Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 68

А в тому, що занадто часто безлічі наших українських лицарів державницьке мислення або ж виявлялося геть непритаманним, або ж вони гендлювали ним, приміряючи свої вчинки, заяви, криваві походи та бойовиська не до загальнонародної ідеї, а до власних амбіцій...

Одначе повернімося до Сави Чалого. Хто він такий? Звідки взявся? Міщанин з Комаргорода, на Вінниччині. Юнаком, зачарований козацькою славою, подався на Січ. Пробув там недовго, але й цього вистачило, щоб набути козацького вишколу.

Щойно в Україні з'явилися перші гайдамацькі ватаги —як польські аристократи заходилися кожен собі створювати додаткові загони надвірних козаків, або надвірної міліції. Невеличкі підрозділи такого надвірного козацтва поважні землевласники мали й перше — для особистої охорони та охорони маєтків. Але тепер деякі відомі шляхтичі формували вже цілі полки і кидали їх проти повстанців. В одному з таких полків князя Четвертинського й командував сотнею колишній запорожець Сава Чалий.

Служба його точилася собі своїм звичаєм, поки в тих краях не дав про себе знати загін іншого надвірного сотника — Верлана, який називав себе " полковником Війська Запорозького". Ну, не був, то став. У гайдамаків, як і в козаків, усе вирішувалося просто: зібралися, висунули, проголосували...

Що ж приваблювало Чалого в цьому русі? Ідеали. Визволити Україну від польської та російської експансії, вигнати чужоземне і приборкати власне українське панство...

Але що вони побачили, з чим зіткнулись у повсякденні? Кривава різня, десятки поруйнованих міст, сотні захмелілих від крові та вседозволеності повстанців, що чинили суд і розправу на власний розсуд. З самого початку (в 1734 році)

Чалий почав діяти окремим загоном, що налічував у дні заснування всього 50 осіб. Прийнявши до своїх лав нових повстанців, він захопив і пограбував Царгород, далі Стіну, інші містечка і села.

Поговір про нього, як про безстрашного і безжального, кілька років гуляв сплюндрованою Україною. Та, мабуть, настав час, коли ватажок зрозумів: такий розвиток повстання ні до чого путящого не приведе. Коли Верлан і його прибічники зникли, Чалий, рятуючись від карателів, теж десь затаївся. В лютому 1735 р. він був оголошений поляками та росіянами в розшуці. Далі відомо, що кілька місяців він провів у тюрмі в Білій Церкві. Його звинувачували в пограбуванні грецьких купців, але він переклав вину на якогось шляхтича і зумів звільнитися з-під варти. Очевидно, ті, хто його допитував, просто не з'ясували, хто в їхніх руках.

Існує кілька версій повернення Сави Чалого до когорти надвірних козаків. За однією, він нібито зневіривсь у коліях, засумував за спокійнішим життям офіцера надвірного війська і перекинувся до поляків. "В кінці 1736року, — повідомляє В. Антонович, — (Чалий) поспішив скористатися оголошенням регіментаря Малинського, з'явився до нього на квартиру і прийняв присягу на вірність Речі Посполитій, зо що і визнаний був полковником козаків, що складалися з гайдамаків, які розкаялися. Уже в. грудні 1736 року він брав участь у поході проти гайдамацького загону Медвідя і в сутичці з ним під Боровицею поранив самого ватажка". А потім були інші рейди, бої з гайдамацькими загонами. Проте в кінці 1738 року полк Чалого було розпущено, бо Польща не виділяла коштів. Й ось тоді Чалий попросився на службу до коронного гетьмана Йосифа Потоцького й очолив його полк надвірної міліції у Немирові. За цю службу Потоцький наділив його селами Рубан та Степашками.

Оскільки гайдамаки в цих краях діяли досить активно, то незабаром полкові Чалого довелося ставати з ними до справжніх боїв — віч-на-віч. Намагаючись розгромити чи хоч порозганяти ватаги, Чалий кілька разів не просто відбивав їхні напади, а й кидався за ними в погоню. Під час однієї з них (1740 р.) його полк дійшов аж до козацьких поселень, де гайдамаки шукали порятунку, і почав нищити їх, не минаючи й сутичок із запорожцями, що стали гайдамакам на захист.

Його дії справді можна було б віднести до жахливих злочинів проти повстанців, назвати зрадою власного народу чи ще якось, якби не одна деталь. Якої наші дослідники й ті, хто писав про Чалого художні твори, чомусь не пам'ятають: що Гайдамаччину придушував не лише надвірний полк Чалого! Досить активно боролися проти ватаг коліїв і запорозькі козаки на чолі з кошовим І. Біленьким, І. Малашевичем, Г. Лантухом, П. Калнишевським... І розбивали вони ці ватаги та виганяли із запорозьких територій не тому, що намагались запобігти ласки в Польщі, Росії та Криму, а тому, що ці ватаги не визнавали жодних норм цивілізованого співіснування: нападали на послів і гінців, грабували купецькі каравани; вирізували жінок і дітей. І... частенько називали себе при цьому козаками-запорожцями. Тобто, просто ганьбили січове лицарство. А понад те, запорожці, особливо з козацької старшини, як люди у військовій справі досвідчені, розуміли: рух, проти якого постають геть усі — поляки, росіяни, татари, євреї, українці-католики й уніати, — приречений.

