Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 93

Проте існують свідчення, що під час цього походу козаки намагалися, наскільки це було можливо, з розумінням і співчуттям ставитися до православних братів-слов'ян, з якими, на відміну від росіян чи поляків, ніколи досі не ворогували. Отож намагалися поводитись так, щоб і після завершення цього походу між ними не залишилося ворожнечі.

Рогозяний Дід вже був у тому віці, коли слід подумати про спочинок. І наприкінці 1815 року він складає повноваження, передаючи клейноди своєму наступникові. Можливо, ми вже нічого не дізналися б про нього, про його подальше життя та смерть, якби ж не події 1828 року, котрі переорали все попереднє життя-буття Задунайської Січі. Пов'язані були ці події зі зрадницькими, по відношенню до всього січового товариства, діями кошового отамана Йосипа Гладкого.

Скориставшись з того, що розпочалася ще одна, котра вже за ліком, російсько-турецька війна, внаслідок якої росіяни опинилися на Дунаї, поблизу Січі, кошовий Й. Гладкий вирішив перейти на бік росіян. Загалом, рішення це має виправдання, але питання в тому, як саме Гладкий вчинив цей акт. Здобувши завдяки ньому особисто для себе чини і маєтності, він, водночас, поставив під смертельну загрозу все козацтво, призвів до загибелі кількох тисяч козаків та їхніх родин, до загибелі самої Січі.

Відправивши в район Силістрії двотисячний полк своїх козаків, до якого включив, здебільшого, тих, котрі не бажали переходити на бік росіян, Йосип Гладкий посадив на човни близько п'ятисот козаків і, навіть не пояснивши їм свого наміру, про який знало лише вузьке коло його прибічників, та прихопивши січову скарбницю, печатку і всі канцелярські документи, вийшов у море, а далі, Кілійським гирлом, подався до Ізмаїла. Там він поклав до ніг царя — в буквальному розумінні цього дійства — клейноди Задунайської Січі і здобув собі чин полковника.

Дізнавшись про цю зраду, турки буквально оскаженіли. Майже дві тисячі козаків, на чолі з наказним отаманом Іваном Баланом, вони запроторили до в'язниці, а в деяких поселеннях, в дельті Дунаю, влаштували справжню різанину. Побоюючись помсти, той незначний гарнізон, що був на Січі, всього кілька десятків козаків, залишив її, рятуючись по навколишніх поселеннях та плавнях. Й ось тоді на політичну арену знову виходить поважний сивобородий козак. Рогозяний Дід.

Знаючи, що турки неминуче увірвуться на Січ і знищать її, він вирішив мужньо, до кінця, залишатися на ній, як представник січового товариства. Достеменно відомо, що з ним залишилося ще четверо таких самих древніх дідів-запорожців. Ось їхні прізвища: Яків Люлька, Тиміш Мамалиґа, Федір Дурний та Келеповський. Ці п'ятеро, на чолі з Рогозяним Дідом, якраз і склали отой останній гарнізон Дунавецької Січі, котрий мусив гідно зустріти каральний загін турецького війська, що прибував спеціально для того, щоб знищити Січ і всіх, хто на ній виявиться.

Поклявшись умерти, не полишаючи Січі, козаки, шануючи звичай, обрали собі Рогозяного Діда за кошового. Відтак, саме він і зустрів турецьких офіцерів та представників влади, намагаючись з гідністю пояснити їм, що за дії колишнього кошового Йосипа Гладкого вони відповідальності не несуть. Як і тисячі інших козаків-задунайців, вони дотримуються домовленостей з турецьким урядом, отож подаватися під руку російського царя не збираються.

Пояснення ці, звичайно, не допомогли. Втім, старі мужні козаки, що зібралися на січовому майдані, і не розраховували на те, що турки помилують їх. Вони знали, що їх чекає жорстока смерть, і готові були прийняти її. Завдання ж їхнє полягало в тому, щоб дати зрозуміти туркам, що Січ не залишилася без господарів і що вони вмирають з усією належною козакам гідністю. Так воно й сталося. Там же, на січовому майдані, турки порубали їх шаблями. Церкву, курені і всі будівлі, які були на Січі, турки зруйнували і випалили. І лише після завершення війни, коли турецька влада знову почала більш-менш терпимо ставитися до українського козацтва, котре потрібно було їй для охорони кордонів та ведення воєн, сюди, в Верхній Дунавець, почали прибувати старі козаки та втікачі з України. Проте відродити Дунаве-цьку Січ вже не вдалося.

Ну а щодо Рогозяного Діда, то бачимо, що смерть свою він зустрів гідно, по-козацьки, як і належить кошовому, як і належить січовому лицареві.

Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.

Минали роки, але козацтво, яке заклало свою Січ на Дунаї, і далі називалося "запорізьким". І мудро робило: адже в такий спосіб воно не переривало історії й традицій запорізького низового козацтва. Хоч і відчувалося, що тут, на Дунаї, козацтво українське помітно фізично, бо ж нема, не існує тих могутніх, невмирущих джерел народних, які живили його в Україні; і духовно підупадає, а отже наближається до свого небуття.

