Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 9

Одна з суттєвих причин: Сірко в черговий раз зрадив, змінив орієнтацію, перейшовши зі значною силою козаків на бік Дорошенка. А тут ще й турки на Січ напали, і колишній кошовий отаман Курило, зібравши козаків, з великими труднощами зумів відстояти її. Сам Лукаш Мартинович у цей час, очевидно, перебував з козаками у таборі Суховія, на річці Цибульнику. Зауважу також, що, згідно з відомостями, які подаються в "Актах Південно-Західної України", формально кошовим у цей час рахувався Суховій. А на загал, складається враження, що в певні періоди козацтво запорізьке мало по кілька кошових отаманів, одні з яких діяли на самій Січі, інші командували загонами, що брали участь у бойових діях. Або ж їх занадто часто — чи не через місяць переобирали. Так ось, на певний час Суховій об'єднався з Многогрішним і разом з запорожцями виступив проти П. Дорошенка. Коли ж він зазнав невдачі, запорожці знову обрали кошовим Лукаша Мартиновича. Перемога П. Дорошенка дозволила йому готуватися до великого походу на Лівобережну Україну. І тепер уже Мартинович почав побоюватися, що Дорошенко справді може заволодіти всією Україною, перетворивши її на колонію Туреччини. Від імені всього коша він пише Дорошенкові листа, в якому закликає припинити кровопролиття, відмовитися від подальшої боротьби з Д. Многогрішним і не запрошувати в Україну турків і татар. Січовики дорікали Дорошенкові тим, що він, "будучи сином України, чинить із нею не по-синівськи ", проливаючи кров задля задоволення власних амбіцій.

Дорошенка цей лист розлютив. Він і раніше з підозрою та нелюбов'ю ставився до запорізького козацтва, а тепер взагалі вирішив зневажати його. А тут ще дізнався, що Мартинович спорядив посольство. Але не до нього, Дорошенка, а до Дем'яна Многогрішного, прохаючи, аби той звернувся до царя Московії з клопотанням прийняти запорожців під свою високу руку. Тобто, як бачимо, за часів Лукаша Мартиновича Україна, власне, вкотре вже "доборолося" до того, що виявилася, по суті, безборонною, розшматованою поміж сусідніми державами.

Цілком очевидно, що така тверда позиція Лукаша Мартиновича подобалася далеко не всім козакам, і в травні 1670 року ми бачимо на посаді кошового вже не його, а Михайла Ханенка, ще одного реального претендента на гетьманську булаву. Перше, що зробив Ханенко, то це послав листа до Москви, просячи царя прийняти його з усім військом запорізьким низовим, під "високо кріпку царську руку". Але в нього одразу з'явився сильний суперник — Іван Сірко, який, згуртував навколо себе значну кількість запорожців, із тих що жили поза Січчю. Ці козаки й обрали його кошовим.

Весь цей рік минув на Січі в гострій боротьбі, в яку втягували козацтво Дорошенко, Ханенко, Многогрішний та Суховій. А наприкінці запорожці, котрим набридла ця веремія, знову обрали кошовим Лукаша Мартиновича. При цьому вони скористалися з того, що Ханенко в цей час був обраний гетьманом Правобережної України, на противагу Петру Дорошенку. Упевнений, що його поверненню до влади сприяв сам Ханенко, бо ж наміри в них були однакові. Ханенко звернувся до польського короля з проханням взяти Правобережну Україну і Запорозьку Січ під свою протекцію, аби в такий спосіб звільнитися з-під опіки царя Московії. В свою чергу Лукаш Мартинович послав до Острога делегацію старшин на чолі з полковником Семеном Богаче н ком та військовим писарем Андрієм Тарасенком. Там на них уже чекали представники польського короля. Було укладено угоду, згідно з якою Польща визнавала Ханенка гетьманом. Там же, в Острозі, Ханенко склав присягу й отримав від королівських комісарів усі гетьманські клейноди, аж до очеретини включно. Водночас, Лукаш Мартинович утвердився на посаді кошового отамана. Цікаво, що, з точки зору дипломатії, запорожці навіть не зраджували Московії, оскільки досі однаково підпорядковувалися і Московії, і Польщі.

Розуміючи, що він програє, що тріада у складі війська М. Ханенка, запорозьких козаків та польської армії здатна швидко здолати його, Петро Дорошенко пише на ім'я Лукаша Мартиновича покаянного листа, в якому пропонує налагодити взаємини, і пояснює, що до союзу з Туреччиною він вдався не з приязні до віри мусульманської чи султана, а тому, що не бачив іншого виходу. Причому він нагадував запорожцям, що московіти і поляки поділили Україну поміж собою, не питаючи на то згоди самих українців, згоди козацтва. Отож він змушений був шукати третю, могутню силу, яка протистояла б цим імперіям і під протекторатом якої можна було б нарешті зібрати всі українські землі під однією булавою. І що коли до двох, вже існуючих гетьманів — його, Дорошенка, і Многогрішного, поляки обрали ще й третього, Ханенка, то це може призвести до погибелі України.

Судячи з усього, листа було написано вправно, переконливо і досить емоційно, бо коли його зачитували на кошовій Раді, дехто з козаків не витримував і плакав. З жалю за Україну, ясна річ. Щоправда, інша, значно більша, частина, слухаючи того ж таки листа, люто лаяла Дорошенка, як союзника бусурманів. І ще одна цікава деталь: кошовий Лукаш Мартинович хотів було написати листа у відповідь і почав радитися з цього приводу з козацтвом, але громада заборонила йому писати такого листа. Очевидно, опозиційно настроєна частина запорожців просто боялася, що, налагодивши листування з Дорошенком, Мартинович підпаде під його вплив і перекинеться до гетьманського табору.

