Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 71

Вишневецького, К. Гордієнка чи І. Сірка.

Родом Петро Калнишевський з Полтавщини. Предки його по батьківській лінії належали до старшини Лубенського адміністративного полку і звалися Калнишамя: то вже згодом московські писарі "вихрестили" кошового на Калнишевського, мабуть, для "арістократіческаго благозеучія". Але Бог з ними, з писарями та їхнім "благозеучієм", вони ж бо й кошового отамана Грицька Лантуха, задля благозвучія, перехрестили були на Федорова, хоча здавалося б...

Калнишевський прожив довге, сповнене пригод та лицарського служіння, козацьке життя. Відомо, що за отаманування кошового Григорія Лантуха він був уже військовим осавулом, тобто входив до найближчого оточення отамана, і мав значний воїнський досвід. Це був час, коли, — так склалося, — великої шкоди авторитетові січового козацтва завдавали гайдамацькі загони та дрібні ватаги, які нікому не підпорядковувались і частенько не визнавали жодних норм

людського співжиття. Раз у раз вдаючись до примітивного грабіжництва та масової різанини, вони називали себе при цьому козаками, підриваючи довіру до істинного козацтва.

Щоб покласти край розбоєві хоча б тих ватаг гайдамаків, які базувалися на землях запорізького козацтва, кошовий Лантух сформував з охочих козаків щось на зразок карального полку і, під орудою осавула Петра Калнишевського, послав його в рейд від Дніпра до Бугу. Десь там, на Бузі, в районі сучасного Вознесенська, де завжди стояли сторожові козацькі залоги, Калниш-Калнишевський натрапив на одну з численних ватаг, що прийняла бій у добре укріпленому таборі. І хоч бій був справжнім, проте, здолавши гайдамаків, осавул більшу частину з них просто відпустив під чотири вітри, звелівши ніколи більше не потикатися на козацькі землі.

Та це, як уже мовилося, кошовому Лантуху і його січовому товариству не допомогло. Російські чиновники не переставали надсилати до Петербурга листи, у яких звинувачували запорожців, що вони підбурюють, озброюють і підтримують гайдамаків. Щоб якось з'ясувати цю справу, козацтво скликало на початку 1755 року раду і вирішило послати до столиці Росії повноважну делегацію, яка б переконала і гетьмана Кирила Розумовського, й імператрицю, що гайдамацький рух, і сам дух гайдамацький, нічого спільного із запорізьким козацтвом не мають. Так ось, одним із трьох делегатів від козацтва був П. Калнишевський.

Судячи з усього, Калнишевський показав себе на переговорах непоганим дипломатом, оскільки через три роки, коли стало зрозуміло, що російське чиновництво здатне позбавити Січ останніх земель (значну частину їх, до того ж, кращу, вже було відібрано), козаки знову сформували делегацію, яку довірили очолити саме йому. З чим же вирушав Калнишевський до Петербурга цього разу? Офіційно він мав ощасливити петербурзьке чиновництво ще однією "чолобитною* кошового отамана, а неофіційно — вразити це чиновництво щедрими подарунками (" підношеннями"), задля яких до столиці гнали цілий табун коней і навіть кількох верблюдів, а ще — везли бочки з рибою та торби з грішми. Дожилося козацтво наше українське! Раніше обстоювало землі своїми шаблями, тепер доводилося обстоювати їх хабарями. А що вдієш? Просилися ж під високу царську руку — маєте її.

Коней і верблюдів Калнишевський пороздавав усім, кому годилося, але справа з місця не зрушила. Майже рік довелося йому оббивати пороги різних чиновницьких ватаг, хоч не раз аж руки свербіли наскочити на них із полком своїх рубак, як оце недавно наскакував на ватаги гайдамаків. А подеколи й самому хотілося податися у гайдамаки. Але... мусив виконувати наказ товариства.

На осінь 1752 року на Січі склалася досить напружена ситуація. Кошовим Лантухом незадоволені були і петербурзьке чиновництво, і козацька сірома. Чиновництво нарікало на те, що, мовляв, підтримує гайдамаччину; сірома — на те, що гайдамаччину придушує. Отож, зібрали козаки раду й гукнули кошовим Петра Калнишевського. Козаків — якщо рахувати й тих, що сиділи по річкових паланках — налічувалось тоді понад 20 тисяч. Це все ще була могутня сила, яка вимагала до себе поваги і погрожувала сама за себе постояти, коли комусь там, у Петербурзі, не сподобається, що вона все ще існує.

З такими настроями й подалася до столиці імперії ще одна делегація — з хабарними кіньми-верблюдами та з кошовим отаманом на чолі. До того ж, нагода була поважна: в Росії зводили на престол нову імператрицю, Катерину II. Коронація відбувалась у Москві. Хроністи твердять, що, кинувши погляд на похилені голови своїх "вєрноподданих хохлов", імператриця розчулилась і подарувала кошовому медальку зі своїм портретом. А чиновники від її імені передали Січі нові клейноди, мабуть, наперед знаючи, що незабаром самі ж їх і відбиратимуть у кошового, бо до того йшлося.

