Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 11

Одне слово, Павло Тетеря вирішив позбутися такого небезпечного суперника. Як? Та з допомогою доносу. Написав польському королю, що наказний гетьман Богун — зрадник. Якихось переконливих доказів цього не навів. Але відома формула — "існує підозра" — була в ужитку вже віддавна...

її полякам вистачило. Вони вже давно шукали нагоди, щоб розправитися з ненависним полковником, який стільки крові шляхетської виточив за часів Хмельницького. Недовго думаючи, поляки Богуна розстріляли. А заодно взяли під варту і Юрія Хмельницького: на якого Тетеря теж написав не менш "переконливого" доноса.

Отак, тільки з допомогою пера та наклепу, і прокладав собі Павло Тетеря шлях до абсолютної влади на Україні під протекторатом польського короля. Та впевнено почувався лише доти, поки цей король перебував з армією в Україні. Щойно ж повернувся до Польщі — кілька полковників (і серед них Іван Сірко) підняли проти нього повстання.

Найжахливішим для Тетері було те, що проти нього виступили запорожці. Ніхто з відомих козацьких офіцерів не міг подарувати йому наклепу на Богуна!

Одне слово, Тетеря відчув, що довго йому на тестевому місці не всидіти. Не бажаючи випробовувати долю, він проголосив полковника Уманського Михайла Ханенка наказним гетьманом, породивши в такий спосіб ще одного цілком законного та реального претендента на булаву "гетьмана України по обидва боки Дніпра". А сам подався до Польщі, не забувши прихопити при цьому весь військовий скарб та гетьманські клейноди, а також державний архів. Той факт, що клейноди Ханенкові Тетеря не передав, свідчить, що він ще мав намір повернути собі владу. Там він пригадав, що в його жилах тече польська кров, і прийняв католицтво. Щоб забезпечити йому гідне існування, король призначив П. Тетерю старостою брацлавським, ніжинським та чигиринським. Одначе староство це було суто умовним, оскільки реально владарювати на згаданих територіях Тетеря не міг. До того ж, з'ясувалося, що поки він запобігав ласки в Польщі, в Україні його маєтки опинилися в руках кількох польських аристократів. Тетеря спробував був із ними судитися. Безуспішно. Тоді почав обивати пороги канцелярій короля, канцлера, інших можновладців. Та їм не бракувало клопоту й без колишнього гетьмана Правобережної України, який вже не становив для Польщі жодної цінності.

Останні відомості про нього маємо з Ясс та Андріанополя. Тут, на території, що підлягала Туреччині, Павло Тетеря, цей непогамовний інтриган, хотів спровокувати конфлікт між турками й поляками — на помсту полякам за свої кривди. З цього нічого не вийшло. Десь у тих краях, наприкінці 1670 року, він і помер.

Ні, не щастило численній рідні, справжньому кланові Богдана Хмельницького в боротьбі за гетьманську булаву. Ідея монаршої спадковості в Україні падала на важкий і кривавий грунт.

Сашко Туровець, кошовий отаман запорізького козацтва.

Сашко Туровець (Сацький, р. н.-р. см. невід.) належить до тих кошових отаманів, яких самі політичні обставини змусили залишити певний слід в історії України. Вже у квітні 1661 року наказний гетьман Яким Сомко повідомив у Москву — попередив покровителів, — що на Запоріжжі у повній готовності та з чималим військом стоїть отаман Сацький. Поки що — лише стоїть. Не схильний підтримувати ні проросійськи настроєного гетьмана, ні поляків.

Це була правда. Певний час Сашко Туровець справді перебував у стані очікування. Хоч в Україні розгорнулася запекла боротьба за гетьманську булаву та за московських, варшавських, турецько-татарських покровителів, і кожен з претендентів намагавсь утягти до своєї авантюри запорожців, — кошовий тільки споглядав цю метушню. Але недовго. У квітні 1662 року написав разом із Сірком сердитого листа до того ж таки Якима Сомка і добряче вишпетив його за піклування лише про власні вигоди, а не про долю української державності. Перепало також Юрієві Хмельницькому — за слабкодухість. Отже, виходить, Сашко Туровець почав підтримувати в зазіханнях на владу Івана Брюховецького? Тобто позицію свою визначив?

Не поспішаймо з висновками. Твердо можна сказати лише те, що спогляданню кошового настав кінець. За рік ми вже бачимо його в обладунку полководця. Що до цього спричинилося?

На поклик гетьмана Тетері, навесні 1663 року, до України вдерлися ногайські та кримські татари. Саме так: удерлися, а не прийшли, як запрошене союзне військо. Пограбували розбоєм значні території, і аж тоді стали табором в урочищі Цибульник поблизу міста Крилова, щоб вислухати вказівки Тетері, який у боротьбі за булаву ладен був покликати в Україну кого завгодно, хоч диявола.

Не маючи власної сили на таке нашестя, гетьман Брюховецький попросив допомоги в Туровця. Той послав гінців до калмиків, які тоді страшенно ворогували з кримськими татарами. Калмики погодилися йти на кримчаків, але за умови, що ні козаки, ні вони самі татар у полон не братимуть і нікого з них не помилують.

Татар було 10 тисяч — значно більше ніж запорожців та калмиків (загін калмиків налічував лише тисячу шабель). Опівночі козаки підкрались до урочища, тихо познімали вартових. А далі було те, про що розповідає літопис: уціліло тільки тих кілька татар, яким поночі пощастило втекти на болото і там зачаїтися. Всіх інших калмики вирізали. Навіть по тому, як вони склали зброю.