Почала вживати заходів і Московія. Цар вимагав від Многогрішного зробити все можливе, щоб не допускати на Запоріжжя послів польського короля, а відтак і посланців Січі до Польщі. Але Многогрішний чудово розумів, що це нереально. Зауважу також, що кошовий здебільшого опікувався Січчю та прилеглими територіями, бойовими ж діями запорізьких козаків, які виступали то на боці Дорошенка і Ханенка, то на боці Многогрішного, керували Іван Сірко та інші полковники.

А наприкінці 1671, або на початку 1672 року запорожці відмовили Мартиновичу у праві на клейноди й передали їх старшині Євсевію Шашолу. Як склалася подальша доля Лукаша Мартиновича — невідомо. Як це часто бувало, щойно кошовий Мартинович склав свої повноваження, він негайно випав з поля зору запорізьких та гетьманських хроністів.

Михайло Кричевський, полковник, наказний гетьман українського козацтва.

Сталося так, що на початку Визвольної війни доля тісно пов'язала майбутнього гетьмана Б. Хмельницького саме з цим полковником — Михайлом Станіславом Кричевським (р.н. невід. — помер 1649). Повернувшись улітку 1647 року з Варшави після аудієнції в короля Владислава IV, Б. Хмельницький сподівався, що місцева чигиринська шляхта дасть йому, нарешті, спокій. Проте опозиція короля вже втямила, що він становить небезпеку і для неї, і для всієї Польщі, тож, як випливає з літопису Величка, за наказом самого коронного гетьмана М. Потоцького, його заарештували і мали стратити як зрадника. Існує думка, що Потоцький уже навіть визначив спосіб страти — шибениця.

На щастя, у в'язниці Хмельницький перебував під наглядом свого давнього приятеля — Михайла Кричевського (варту несли козаки Чигиринського полку), дружбу з яким випробовували різні пригоди. І він, Кричевський, сам смертельно ризикуючи, допоміг майбутньому гетьманові утекти з в'язниці буквально за кілька годин до страти.

Потоцький страшенно розгнівався. Якимось побитом Кричевський відвів од себе підозру й урятував життя. Одначе не подався на Січ разом із Хмельницьким. Навпаки, бачимо його на чолі полку, що рухається човнами до Кам'яного Затону в складі війська наказного гетьмана Барабаша. Війська, яке, на задум польського командування, мало рознести повстанські загони Хмельницького на друзки. Як відомо, Хмельницькому та його полковникам пощастило без бою переманити переважну більшість реєстровиків на свій бік. І знову ж таки, важливу послугу зробив тут полковник Кричевський: першим зі своїми козаками став на бік повстанців. І подав приклад іншим.

Далі Кричевський бере участь в усіх основних битвах народно-визвольної армії. Його Чигиринський полк, по суті, стає полком особистої гвардії гетьмана, демонструючи зразки героїзму під Жовтими Водами, Корсунем та в багатьох інших місцях.

Але шлях воїна полковникові судився недовгий.

Навесні 1649 року Україна опинилася перед загрозою ще однієї інтервенції, цього разу з боку Литви. Стало відомо, що там, та ще в Білій Русі, формується велике військо під командою литовського гетьмана Януша Радзивілла. Щоб прикрити кордони держави та зупинити просування литовських військ, на північ України відряджено окремий корпус на чолі з наказним гетьманом Михайлом Кричевським.

Хмельницький, — читаємо у французького дослідника П'єра Шевальє, — послав у Литву ще тридцять тисяч війська під командою польського шляхтича Кричевського*.

Тут уже діяли загони полковників Степана Пободайла й Антона Гаркуші. Вони здобули такі великі міста, як Гомель та Пінськ, відтіснили ворога зі значної території, подалі від кордонів України. Та коли на допомогу ворожим військам прибула 80-тисячна армія Януша Радзивілла з могутньою артилерією, становище різко загострилося. Стало зрозуміло: якщо литовці прорвуться на Полісся, а звідти на Київщину, армія Богдана Хмельницького потрапить межи двох фронтів, і вони її просто розчавлять.

Кричевський з Радзивіллом зійшлися поблизу білоруського міста Лоєва. Тут корпус Кричевського, що значно поступався в чисельності та озброєнні військам Радзивілла, опинивсь у кільці. Добре укріпивши свій табір, козаки мужньо відбивали атаку за атакою. Сподівалися , що з півдня на допомогу прийдуть загони полковників Гаркуші та Пободайла, які досі тримали фронт у межиріччі Дніпра й Сожа. Та несподівано на ці загони ударила з тилу польсько-литовська кавалерія, що прибула на підкріплення литовської армії. І замість того, щоб просуватися на з'єднання з військом Кричевського, козаки мусили самі обгородитися табором. Цілу ніч вони тримали оборону, а на ранок — з неабиякими втратами — все ж таки вирвалися. Та допомогти Кричевському вже не могли: значну частину корпусу Пободайла розстріляла артилерія литовців на переправі через Дніпро.

У битві під Лоєвом корпус Кричевського зазнав великих втрат. У бою загинув і сам наказний гетьман Михайло Кричевський.