У той час, коли С. Чалий був ватажком гайдамаків, поблизу нього гуляв із загоном ще один колишній запорожець — Гнат Голий. Він уже кілька років таборивсь у Чорному лісі, оголосивши свою ватагу "козацьким кошем". Так ось, цей Голий вирішив будь-що помститися Чалому. Адже його перехід до поляків, те, як його прийняв граф Потоцький, дуже шкодили гайдамацькій справі. І не тільки тому, що полк Чалого воював проти гайдамаків, а ще й тому, що його приклад наводив багатьох коліїв, особливо з колишніх запорожців, на думку про можливе замирення з учорашніми ворогами. Одне слово, 1741 року Гнат Голий удерся якось до села Степашки, де полковник Чалий справляв Різдво, оточив його хату і вбив.

Але це тільки одна з версій. За другою, більш романтичною й авантюрною, Гнат Голий скликав десяток-два добровольців, прокрався темної ночі в Немирів і вскочив до будинку, в якому жив Сава Чалий. Полоненця привезли на Січ і, засудивши до смертної кари, забили киями. Ще одну, третю версію пропонує народна пісня:

Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити

Запорозьким козаченькам голів не лупити,

А піймавши у неволю, — в кайданах не водити

Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї.

Та підняли пана Саву на ратища вгору.

А ще відомо, що полк Чалого та місцеве шляхетське ополчення зі свого боку, вирішили помститися гайдамакам Голого. Наздогнати ватаги вони не змогли, тож удерлися на територію, так званого Гарду — запорізької паланки на Бугу (між сучасними містами Первомайськом і Вознесенськом на Миколаївщині) — і погромили її. А далі заходилися нищити усі повстанські ватаги довкола.

А тепер іще раз проаналізуймо обставини "зради" Сави Чалого. Обставини, що дали змогу нашим історикам піднести Чалого, так би мовити, до абсолюту зрадництва та назвати його, як це робив Яворницький, "козаком-ренегатом". Почнемо з постаті Верлана, до якого пристав був Чалий. Лютуючи на величезних просторах Правобережжя, Волині, Поділля та Галичини, вирізуючи поляків, євреїв, українців-уніатів, цей отаман під загрозою смертної кари, примушував усе "визволене" населення України... негайно складати присягу на вірність російській імператриці Анні з якого б то дива? Бо поки в Польщі й Україні існував рух прихильників С. Лещинського, росіяни виступали як союзники гайдамаків.

Та ось рух прихильників короля Лещинського згас, і ті ж таки росіяни усією могуттю своїх полків накинулись на загони Верлана, топлячи в крові повстання гайдамаків. Сам Верлан утік за кордон. Якомога далі від росіян, перед якими щойно поставив на коліна пів України. А що ж тоді залишалося робити Саві Чалому? Було кілька можливостей. Перейти на бік росіян і разом з ними придушувати повстання гайдамаків. Тільки невідомо було, чи росіяни не видали б його полякам, як видавали сотні інших повстанців. Не переходити, а гайдамакувати далі? Але під яким гаслом вести повстанців тепер, проти католиків та уніатів, коли носії "щирої православної віри" росіяни зрадили гайдамаків у боротьбі за цю віру? А крім того: чим перехід до росіян, які тепер придушували гайдамацький рух із неймовірною жорстокістю, відрізнявся від переходу до надвірного козацтва, яке теж карало гайдамаків? Щоправда Чалий міг утекти на Січ. Але Січ офіційно виступала проти гайдамаків, сам кошовий водив полки на приборкання ватаг, які опинялися на козацьких територіях. А коли запорожці часом не приборкували, то всіляко відхрещувалися від Гайдамаччини. Не бажали брати на свою совість її крові, пожеж та руйнацій, не хотіли бути гайдамаками, причетними до національної, та релігійної різанини, що їх так широко й люто практикували колії.

Зваживши всі ці обставини, спитаймо себе одверто: кого зрадив Сава Чалий? А як і зрадив, то чим його зрада відрізнялася від зради росіян, зради Верлана, який силою заганяв українські міста й села під присягу росіянам, щоб потім ті ж таки росіяни віддавали нововірнопідданих польським судам?

Дуже просто начепити на одного з ватажків Гайдамаччини тавро зрадника та ренегата. Набагато складніше ґрунтовно, тверезо проаналізувати ситуацію, з якої зродилися і в якій опинилися гайдамаки-колії, найжорстокіші і найнещадніші з усіх повстанців, яких будь-коли знала Україна.

Василь Сич, кошовий отаман запорізького козацтва.

Коротке, ніякими війнами не позначене отаманство Василя Сича, одного з безлічі інших кошових, що калейдоскопічно проходять через усю буремну історію запорізького козацтва, мабуть, так і залишилося б непоміченим, — а воно таким для більшості істориків і залишилося, — якби не одна надзвичайно симптоматична подія. Яка? Саме в його часи до краю загострилися стосунки між запорізькими і донськими козаками. Причому, дійшлося навіть до збройних сутичок, хай і не багатолюдних, але досить кривавих.

Чого ж не поділили брати-козаки з Дону та Дніпра? Землі у Середина XVIII століття відзначалася різким ослабленням Кримського ханства. Відчуваючи це, запорізькі козаки дедалі наполегливіше витісняли кримчаків з материкових степів на півострів, маючи намір остаточно замкнути їх за Перекопом. Й оскільки це витіснення давало змогу українцям упевнено просуватися північним узбережжям Азовського моря, то незабаром їхні успіхи почали дратувати донців, які теж мали намір розширювати свої володіння коштом татарських загарбань колишніх земель Київської Русі.

Відтак, майже вся територія сучасних Донецької та Луганської областей перетворилася на арену завзятого суперництва.