Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 69

Доходило до рукопашних боїв за право володіти якимось там степовим озерцем, лиманом чи навіть невеличкою морською косою.

Та оскільки запорожці потрапили поставити собі курені вже аж за Доном (тобто, ще задовго до Указу Катерини II) і самі прорубали собі коридор до Кубані, то тут уже втрутився російський уряд. З'явився "высочайший Указ" імператриці Єлизавети, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців у районі Єйських кіс (район сучасного російського міста Єйська). А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на ту, задонську, частину узбережжя.

Кошового Сича і все його товариство цей Указ дійняв до живого. Адже саме вони відбивали ці землі в татар та збройно обставали за них, тож чому відтепер їхні території повинні належати донським козакам? Тим паче, що колись там були києворуські землі Тмутаракані. Одне слово, виконувати наказу царині й сенату В. Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату шукати правди.

Вельми скоро з'ясувалося, що шукати цієї правди на полях битв із шаблями в руках набагато легше і навіть, здається, безкровніше, аніж вишукувати її по чиновницьких коридорах Петербурга. А щоб козаки не мали часу та сили закріплюватися на приазовських обширах, цариця звеліла тисячами посилати їх на будівництво степових фортець та укріплень по південноукраїнських землях. Не для оборони, бо боронитися там, у Приазов'ї, вже, власне, не було від кого, а для того, щоб остаточно закріпитися самим, тобто Росії, на землях українського козацтва. Тому слідом за російськими полками йшли тисячі російських переселенців...

Ось у таких шабельно-дипломатичних ігриськах і минали місяці короткого отаманування славного козака Василя Сича. До речі, зберігся лист цього кошового на ім'я Київського губернатора Леонтьева, який проливає світло на морську торгівлю Січі. Кошовий повідомляє, що в різний час в 1746 році прибувало від п'яти до десяти великих кораблів. Для них існувала бухта, на річці Підпільній. Іноземні кораблі заходили туди "безданно і без пошлинное, але спочатку витримували — під наглядом коменданта Нової Січі — 20-ден-ну обсервацію. Тобто Січ була ще й торговельним портом України.

Обидовський, полковник ніжинський, наказний гетьман українського козацтва.

Відомостей про цього козацького полковника та наказного гетьмана дійшло до нас надзвичайно мало. Ми навіть достеменно не знаємо його імені. Автори "Історії русів" та інших "історій" присвячують йому лише по два-три рядки, що ще раз свідчить про те, як не вміємо ми із належною шаною ставитися до своїх полководців. А тим часом, саме цей наказний гетьман очолював українські війська у Північній війні, в якій українці разом з росіянами та поляками виступали проти шведів. Літописці й історики якого народу можуть дозволити собі напівзабута полководця такого рівня? Байдуже, яких успіхів на цій війні він домігся.

Отож спробуймо проаналізувати все, що вдається виловити по різних джерелах. Передусім відомо, що Обидовський був небожем гетьмана Мазепи, сином його сестри. Про це, зокрема, сказано в праці французьких дослідників Ілька Борщака і Рене Мартеля "Іван Мазепа", де читаємо: "Козаки виїхали під командою Мазепиного сесптринка полковника Обидовського...". В "Історії русів" подибуємо уточнення, що він був стольником і полковником ніжинським. Але коли його призначено на пі посади? Судячи з усього, вже за часів гетьмана Мазепи — невдовзі перед згаданим походом, що мав місце 1700 року. Це підтверджує й інше джерело — "Історія України-Русі" М. Аркаса, який, посилаючись на ще ранішні відомості твердить, що... Ні-ні, про Обидовського в даному разі не йдеться, але згадано, що в час переговорів Мазепи з царівною Софією, з ним прибув до Москви полковник ніжинський Забіла. Це переконує нас, що Обидовського настановив на ніжинське полковництво вже сам І. Мазепа.

Втім, не стомлюватиму читача показом того, як, по крихті, доводиться визбирувати інформацію, що стосується і наказного гетьмана Обидовського, і не тільки його.

Переговори щодо війни зі шведами цар Петро І й польський король Август П мали ще 1699 року. Гетьмана Мазепу на них не покликали, хоч обидва монархи сподівалися залучити до участі у війні українських козаків — і в складі польської армії, і в складі російської. Першим бойові дії розпочав польський король — на території сучасної Латвії. Проте Карл XII успішно відбив наступ, і поляки звернулися до Петра І: рятуй! Цар, як не раз робили і його попередники в таких випадках, переадресував це волання українцям. Гетьман Мазепа спочатку вирішив відбутися одним полком, яким, до речі, командував полковник Іван Іскра. Але справи для поляків складалися настільки кепсько, що цар попросив ще тисяч 10 козаків. Й ось тоді Мазепа сформував корпус із шести полків, на чолі якого поставив наказного гетьмана Обидовського.