Одним з останніх "помітних" кошових отаманів цієї Січі був Семен Мороз, якому довірили булаву десь на початку 1825 (?) року. Розпочиналося його отаманування спокійно. Часи були мирні (чергова російсько-турецька війна розгорілася лише 1828 року) воювати було ні з ким, тож, аби українські козаки не занудьгували на своїй Січі, турки запропонували кошовому сформувати такий собі будівельний полк, який би, за угодою з турецьким урядом, споруджував на якійсь річці поблизу Стамбула греблі та шлюзи. Справа ґрунтувалася на суто добровільних засадах і, за свідченнями учасників того будівництва, турки ревно додержувалися усіх умов трудової угоди з козаками, добре годували та щедро платили.

Загалом, слід відзначити, що всі дослідники сходяться на одному: турецький уряд, по суті, створив усі можливі умови для того, щоб задунайське козацтво могло нормально існувати, жити, а коли доводилося, то й воювати... за своїми власними традиціями, при власному самоврядуванні. Саме цим ставлення турків принципово відрізнялося від росіян, які весь час прагнули його ліквідувати, порушити традиції, насадити над ним своє чиновництво, зрусифікувати. Не зазнавали козаки і жодних релігійних утисків. Отож, на мій погляд, історія Задунайської запорізької Січі — це та, надзвичайно цікава, частина спільної українсько-турецької історії, яка ще потребує серйозного вивчення і здатна сьогодні бути прикладом мирного співіснування колись ворогуючих військ, народів та релігій. І це може прислужитися справі налагодження сьогочасних дружніх українсько-турецьких відносин.

Але повернімося до кошового Семена Мороза. Отаманував він два роки, тобто два терміни, а далі, відчувши, що літа вже не ті, подався на Афон, у ченці. Й ось тут стався рідкісний, на уявлення справжніх козаків, випадок: учорашній козак-рубака, який пролив чимало крові, а ще більше — нагрішив, раптом став так ревно відмолювати і кров, і всі інші гріхи, що мав на душі; з такою наполегливістю заходився пізнавати слово Боже, — а людиною він, судячи з усього, був досить освіченою, — що незабаром його висвітили в архімандрити!

Ну, здавалося б, що в цьому особливого! Висвятили, то й висвятили. Був кошовим, став архімандритом... Проте дивовижність долі цього козака-ченця в тому й полягає, що вона не вкладається у жодні звичні норми. Саме в цей час греки робили отчайдушні спроби відродити свою Елладу, визволитися з-під турецького iга. На кого вони могли покладатись у цій справі? Звичайно ж, на козаків. Причому тактика їхньої пропагандистської роботи серед задунайського козацтва — для цього греки прислали на Дунай свого архімандрита Філарета, теж з Афону — полягала ось у чому. Може, ви, українські козаки, і не будете битися за свободу Греції, бо то не ваша земля, не ваша справа, але не виступайте на боці турків, не придушуйте нашого повстання. Це теж полегшить нам, вашим братам-християнам, боротьбу.

А щоб зменшити військову силу козаків, Філарет почав посилено агітувати їх податися разом із ним до Росії. Та оскільки просто так у чужу країну запрошувати він не міг, є підстави підозрювати, що прибув він з Афону на Дунай не без згоди та благословення російського уряду, який теж був зацікавлений переманити якнайбільше задунайців на територію імперії.

Судячи з усього, агітував за повернення козаків під російську корону не він один. За даними дослідника історії українських поселень в Добруджі Ф. Кондратовича1 та інших вчених, цей рух набув такої загрозливої для турецької влади масовості, що той уже почав розглядати варіанти виселення чи розселення, розпорошення козаків, аби вони як військова сила не дісталися Росії, відносини з якою на той час (1827-1828 рр.) різко погіршилися. В уряді Туреччини навіть існував проект переселення задунайців до Малої Азії або до Греції, здійснити який завадила сама політична ситуація: в 1828 росіяни розпочали бойові дії проти Османської імперії.

Слід віддати архімандритові належне: замовлення росіян він виконав добре. Повертаючись до Одеси — звідки, власне, й прибув на Дунай (так стелилася йому дорога із Афону) — він привів із собою кілька сотень запорожців, на чолі із сотником Чорнявським.

Царський уряд щедро винагородив архімандрита за його труди праведні, а щодо козаків... То одні з них одразу подалися у "вірні козаки", що служили російській імперії, другі залишилися в Одесі, приєднавшись до тих козацьких родин, які вже давно осіли в цьому місті та його околицях.

А що ж колишній кошовий Мороз? Не витримала душа його козацька молитов та праведностей афонських. Бо таки, на витримала! Щойно стало відомо, що розпочинається турецько-грецька війна, він зрікся архімандритського сану та постригу і знову подався в козаки.

"Оце по-нашому! — схвалили його рішення на Січі. — Бо ж яка душа козацька витримає, щоб отак-о, день при дневі, молитися, замість того, щоб козакувати?!"

Щоправда, на Січі вже мали кошового, та ще й шанованого — Григорія Головатого. Тож Мороза козацтво нарекло отаманом наказним. Розпочинати боротьби за булаву Семен Мороз не став. Пошвидше згуртував чималий загін козаків і вирушив на війну... проти греків. Хоч, мабуть, не варто було. Виступати на боці турків, придушуючи прагнення греків повернути собі захоплені Портою території?.. Без цього походу українські козаки могли б обійтись. Але що було, те було...

При цьому нема жодних підстав стверджувати, що цей загін православний священик почав формувати за наполяганням турків.