ним довірив досвідченому воякові, полковникові прилуцькому (був ним з 1693 р.) Дмитру Гор* ленку, наділивши його правами наказного гетьмана. Цікаво, що французькі дослідники І. Борщак і Р. Мартель, які приділяють у своєму нарисі "Іван Мазепа" полковникові Горленку лише кілька рядків, називають його "одним з найбільше шанованих провідників козацтва".

До речі, його ім'я виникає в історії України ще в 1669 році, під час міжусобної боротьби Многогрішного, Дорошенка, Суховія. Проте не підтримував якогось одного з претендентів, а помірковано очікував, коли це братовбивство вгамується. І куму своєму, полковнику прилуцькому Івану Маценку радив "бути дволикою китайкою для всякого на час", тобто стримано балансувати між претендентами.

За наказом командувача російської армії фельдмаршала Шереметєва, згаданий корпус поділили на дві частини. Одна з них базувалася під Гродно, а друга під Ригою. Але і там і там козаки зазнавали однакових утисків — і від російських офіцерів, і навіть від солдатів. Дійшло до того, що Горленко мусив їхати з-під Гродно в Батурин, і там, у присутності багатьох полковників, гнівно звинувачувати російське командування в "нахабстві", зверхньому ставленні до козаків. Скаржився, що росіяни силою забирають у козаків коней, принижують українців іншими способами. Відібрали — провокуючи козаків на бунт — коня навіть у нього, командира корпусу. Та найбільше обурювало полковника, наказного гетьмана, те, що, за рішенням Петра І, полки його корпусу мали йти до Прусії, і там переформуватись на драгунські, тобто стати кінними полками регулярного російського війська.

Ця доповідь командира корпусу настільки вразила Мазепу, що він уперше, не криючись, пошкодував, що відкинув пропозицію польського короля Станіслава Лещинського об'єднатися для боротьби проти росіян. Це його шкодування Кочубей згодом використає в своєму доносі на ім'я російського царя.

Хоч частина корпусу зосталась у Литві та Латвії, сам Горленко зі своїм прилуцьким полком повернувся в Україну і незабаром став одним з найактивніших учасників боротьби проти російських військ. Козаків його полку агітувати за перехід на бік шведів не треба було: вони вже стільки натерпілися од росіян, що самі рвалися в бій проти них. Одну сотню його полку разом з іншими козацькими підрозділами залишили для оборони Батурина (і, як на лихо, в ній знайшовся негідник, який, зрадивши товаришів, прокрався темної ночі до росіян і показав таємний вхід до замку), а весь полк під командою Д. Горленка перейшов з гетьманом Мазепою через Десну, приєднався до війська Карла XII і взяв участь у Полтавській битві.

Не кинув полковник Мазепи і при відступі до Бендер. В еміграції він був найстаршим за віком полковником. Козаки, особливо ті, що лишилися з його полку, дуже його шанували. Тож коли по смерті Мазепи було вирішено скликати раду (5 квітня 1710) й обрати нового гетьмана, козацтво запропонувало кандидатуру Горленка.

Шансів він, звичайно, не мав, бо були й впливовіші за нього претенденти зі старшини, скажімо, генеральний писар Пилип Орлик, чи племінник і юридичний спадкоємець майна гетьмана Андрій Войнаровський, та сам факт — Горленка розглядали на Раді як можливого гетьмана — свідчить: він був помітною постаттю мазепинської еміграції.

Не здобувши гетьманської булави, полковник Горленко не став, однак, розгортати опозиційної боротьби — вірно служив Україні. Командував, зокрема, полком у поході гетьмана Орлика на Правобережжя. А 1713 року, коли Орлик виїхав до Бендер, полковник Горленко очолив усе військо, що спів-діяло на Правобережжі з поляками. Гетьман навмисне залишив це військо, сподіваючись, що козаки приживуться тут і стануть йому колись у пригоді.

Горленко справді в еміграцію не повернувся, справді осів на Правобережжі, а згодом, коли репресії росіян до учасників Полтавської битви дещо пригасли, перебрався і на Лівобережжя.

Але, перш ніж сказати про це кілька слів, зауважу, що Горленко виступав в ролі дипломата. Відомо, що в грудні 1711 року він очолював посольство гетьмана Орлика до Стамбула. Мета переговорів полягала в тому, щоб приохотити Туреччину допомогти орликівцям у боротьбі проти Росії. І частково цього досягти вдалося. Принаймні султан наполіг на тому, щоб Росія позбулася права на Правобережну Україну — крім, на жаль, Києва, — залишивши під своєю юрисдикцією тільки Лівобережжя.