Слід зауважити, що формування корпусу йшло нелегко. Жодного бажання вирушати в північні землі, у холоди Й чужі краї, та воювати за інтереси Польщі і Московії у козаків не виникало. Проте наказ є наказ. Обидовський привів свої полки, як і було звелено, до Пскова. Не заставши там росіян, повернув під Нарву. Але тут усе військо українське стало свідком панічної втечі недобитків російської армії, що зазнала од шведів нищівної поразки. "Козаки виїхали під командою Мазепиного сестрінка полковника Обидовського, — пишуть І. Борщак та Р. Мартель у нарисі "Іван Мазепа". Коли вони підійшли до Пскова, то почули, що Карл XII розбив москалів під Нарвою. Українці мусіли завернути півколом, вислухавши лайок від своїх союзників, чому не приїхали їм допомогти начас". Як потім з'ясувалося, під Нарвою добре показала себе фронтова розвідка шведського короля, її пікети темної ночі мало не впритул наблизились до російського табору, і, поки солдати там грілися коло вогнищ, видивились усі місця, де росіяни тримали порох, гарматні ядра та рушничні набої. По них і вдарила на світанку шведська артилерія. Сотні росіян полягли од вибухів власного боєзапасу. Ну, а далі почався штурм кавалерії та піхоти.

Між іншим, шведи повелися тут досить шляхетно: захопивши незліченний полон, вони залишили в себе тільки офіцерів, серед них був і генерал князь Яків Долгорукий, а солдатів пустили по домівках.

Українські козаки спробували були стримувати авангард шведського наступу, але через панічну втечу росіян мусили й собі відійти до Пскова. Усе це діялось у листопаді-грудні 1700 року. Козаки мерзли без теплого одягу, не мали чим годувати коней, бракувало військового припасу, а російський уряд, тимчасом, не видав їм ані копійки з обіцяної платні. У деяких підрозділах люди поїли коней, які вже ніг не могли переставляти од недоїдання...

В "Літописі Малоросії" французького історика Жана-Бенуа Шерера, що користувався польськими джерелами, натрапляємо на лаконічну інформацію: "Року 1701 цар Петро І в супроводі полковника Іскри та ніжинського полковника Обидовського виступив проти шведів з боку Руголева. Росіян було розбит".

Аж на весну 1701 року рештки козацького корпусу, розлючені на російський уряд і все на світі, добилися в Україну — змучені, виголоджені, обдерті, без коней. Чимало було серед них обморожених та хворих. Отже, гетьман Мазепа, вся старшина і просто козаки мали що слухати про "царську службу*. Недарма згодом, коли інший корпус повів в Прибалтику наказний гетьман Д. Апостол, чимало козаків, не гаючись, перейшло на службу шведському королеві.

Але ще кілька слів про перший корпус. Він повернувся в Україну без свого командира. Наказний гетьман Обидовський тяжко захворів і помер у лютому 1701 року під Псковом.

Михайло Борухович, полковник гадяцький, наказний гетьман українського козацтва.

Нітрохи не переймаючись тим, що виморив голодом та згноїв холодом корпус Обидовського, цар Петро І зажадав од Мазепи нового козацького війська. Гетьман усіляко намагавсь уникнути участі в російській війні зі шведами, тим паче, що в цей час на бік Росії стала Польща, яка намагалась виторгувати собі значну частину України, Дізнавшись про цей торг від посла Петра І, дяка Михайлова, Мазепа виступив з рішучим протестом. Але попри всі свої протести, корпус для участі в Північній війні все ж сформувати мусив: Укази царя слід виконувати, якщо вже напросилися під його "високу руку"

Цього разу корпус, до якого ввійшли Гадяцький полк українського городового козацтва та полк запорожців, очолив полковник гадяцький Михайло Борухович, що його Мазепа наділив повноваженнями наказного (походного) гетьмана. Оскільки корпус за чисельністю був невеликим і окремої ударної сили не становив, то діяв під загальним командуванням князя Рєпніна — тобто був підпорядкований російським військам, а потім з'єднався з військами фельдмаршала Бориса Шереметєва. Цього разу козакам випало воювати під Ригою, Друєю та іншими містами. Але до генеральних битв справа не доходила. В даному разі російсько-українське військо не стільки наступало, скільки прикривало російські кордони, побоюючись можливого вторгнення шведів.

Але й тут сталися значні непорозуміння між українськими військами й росіянами. Запорізькі козаки відмовлялися виконувати накази російських генералів, бо не могли миритися із зверхнім ставленням до себе російських офіцерів. Не хотіли також дарувати росіянам свавілля, пов'язаного зі спорудженням на козацьких землях "самарських*, або, як їх називали козаки, "москальських" городків. Хроністи засвідчують кілька випадків збройних сутичок між запорожцями та росіянами. Крім того, запорожці не стали терпіти голоду, як корпус Обидовського, чекаючи, поки їм виплатять затримувану платню, а почали самі шукати собі поживку, нападаючи на російські поселення. Все це скінчилося на тому, що росіяни мусили відпустити запорожців додому. Отже корпус Боруховича розпався, а те, що лишилося від нього, незабаром було приєднане до корпусу наказного гетьмана Д. Апостола і перейшло під його командування.

Зауважу, що, перш ніж вирушити на Північну війну, полковник Борухович уже набув чималого військового досвіду. Зокрема, брав участь у спільному російсько-українському поході (влітку 1697 року) проти татарсько-турецьких військ, що намагалися захопити все пониззя Дніпра аж до Кодака.