Дивлячись на того "патрета" імператриці, що його на нагрудній медальці привіз їхній кошовий із Москви, козаки теж розчулилися. Але настільки, що почали самі себе питати: чи того чоловіка обрали ми собі за кошового, браття, якщо імператриця патретики йому дарує? Чи обстоюватиме він, із тим "патретиком" носячись, права та вольності козацької сіроми? Подумали отак, пошкребли потилиці і, про всяк випадок, булаву кошового в Калнишевського відібрали, щоб знову передати її Грицькові Лантуху. Той, бач, без "патретика", отже чоловік надійніший.

Одначе й він пробув отаманом недовго, бо ж землі козацькі чиновництво російське як відтинало, так і відтинає. А хтось же має це лиходійство зупинити. Козаки вирішили обрати когось рішучішого й назвали ним Пилипа Федоровича. Але й він незабаром мусив скласти повноваження. І в січні 1763 року кошовим стає Калнишевський — удруге, і відтепер уже надовго. До речі, за кілька місяців до його обрання Катерина П, своїм Указом, позбавила булави останнього гетьмана України — Кирила Розумовського, а щоб раз і назавжди закрити це питання, взагалі ліквідувала інститут гетьманства. Якщо зважити, що в пору свого гетьманування К. Розумовський жив здебільшого в Петербурзі, то стає зрозумілим, що в його особі козаки втратили тепер останнього, якщо не захисника, то принаймні представника, а перед дрібним чиновництвом — ще й заступника. Відтак, різко зростала відповідальність за долю козацтва вже самого отамана.

Серед гетьманів та кошових віддавна жила традиція: одразу по номінації закладати церкву, маючи на увазі при цьому, що в тих церквах їх і ховатимуть. Так ось, ще в часи першого свого отаманування Калнишевський збудував своїм коштом церкву в Лохвиці, на Полтавщині. Але це був не останній його внесок у справу поширення православ'я. Через п'ять років він, знову ж таки" за свій кошт, поставив кам'яну церкву Петра і Павла в Межи-гірському монастирі, а 1770 року — церкву Святої Покрови в Ромнах, щоправда, тут уже дерев'яну. Розвиваючи цю тему, Д. Яворницький зазначає, що, крім такої, церковної розбудови, "той таки кошовий, за обітницею, посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі — чаші, дискоси, ложки, зірки зі срібла, озолочені ззовні*. А ще історик повідомляє, що на свої гроші козаки утримували шпиталь Межигірського монастиря.

На мій погляд, ці відомості важливі для нас уже хоча б тому, що свідчать:

козацтво було не лише військовою силою, а й важливим чинником громадсько-політичного й культурного життя України, захисником православ'я, охоронцем українських національних та козацьких традицій. Усе це й не подобалося імператриці та петербурзько-московському чиновництву.

Та повернімося до справ гріховних. Упродовж двох років після обрання Калнишевського отаманом, російські чиновники вперто вимірювали та описували землі козацтва. З якого б то дива така увага та старанність? Все пояснювалося просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам.

Щоб якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб "залюднювати" правічні січові простори. Погодьмося, що це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої

землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України. І хоч ці заходи викликали нову хвилю незадоволення в Петербурзі: "Какпасмелі? Кто пазволіл?!" —все ж тисячі українських сімей устигли перебратися на Запоріжжя, та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.

Про те, як реагували на ці дії Калнишевського російські урядовці, свідчить хоч би той факт, що вони подали імператриці спеціальну доповідну записку,

в якій доводили, що козаки для того вдарилися "у хліборобство, щоб економічно не залежати від Російської імперії", а отже, згодом і відокремитись від неї. Зверніть увагу, вже тоді російське чиновництво було твердо переконане, що це Росія годує хлібом Україну, і дуже побоювалося — ну, геть як у наші часи, Незалежної України, — щоб українці, не доведи, Господи, не відчули себе економічно незалежними від Росії.

1766 року Калнишевський знову поїхав до Петербурга, намагаючись припинити розтягування козацьких земель, але це нічого не дало. Переговори були важкими і майже безуспішними. Хоч царська бюрократія й погоджувалася, що з цією справою — з відбиранням землі — не слід особливо поспішати, щоб не провокувати козацтво на бунти. Наскільки тривалими й складними були ці переговори, переконуємося з того факту, що делегація витратила на них усі запаси власної, з України привезеної, горілки й вирядила на Січ майбутнього отамана чорноморських козаків Антона Головатого по нових 50 відер оковитої, без якої і приступу не було до чиновників, а ще — "для собственного их употребления".

Але це ми дещо відхилилися.

Поневолений український народ уже повставав на боротьбу. По обидва боки Дніпра виникали загони, що доводили свою правду силою зброї. На цій хвилі, на Правобережжі великого розвою набув повстанський рух під назвою "Коліївщина". Проте кошовий отаман Калнишевський не поспішав підтримувати його, хоч повстанцям і співчував. Це дало підставу козакам звинуватити його на Раді (26 грудня 1768 року) в тому, що він зрікся козацьких традицій, не підтримав повстанців, а отже — й народ.