Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 36

Не сказати б, що вона тоді дуже йому допомогла, але час виграти вдалося. — Я ходив у ліс — шукати воду. Ночував на дереві… А коли вернувся… села вже не було. Мабуть, вовкулаки, бо жодної живої людини не лишили…

Знову пауза, під час якої хлопцеві навіть пощастило видавити з себе сльозу.

— Тільки пацюки… — вів він далі. — І черви…

— Які черви? — раптом перебив його старий.

Оце так пастка! Сам же собі й розставив! Білі черви на другий день іще не заводяться, дощові м’яса не їдять. Хто ж його за язика тягнув?!

— Не знаю, які… Я таких раніше не бачив. Дрібні й сині… — Він уже вигадував, а це погано.

— Скільки їх було? — схоже, вождь забув усе заради цих нісенітніць про черву.

— Як скільки?.. Я не рахував… Багато.

— Вони були скрізь, чи такими клубками?

Лисий спробував "пригадати":

— Наче клубками… Я їх не дуже роздивлявся. Я взагалі майже нічого не бачив… Там мама…

Збрехавши так нахабно, хлопець відвернувся, щоб приховати ніяковість. І це добре, бо вождь, здається, інакше зрозумів його. Та й хто б не зрозумів, що хлопцеві тяжко все це згадувати!

— Черви, черви, черви… — задумливо промовив вождь. — Ну гаразд, а де ти черевика згубив?

— У болоті. Видра вхопила, я її зарубав, але потім полізли інші, почали її шматувати й віддерли від мене разом із черевиком… Я ледве втік від них.

— Так, пощастило, — дуже сумно, аж занадто сумно сказав Сидір, ніби й не про Лисого й не до нього. — Оце так пощастило!..

У хлопця склалося враження, що він це сказав нещиро — чи то насправді не дуже радів щастю Лисого, чи то взагалі говорив не про нього.

Зайці вовкам не вожаки

Взагалі Василько прокинувся від холоду, але це йому дуже пощастило. Глянувши вниз із великої дубової гілки, на якій спав, він побачив щось дивне, незрозуміле, ніколи раніше не бачене. Спершу йому навіть здалося, що то ворушиться трава від ранкового вітру. Але хлопчик негайно зрозумів, що цього не може бути. Ранок іще не настав — тільки сірий світанок. Жоден листок на дереві не ворухнеться. Вітру немає!

І тоді Василько збагнув, що це не трава ворушиться, а те, що густо вовтузиться в траві, що обплутало кожну травинку й рухалося. Рухалося до стовбуру від неглибокої ямки в кількох кроках до дуба.

Коли до нього дійшло, що це черви, зразу стало можливо приблизно вирахувати швидкість руху. Він побачив, що за п’ять хвилин черви досягнуть стовбура. Що буде далі, він не знав, але нічого доброго від такої масованої навали не чекав. І чекати не хотів.

Звівшись на ноги, Василько відштовхнувся й стрибнув, намагаючись приземлитися якомога далі від вовтузіння. Стрибок вийшов високий і далекий; приземляючись, хлопчик боляче вдарився п’ятами об землю, не втримав рівноваги й упав у траву. Перекинувшись через голову, він швидко підвівся й кинувся бігти. Лиш через кілька хвилин Василько зміг опанувати бридливий жах, що гнав його, й зупинитися.

Бігти справді треба, от тільки куди? Так, як пояснювала Леля (і він сам був із цим згоден), бігти треба на південний захід. Навіть більше на захід, ніж на південь. Сонце от-от мало зійти, але чекати не можна. Обдивившись ближні дерева, Василько визначився з напрямком, зарядив арбалет, узяв його в праву руку й швидко закрокував до села. Іти далеко. А треба встигнути попередити односельців. Якщо справді люди, що захопили Лесика, вирішать іти на пошуки їхнього села, Борода, Вухань, Інженер та інші мають бути готові до цього.

Усе було неправильно. Вся їхня подорож, думав Василько, пішла якось не так. Сліпа пожежа, яка загнала їх у пастку, потім та безглузда сварка між Лелею й Лесиком, подорож берегом у зв’язці, жахлива й незбагненна істота Чата, яку вдалося перехитрувати, але не вдалося зрозуміти. Далі якась неймовірна кількість величезних видр. Чи то не видри були? Тоді що? Таких звірюк хлопчик іще не бачив і ніколи не чув, щоб хтось бачив. От сліпу пожежу до нього також не бачив ніхто, але про неї стільки розповідали, що всі вони відразу впізнали її. А про цих видр ніхто й ніколи не розповідав.

А потім іще гірше. Їх було троє. З Глиною — навіть четверо. А тепер усі розділилися. Хіба можна було розділятись? А хіба можна було не розділитись? Якби в нього хоч на мить виник сумнів у тому, що Леля має рацію, він ні за що не погодився б відпустити її саму. Однак іншого шляху немає. Звісно, розділившись, вони стали значно слабкішими — і кожен із них, і всі разом. Але…

Але чужі люди — це справді небезпечно. Тепер вони знають, що десь неподалік є село. Лесик, звичайно, втомлений, брудний і все таке, але це нікого не обдурить. Він не зможе переконати їх, що йде здалеку. З усього видно, що хлопець у дорозі недовго. Не так він споряджений, як споряджаються в довгу путь. А це означає, що село близько. І почнуть шукати.

Чи пощастить Лелі його врятувати, чи сам врятується — це вже не мало особливого значення. Головне — це небезпека війни. А до неї треба бути готовими. Ніби їм мало вовкулаків.

