Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 57

Чому їх виявилося тільки четверо (кожен з них привів ще й своїх офіцерів)? Та тому, що інші або не захотіли прибути, або ж уже перейшли на бік Мазепи, а отже, й шведського короля Карла XII.

Виникає питання: чому ж не пристав до Мазепи Скоропадський? З певністю відповісти на нього важко. Але пригадаймо, що й перехід гетьмана на бік шведів став цілковитою несподіванкою навіть для багатьох людей з його близького оточення. Отож чимало козацьких офіцерів та полкових адміністраторів просто не зрозуміли, що тут до чого, не встигли зорієнтуватися в ситуації.

Саме в такому стані, на мій погляд, перебував і полковник Іван Скоропадський.

Російські війська на ту пору вже захопили й до останнього мешканця вибили весь Батурин. На значній частині Лівобережжя вдавалися до жахливих репресій. А перед старшиною, що прибула на раду, Петро І розіграв фарс зі "стратою" опудала гетьмана Мазепи (вона викликала в українських офіцерів тільки почуття сорому за учасників цього не-лицарського дійства та огиди до російської азіатчини).

Власне козацька рада відбулася 6 листопада. І на ній обрали гетьманом України Скоропадського. Дехто зі старшини пропонував Полуботка, як найзапеклішого ворога Мазепи. Забуваючи при цьому про те, що Полуботок був іще й переконаним супротивником російської колонізації. Проте Петро І ніби передчував, що і він сам, і Росія ще матимуть клопіт із цим козаком, тому його кандидатуру відхилив, заявивши, що з цього хитруна "може вийти другий Мазепа". І мав рацію, щось подібне з нього згодом і вийшло. Зате літній, навчений життям, поміркований і не схильний до авантюр Іван Скоропадський здався цареві більш прийнятним.

Новий гетьман з перших днів свого владарювання опинився в дуже скрутному й непевному становищі. Дивлячись, які репресії розгорнули росіяни в Україні, як затято витруюють з українського народу потяг до самостійності, як численними заборонами — української мови, української церкви та книгодрукування, позбавленням давніх вольностей та привілеїв козацтва, закриттям, навчальних закладів росіяни намагаються зрусифікувати Україну, гетьман Скоропадський геть не збирався сприймати це за належне. Він сам звернувся до Петра І з вимогою повернути Україні її давні автономні права, шанувати її козацькі звичаї, дати гетьманові змогу відродити місцеву адміністрацію, яку дедалі наполегливіше витіснювало російське чиновництво. Ясна річ, цар не задовольнив жодної з цих вимог, а сам гетьман опинився під сильною підозрою росіян, як прихований чи, може, й одвертий "мазепинець".

З другого боку Скоропадський не був аж таким ворогом російської колонізації, якими виступали, наприклад, кошовий отаман Кость Гордієнко чи полковник Павло Полуботок. Така поміркованість та угодовство, багато кого з козацької старшини просто дратувала. А все ж не можна не помітити й певної поваги Скоропадського до Мазепи. У час, коли по всіх церквах Росії й України Мазепу (з наказу царя) піддавали анафемі й таврували ганьбою як зрадника, гетьман Скоропадський терміну "зрадник* уникав. У своїх листах, універсалах та інших документах називав його делікатно "колишнім гетьманом". Цікаво, що найближчий сподвижник Мазепи Пилип Орлик теж ставився до Скоропадського з великою повагою, називав його в листах "великим та любим приятелем* і, мабуть, радів, що гетьманом став саме цей полковник, який робитиме все можливе, щоб якось пом'якшити репресії росіян та їхню колонізаторську політику.

У листі Петра І, адресованому гетьману Скоропадському (26 травня 1709 року, писаному в таборі під Полтавою), стояла вимога: "... якщо з тих запорожців, що пішли до зрадника Мазепи, чи з тих, що втекли при здобутті Перевалочної, Січі й інших місць, будуть десь у Малоросії переховуватися,^ звеліти, як зрадників розшукувати, ловити й приводити до полковників і сотників, а їм присилати до нас, великого государя*. Проте виконувати цього припису Скоропадський не поспішав, принаймні, не дуже старався, і підлеглих своїх на це не націлював.

Скоропадського легко можна звинуватити в тому, що він був на диво бездіяльним, не робив нічого для порятунку України. Але коли аналізуєш усе те, що нам відомо про становище гетьмана за часів Петра І, починаєш розуміти, що в певних ситуаціях саме бездіяльністю, він, можливо і допомагав Україні, намагаючись уникати загострення, виступаючи посередником у переговорах, наприклад, того ж таки К. Гордієнка з російським командуванням.

Коли П. Орлик і К. Гордієнко рушили на Правобережжя України, Скоропадський мав, за наказом царя, виступити з військами проти них. Але не виступив. Послав генерального осавула Бутовича, з меншим, ніж чекали росіяни, військом. Щоправда, трохи раніше повів полки до "самарських городків" — російських укріплень вздовж річки Самари — і разом з росіянами відтіснив від них загони запорожців, що намагалися за всяку ціну поруйнувати ці символи колонізації українських степів.