Хоч козаки, як правило, намагалися не вбивати полонених татар — вимінювали їх на полонених українців, — та цього разу додержались вимог договору. А понад те, мабуть, зміркували, що коли калмики так люто нищать татар, у цьому нема нічого особливо лихого для українців: народ уже натерпівся і від тих, і від тих.

Довідавшись про такий розгром, хан Криму передумав, — хоч уже й зібрався, іти походом на Молдову, і спробував порозумітися з козаками. Але козаки на переговори не погодились, дипломатично посилаючись при цьому на те, що не дає дозволу на мир їхній покровитель, російський цар. Тоді кримчаки спробували здолати об'єднані українсько-калмицькі сили зброєю. Але Сашко Туровець показав себе здібним полководцем: спочатку розбив передовий загін ханового наступу, що дійшов знов-таки аж до Крилова (цьому неабияк сприяв Тетеря), а потім дав генеральний бій ворогам на річці Омельничці.

Там склалася цікава ситуація. Козаки, вірні гетьманові Тетері, разом з великим загоном татар, кинулися навздогін військам кошового отамана та калмицького мурзи, що розбили передовий загін. Але кошовий їх перехитрував. Переправившись через Омельничку в одному місці, він улаштував тетеринцям та кримчакам засідку в другому, де переправлялись вони. Щойно кримчаки ступали на берег — запорожці налітали на них вихором і, не даючи розгорнутись у бойові лави, в сум'ятті й штовханині просто вирубували. Тут теж пощастило втекти тільки тим, кому... дивом пощастило втекти. Всі інші полягли — полонених калмики, як завжди, не брали.

У цей час відбулося обрання гетьмана. Туровець, як видно з його бойових дій, підтримував Брюховецького, але той програв: булава припала (досі тільки наказному гетьманові) Якиму Сомкові. Туровець написав листа російському цареві, в якому заявив, що обрання незаконне, бо в раді не брали участі запорожці. Але це справі не зарадило, оскільки й на Січі сталися зміни: булава кошового перейшла до Івана Сірка.

Як відомо, Сірко свого отаманування не дуже тримався. Його — з булавою чи без неї — завжди вважали найпершим козацьким вождем. Він міг за всіх обставин зібрати стільки війська, скільки і коли йому було потрібно: знав, що за ним піде будь-який курінний отаман. Тож навесні 1664 року Сашко Туровець знову стає володарем булави і вирушає з військом у гетьманську Вкраїну. Чого ж він домагається там? Можливо, сам прагне зійти на гетьманський Олімп. Ні, всього лиш для того, щоб підтримати Брюховецького в боротьбі проти Тетері та його союзників — поляків і татар.

Як бачимо, кошовий отаман Туровець був далекий від того, щоб самостійно творити державну політику, визначати її союзницькі пріорітети. Він всього лиш намагався втручатись в міжусобну боротьбу претендентів на булаву. Одначе втручання це не було — і не могло бути — ефективним, оскільки війська в нього було замало, а селянство за ним не йшло. Та схоже, що Туровець і не намагався піднімати його, обмежуючись участю січовиків. Крім того, політична ситуація та шанси претендентів змінювалися так швидко, що наш кошовий навіть не встигав до пуття зорієнтуватися.

Тут отамана спіткала невдача: Тетеря з поляками оточив його військо в Умані. Туровець добре укріпив місто і вистояв. Це було влітку. А восени тетеринці й поляки знову облягли Умань. Але тепер там, разом із запорожцями, був і загін росіян, щоправда, лише на сто шабель. Туровець споді: допомоги од війська російського генерала Косагова. Але і і сам опинився у скруті, бо відкинулись козаки, які були п ньому, отже, всі його спроби пробитись до Умані, зазна невдачі.

Таким побитом Тетері й полякам все ж пощастило заскочити в Умань. Заскочити тоді, коли на допомогу обложеному гарнізонові вже йшли два полки, які надіслав гетьман Брюховецький. Допомога, як-то мовиться, припізнилася: козаки, що потрапили в полон, сиділи під арештом. Дізнавшись про те, що до міста наближається військо Брюховецького (командував ним полковник Андрій Богомаз), поля й тетеринці залишили Умань без бою. Отже, із в'язниці і заки повиходили. Проте жодне джерело не згадує, щоб серед визволених був і кошовий отаман Сашко Туровець. Т навряд чи поляки та військо Тетері могли залишити його живим.

Замислюючись над долею цього здібного полководці неминуче доходиш жахливого висновку: скількох чудових воїнів поглинула міжусобиця, що кілька десятиріч лих запоною висіла над Україною! Воїнів, які могли таланові прислужитися своїй Батьківщині на полях битв з її зовнішніми ворогами.

Іван Брюховецький, кошовий гетьман, гетьман Лівобережної України.

Кар'єра гетьмана Івана Брюховецького (р. н. невід. — помер 1668) здається чи не найдивовижнішою з-поміж кар'єр усіх гетьманів та кошових отаманів України. На відміну від інших державників того часу, він не був ні січовиком, ні реєстровим козаком. Не вкрив себе славою й у визвольній війні. Не став героєм народних пісень і дум. Був лише до самої смерті Богдана Хмельницького вірним його джурою (служником).