Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 8

Але по вів її кривавою дорогою: випалюючи, грабуючи та хапаючи ясир. Щоправда, йому не пощастило. Десь там, на пониззі Дніпра, його перестрів зі своїми молодцями той-таки Іван Сірко Своїх учорашніх союзників полковник розгромив так нещадно, що від орди зосталася тільки згадка. Та ще — намет мурзи що його Сірко послав як дарунок... Ні, не Дорошенкові, а Самойловичу. Щоб довести, що це задля нього він розправився з татарами, а отже, виступає проти Дорошенка.

Здобувши таку підтримку, Самойлович вирішив, що тепер він уже добре пояснить Дорошенкові, хто є хто. Гукнув на військо і напав на Чигирин. Його вмить підперли і росіяни. Здавалося б, справі кінець: Чигирин в облозі, Дорошенкове військо знесилене, ще день два і... Але саме в ці дні Аллах скерував сюди турків. Вони здобули кілька міст, дійшли до Чигирина й деблокували гетьмана.

І аж: тут Сірко, та й усе січове товариство, збагнули: Україна дійшла останньої межі. Треба щось діяти. Але що саме? Сірко формує полк запорожців і їде до Дорошенка в Чигирин. Свідки цієї події твердять, що Дорошенко стрів його як найпочеснішого гостя — ще на підході до міста. З усією належною гідністю. А ще кажуть, що кілька вечорів верховоди пили горілку та оплакували долю Неньки-України.

Але тут відбувається цікава річ. За келихом меду-горілочки раптом з'ясовується, що Сірко зі своїм загоном запорожців прибув зовсім не для того, щоб у черговий раз збройно виступити на боці Дорошенка й нарешті остаточно утвердити його на гетьманстві. Навпаки, він почав тиснути на Дорошенка, аби той зрікся булави на користь Самойловича. Зрозуміло, що Дорошенко був шокований цим ходом. Але що мусив робити: розпочинати війну з Сірком і з усім запорізьким козацтвом?

Зрештою, Сірко таки умовив гетьмана піддатись Самой-ловичу і скласти присягу російському цареві. Дорошенко це зробив. Але не перед російськими воєводами, а перед власним військом. І частину своїх клейнодів передав Сіркові. Не для того, звичайно, щоб вони опинились у Москві. А щоб зберігалися на Січі — на згадку про нього.

Про все це Сірко, через своїх гінців, повідомив Самойловичу із закликом у дусі: " Обіймітесь, брати мої". Але Самойлович собі обіймів не зичив. Навпаки, жадав крові і булави гетьмана всія України. Щоб домогтися цього, він, замість переговорів з Дорошенком, узявся компонувати на нього доноси. Запевняв: Дорошенко вже нібито й не гетьман, але його зречення і присяга цареві — не більше, як підступи. Від нього, мовляв, ще й не такого можна сподіватися. Цар Федір Олексійович зажадав, щоб Дорошенко прибув до Батурина — до ставки Самойловича. І щоб там склав присягу і йому, й гетьманові. Але Дорошенко здогадувався, що з Батурина йому простеляться лише два шляхи: в кращому разі — на той світ, у гіршому — до Сибіру. І сказав подумки цареві та Самойловичу, мабуть, таке: "Знаєте що, хлопці... А чи не піти вам разом з вашими присягами до дідька?!" І не прибув. Не присягав. Ще й написав листа запорозьким козакам, у якому звинувачував Самойловича в тому, що той, вочевидь, не хоче єдності та незалежності України.

Закінчилися всі ці демарші тим, що у вересні 1676 року росіяни з Самойловичем знову облягли багатостраждальний Чигирин. Облягли так густо, що Дорошенко, не бажаючи зайвого кровопролиття, сам, зі своєю особистою охороною, прийшов до табору Самойловича і віддав йому все те з клейнодів, що в нього ще залишалося. Тобто, остаточно зрікся гетьманської влади. Після чого його під вартою — ніби почесною — вивезли до Москви і кілька років тримали десь там у стані напіварештанта. Засилати його до Сибіру росіяни не зважилися тільки тому, що Сірко просив царя заступитися за Дорошенка, прозоро натякаючи при цьому, що якби Дорошенка заслали до Сибіру, де сам він, Сірко, уже побував, то це дуже засмутило б усе січове товариство. А воно, коли дуже засмучується, починає гніватися.

Щоб якось визначити долю колишнього гетьмана, цар призначив його воєводою міста В'ятки. Чи снилося колись гетьманові Дорошенку, борцеві за єдину незалежну Україну, що закінчуватиме він своє життя воєводою російського провінціального міста, а решту днів доживатиме в подарованому йому царем селі Ярополчому, поблизу Волоколамська?

Але, як бачимо, вивершувались деякі політичні кар'єри на нашій землі, ще й так — сумбурно і безнадійно...

Лукаш Мартинович, кошовий отаман запорізького козацтва.

Новий, 1669 рік, якого випало стояти на чолі Коша запорізького Лукашу Мартиновичу (р. н. і смерті невід.), починався в гетьманській України з гострої міжусобної боротьби. Одразу кілька претендентів на булаву "гетьмана по обидва боки Дніпра " намагалися досягти своєї мети, втягуючи в цю боротьбу сусідні держави та запорізьке козацтво. Вже 3 березня козаки Лівобережної України обрали собі на гетьмана полковника Дем'яна Многогрішного, Здавалося б, усе, проблему вирішено. Проте частина Лівобережжя була зайнята гетьманом Петром Дорошенком, з яким Многогрішному одразу ж довелося вступити в пропагандистський і збройний поєдинок.