У травні 1722 року Петро І запровадив своїм Указом так звану Малоросійську колегію, що складалася з голови та шістьох штаб-офіцерів. Тобто, по суті, створив уряд, що мав правити в Україні від імені царя. Відчувши, що в такий спосіб Петро І, власне ліквідовує гетьманську владу, І. Скоропадський особисто їде до Петербурга, щоб домогтися розпуску цієї колегії, яка вже розташувалася в Глухові. Він рішуче виступав проти такої форми врядування, вбачаючи в ній остаточну ліквідацію будь-якої державності України. Гетьман не розумів — відмовлявся розуміти, — чому порядкувати в Україні, вирішувати долю українського народу та її козацтва повинні чужоземні російські чиновники. Тим паче, що це суперечило Переяславським угодам та багатьом іншим домовленостям, що існували між Україною і Росією.

Та домогтися ліквідації колегії він так і не зміг. Глибоко травмований цієї невдачею, стомлений літами і далекою дорогою, гетьман повернувся в Україну фізично і морально надломленим і невдовзі (3 червня, за іншими даними — у липні 1722 року) помер. До речі, імператор Петро І пережив його лише на якихось шість місяців.

Яка ж роль належить гетьманові Скоропадському в долі України? Передусім, роль того, хто, ставши на чолі пошматованої, колись великої, а нині позбавленої державності держави, на чолі ураженого розбратом народу, — намагався зробити все можливе, щоб якось урятувати цей народ від остаточного винищення і зберегти його гідність від цілковитого приниження.

Цікаве підтвердження цієї думки можна побачити в Миколи Костомарова, в його нарисі "Павло Полуботок". Нарис, як ви вже зрозуміли, присвячено Полуботку, отже про І. Скоропадського мовиться лише побіжно. Але Костомаров знайшов цікавий хід. Він не говорить — навпростець, відкритим текстом, — як багато намагався зробити Скоропадський для України, а лише констатує те, чого не захотів зробити на прохання гетьмана цар Петро І. Зверніть увагу, як класично обминає в цьому творі український історик російську великодержавну цензуру.

"Цар не погодився вилучати, на прохання Скоропадського, малоросійські війська на час походів з-під залежності від великоруських полкових воєвод і генералів, не повертав у військовий набуток (тобто українським військам — Б.С.) взятих у малоросійських зрадників гармат,... не дозволяв малоросам, всупереч домаганням Скоропадського, вести торговельні зносини із запорожцями. У зв'язку з розоренням, якого зазнав Малоросійський край, Скоропадський просив надати козакам на кілька років відстрочку від служби. Цар дозволив дати їм такі пільги тільки на одне літо.... І взагалі, в цей час новий малоросійський гетьман міг би вже й зрозуміти, що цар ставатиме тим більш неприхильнішим і впертішим, чим далі відходитиме час, коли Малоросію треба було голубити (в російському тексті М. Костомарова — "ласкать" — Б.С.) для власного порятунку".

У цих словах Костомарова — гірка правда. Починаючи від часів Петра І, і майже до наших днів. Московія "ласкала" Малоросію тільки тоді, коли це потрібно було для ЇЇ власного порятунку. А потім усі зусилля спрямовувала на те, щоб довести до загибелі саму Малоросію як державу, чи хоч автономію.

Саме в розвідці М. Костомарова знаходимо подробиці зустрічі Петра І і Скоропадського в Петербургу 1722 року" коли український гетьман прибув туди, щоб домогтися скасування указу про Малоросійську колегію: "Гетьмана прийняли шанобливо й лагідно, цар цілував його: Скоропадський удостоївся навіть сидіти за столом государя, поруч з його високою особою. Але тоді ж таки Скоропадського вразила несподівана милість іншого порядку. Цар видав Указ про заснування Малоросійської Колегії: в ній мав головувати президент бригадир Вельямінов, а при ньому засідати шість штаб-офіцерів, усі шестеро з яких були великоросами". Ось так. Згідно з Указом царя, Україною мало керувати семеро росіян, а українців — щоб і духу не було. Ну, що можна ще додати до цього? Хіба лишень нагадати, що на хвилях історії — в 1918 році — Україна ще раз матиме за гетьмана козака на прізвище Скоропадський — Павла. Нащадка Скоропадського Івана.

Поховали гетьмана Івана Скоропадського в Гамалійсько-му дівочому монастирі, поблизу Глухова...

Яків Лизогуб, полковник чернігівський, генеральний бунчужний, генеральний обозний, канцлер України, наказний гетьман.

За своє життя полковник чернігівський, наказний гетьман Яків Лизогуб зробив небагато походів. Зокрема, перший з них 1696 року — на Азов. Але й його виявилося досить, щоб зажити слави полководця не лише в Україні, а й за її межами. Згадку про цей надзвичайно плідний похід та полководця українських козаків знаходимо, зокрема, в "Літописі Малоросії або Історії козаків-запорожців" французького історика XVIII століття Жана-Бенуа Шерера. Ось що там мовиться: "Цар Петро вдруге подався до Азова на чолі могутньої армії й наказав Мазепі прислати йому п'ятнадцять тисяч козаків. Мазепа негайно відрядив це солідне підкріплення під проводом Якова Лизогуба, полковника чернігівського, і Михайла Борошова, полковника гадяцького... Коли вони прибули до царя, він їх відправив Доном до Азова, а тоді морем аж до татарських поселень на Кубані, щоб відрізати всі шляхи сполучення між Азовом та іншими татарами". По закінченні походу, за даними Шерера, "Лизогуб, віце-гетьман, і полковники одержали (від царя Петра І — Б.С.) багаті подарунки".

Ще лаконічніше оповів про цей успіх полководця Лизогуба історик І.