А що ж Горленко? Перебравшись, як уже мовлено на Лівобережжя, він був на службі в гетьмана Скоропадського, потім — у Полуботка. Про те, що російські урядовці пробачили йому соратництво з Мазепою та антиросійську діяльність в еміграції, свідчить і той факт, що в квітні 1725 року він був одним з командирів корпусу, який разом з росіянами пішов у Гилянський похід — на територію сучасних Дагестану та Азербайджану (козаки дійшли тоді аж за Дербент). Відомо, що в цьому поході корпус пробув п'ять років.

Можливо, цей тривалий і тяжкий похід виявивсь останнім у житті літнього полковника...

Федір Іваника, кошовий отаман запорізького козацтва.

Булаву кошового Січова Рада вручила Федору Іваниці 1686 року — після Григорія Сагайдачного. Збіглося це з важливими міжнародними подіями, що мали безпосередній вплив на долю України і запорізького козацтва. Зокрема, 21 квітня названого року Росія і Польща вклали між собою "вічний мир" — на зміну миру Андрусівського. Турки й татари одразу відчули, що це порушило, говорячи сучасною мовою, баланс військово-політичних сил не на їхню користь. І звернулися з листами до Іваники: ходи з нами під Кам'янець-Подільський, дамо гарту полякам, давнім ворогам козацтва.

Бувало, що козаки відгукувались на запросини сусідів, так би мовити, неофіційно. Формували загони тих, хто з якихось міркувань бачив у цьому потребу, і йшли на допомогу кримчакам, не питаючи згоди ні кошового, ні січової ради. Проте цього разу кошовий зробив усе можливе, щоб жоден козак на боці ханських військ не виступив.

Майже водночас із татарськими гінцями, на Запоріжжя прибув також гонець російського царя Федот Рогов. А цар чого просив? Цар не просив. Цар "жаловал". Еге ж, надавав козакам право безборонно ловити рибу в українських річках та полювати звірину по українських лісах та степах! Он як! Читаєш потім відповідь самого кошового Іваники цареві, в якій отаман гордих лицарів уклінно дякує російському цареві за право ловити рибу та полювати звіра на територіях, що їх козаки століттями відвойовували у ворогів шаблями, і думаєш: "Ну, довоювалися хлопці! Ну, пішли під високу "московську руку!.. Ні краплі гідності!"

А ще цар повідомляв козацтву про вічний мир із Польщею. Іванику це мало б насторожити. Якщо дві такі імперії та раптом на чомусь поєдналися аж до вічного миру, то, тут ясно кожному, що спільну мову вони знайшли на поділові українських чи інших не своїх земель. Так воно, власне" Й було; поділили собі, як своє, ні в кого — ні в козаків, ні взагалі в українців, дозволу не питаючи. Проте в листі-відповіді Іваника геть і не заїкнувся про це та про долю України. Він, як уже мовилося, дякував за право ловити-полювати та за "жалованіє", надіслане йому та його січовикам. А ще повідомляв, що хан зваблює їх у похід проти поляків. Повідомляв, щоб у такий спосіб засвідчити свою відданість цареві, союзникові Речі Посполитої. Росіян така відданість утішила. Адже поляки не отак собі з доброго дива погодилися передати Київ і прилеглі до нього території під протекторат Московії. Як плату за цю поступливість, вони вимагали, щоб російські війська вдарили на Крим і таким чином різко послабили сили Туреччини.

Проте козаки не палали бажанням воювати за інтереси Росії. Так само, як і Польщі. Розпочалось тривале листування між російськими царями та кошовим Іваникою. А до цього епістолярію незабаром прилучилась і Варшава. З якої речі? Переправившись одного разу через Прут, польський король Ян Собеський раптом усвідомив, що його армії бракує тих, хто завжди так звитяжно доповнював будь-яке військо королівства, тобто нема українських козаків. Цікаво, що в листі короля козаки постають з усіма своїми лицарськими доблестями — й мужні вони, й войовничі... Але ще — "гречко вірні польському королю". Ох, же ж оті імперські амбіції!

Росією на той час правило аж три царські особи: Іоанн, Петро, Софія.