Для початку, він звернувся до Дорошенка з листом, в якому вимагав, аби той вивів свої війська з лівобережних територій і не пробував підпорядкувати собі Запоріжжя, яке перебувало під протекцією Московії. Проте П. Дорошенко не взяв його листа до уваги, оскільки вже давно вважав своїм сюзереном турецького султана, і наполегливо домагався, аби той визнав його як єдино законного гетьмана України. Для нього це було надзвичайно важливо, оскільки відчував подих у потилицю не менш наполегливого суперника в особі Петра Суховія, який постійно провокував на втручання у внутрішні справи України, в міжусобицю, кримського хана.

Що ж до самих турків, то їх делегація, що прибула до Корсуня на козацьку раду, хотіла бачити на посаді гетьмана Юрія Хмельницького, сподіваючись, що той, прикриваючись авторитетом батька, Богдана Хмельницького, зможе стати тієї постаттю, навколо якої об'єднається все козацтво, вся Україна. А головне, що Юрась Хмельниченко видавався їм більш керованим, піддатливим і відданим, ніж хитруватий і нетвердий у слові своєму Дорошенко. Та оскільки Хмельницький рішуче відмовився від гетьманства, то довелося туркам, зціпивши зуби, з подачі козацької ради, проголошувати "цілковитим гетьманом" Петра Дорошенка.

Проте Лукаш Мартинович, маючи підтримку січової старшини і більшості козацтва, рішуче не погоджувався з таким рішенням. Він просто не уявляв собі Запорозької Січі під протекторатом турецького султана, а до того ж якраз ішлося. Про Петра Суховія він теж був не високої думки, і не дуже поділяв його захоплення протатарською орієнтацією, проте розумів, що, зрештою, всім трьом гетьманам так чи інакше, а доводиться віднаходити собі покровителя серед правителів сусідніх держав. Так ось, перевага Суховія полягала в тому, що обирали його гетьманом саме тут, на Січі, і що кримський хан видавався кошовому тим сюзереном, від опіки якого звільнитися буде найлегше.

Обрання Суховія відбулося в квітні, й тоді ж, у квітні, він звернувся з листом до свого приятеля, полковника Переяславського Дмитра Райча, з закликом підтримати його. Втім, цей лист цікавий для нас не стільки закликом до самого Райча, як сформульованою в нім політичною платформою П. Суховія. З неї випливало, що запорожці на чолі з Мартиновичем підтримують його, і готові, спільно з кримською ордою, іти на Чигирин, виганяти звідти Дорошенка. Й ось тут проглядається цікава колізія: турки, вічні покровителі татар, підтримують Дорошенка; а самі татари, на чолі з ханом, підтримують його запеклого ворога Петра Суховія! Гадаю, що таке протистояння цілком відповідало на той час і намірам хана звільнитися від занадто тісної та беззастережної опіки Стамбула, і намірам Лукаша Мартиновича скористатися цим протистоянням, аби послабити постійну загрозу з боку кримського ханства. Адже, позбувшись підтримки турків, татари змушені будуть шукати тіснішого союзу з запорізьким козацтвом. Тобто сама політична ситуація в Україні і навколо неї підштовхувала кошового отамана Мартиновича та хана Адил-Гірея до військового та політичного союзництва.

Одначе, на відміну від П. Суховія, Мартинович намагався не захоплюватися ним, утверджуючи запорізьку козацьку самодостатність. Приваблювало в програмі Суховія — з якою Мартинович був добре ознайомлений — і те, що він поклав собі рішуче "діяти на заспокоєння вітчизни й об'єднання обох сторін Дніпра під єдиною владою". Відтак, на перший погляд, здавалося, що він виявився досить близько від здійснення цієї мрії. Тим паче, що, крім кримських татар, до нього приєдналися і ногайські мурзи. Щоб зрозуміти, який розклад сил розкривався в ті дні перед кошовим отаманом Мартиновичем, варто послатися на Д. Яворницького, який у своїй "Історії запорізьких козаків" змальовував ситуацію таким чином: "Зібравши запоріжців і 40 тисяч татарської орди, він (П. Суховій — Б.С.) "по траві", відразу після Великодня, вийшов під Чорний ліс, став за 30 верстов від Чигирина і більше трьох разів нападав із запорізькими козаками на Чигирин, Жаботин та інші міста правого берега Дніпра, завдаючи жителям величезних збитків у рогатій худобі і конях, і захоплюючи багатьох людей у неволю. Кримський хан і ногайський мурза відділилися від турецького султана і, всупереч забороні, подружилися з Суховієм і запорізькими козаками; хан прислав багато всіляких припасів і сукна на жупани запорожцям. Союзники вирішили простояти все літо біля Чигирина і здобувати його При Суховії був також Іван Сірко, У цей час "стали поглядати на "Суховієву руку" й Полтавський, Миргородський і Лубенський полки, і навіть схилялися до можливості спорядити своїх посланців у Запоріжжя".

Тобто, коли розглядати цю ситуацію більш спрощено, то стає зрозуміло, що, об'єднавшись із ногайцями, хан хотів використати козаків — як запорізьких, так і гетьманських — для того, щоб остаточно визволитися з-під влади Османської імперії. І слід сказати, що час було обрано вдало: ситуація в самій Туреччині дуже сприяла його планам. Водночас, хан готовий був допомогти козакам визволитися з-під влади Польщі та Московії, знаючи, що йому легше мати справу з козаками, які, на його думку, ніколи не заволодіють кримським ханством, але назавжди залишаться природними союзниками.

Одначе здійснитися всім цим планам не судилося.