А черви! Це вже навіть не видри. Ті собі десь у ярузі. Не хочеш зустрічатися з ними — не лізь туди, от і все. А це ж під землею! Тобто вони можуть бути скрізь. Яка від них небезпека, Василько не знав, проте недаремно ж вони лізли до дерева, на якому він спав. Дерев навколо багато, і тільки до цього лізли черви — та ще й у такій кількості.

Чи туди він біжить? Чи не заблукає? В лісі прямо не побіжиш. То трапляться непролазні хащі — суцільний підлісок, крізь який не продерешся, то яр, то галявина, на яку небезпечно виходити… Доводиться кружляти — то праворуч, то ліворуч. Збитися з напрямку дуже легко. А найгірше те, що він ще й не знає, чи обраний напрямок — правильний.

Ніяких неприємних несподіванок Василькові не траплялося від самого світання. Навіть гадюки жодної не зустрів. Зайця, щоправда, бачив. Кажуть, це на біду. Але в цю прикмету Василько не вірив. Взагалі він прикметам довіряв, але ця була якась незв’язна. А як же тоді мисливці? Скільки вони зайців бачать! Це якби щоразу на біду, жодного мисливця на світі давно не лишилося б.

З іншого боку, міркував він, кроками по сухій глиці задаючи ритм своїм думкам, мисливців і справді стає дедалі менше. Невже через те, що вони часто бачать зайців? Сумнівно. Виходить тоді, що й дикі кабани, й вовки, й стрибунці, від яких часом гинуть мисливці — всі ці істоти тільки те й роблять, що зайців обслуговують? Побачив мисливець зайця, той зразу ж біжить і наказує:

— Гей ви, зграє вовків, швиденько біжіть отуди на схід — там є один мисливець, який мене бачив. Так от щоб і духу його в лісі не лишилося!

А вовки йому:

— Щось ми тут не дуже зрозуміли, про що ти говориш — надто слабенький голосок у тебе. Ходи-но ближче.

Зайці, вони ж не з наймудріших. От і підходить начальник до своїх підлеглих. Тільки наблизився — клац! І зайця немає.

Щоб таке дрібне й слабодухе командувало іншими — цього не може бути!

Василько не був найдужчим і найвитривалішим хлопцем у своєму селі. У нього й після вчорашньої подорожі ноги гули. А сьогоднішня гонитва геть його виснажила. Лягти б зараз отут під ялинкою, полежати, відпочити… Правда, він знав, що підводитися буде ще важче, тому йшов і йшов, не спиняючись і не піддаючись втомі.

Загадка для Вуханя

— Не можуть вони прийти вранці, розумієш? — Івась і сам не знаходив собі місця від хвилювання, тому й дратувався на Марічку. — Ніяк не можуть. Вони могли прийти вночі. А раз не прийшли, то молодці — десь ночували, не ризикували. Ти ж сама знаєш, як уночі ходити лісом. Знаєш?

— Знаю.

— Ну от. Займися краще ділом.

Марічка вже знала, про що йдеться. Вона налила в казанок води, дочекалася, поки та закипить, а потім швидко перелила в звичайний казанок. Води було небагато, але все одно треба було нести обережно, щоб не розхлюпати. Й при цьому бігти або дуже швидко йти. Мала пішла так швидко, як тільки могла. Дякувати, що Вухань жив недалеко.

Той уже був на ногах. Хоча й не дуже впевнено. Він повільно пересувався своїм обійстям, і видно було, що йому й досі непереливки. Коли в людини болять ноги, це кожному зразу видно.

— Доброго ранку, — гукнула Марічка від хвіртки.

— А доброго здоров’я, сонечко! — відповів Вухань. — Давно тебе не бачив. Усе в клопотах?

Хоч у його голосі й чулося глузування, але воно було добрим, необразливим, тож мала вирішила не зважати.

— Сідайте швиденько й відкрийте ноги, де болять, — діловито звеліла вона.

— Ну, ти вже той… — Вуханеві було прикро, що й малій розповіли про його вчорашню пригоду.

— Давайте-давайте! — не лишала йому Марічка часу на роздуми й образи. — Стільки роботи ще попереду.

— Нащо це тобі мої ноги? — не здавався Вухань.

— Кажу ж, ніколи теревені розводити. Давайте хутенько.

У її голосі було стільки впевненості й переконливості, що чоловік слухняно сів на землю й задрав холошу. Ногу охоплював навіть не синець, а страшне коричневе кільце.

— Ого! — здивувалася Марічка. — Чим це ви так?

Тут Вухань зрадів. Отже, їй не розповіли про те, що сталось. А чого ж вона тоді прийшла, замислився він. Втім, особливо заглибитися в цю думку йому не вдалося. Бо мала зробила таке, чого він аж ніяк не чекав. Взяла й налила йому на ногу води зі свого казанка, на який Вухань спочатку й уваги не звернув. Від несподіванки він смикнувся й крикнув:

— Ти що робиш?!

— Та сидіть ви тихо, — по-дорослому й собі прикрикнула на нього мала. — Що ви смикаєтесь, як дитина?

І ще налила йому на ногу води. Вухань дуже любив Марічку. Власне, її всі любили. Тому вирішив потерпіти й побачити, до чого призведе це купання. Та й вода була тепла й відчутно пом’якшила біль. А за хвилину він про біль забув і, приголомшений, занімів, утупившись поглядом у ногу. Коричневе кільце блідло на очах, а ще за кілька хвилин просто зникло, і ніяких слідів по собі не лишило.

— Що це ти… той? — тільки й спромігся Вухань поцікавитися змістом побаченого.

— Нічого, — відповіла Марічка. — Нікому не розповідайте. Тоді й ми нікому не розповідатимемо.

— Чого це ви не розповідатимете? — спершу не зрозумів Вухань.

— А нічого не будемо, — швидко відповіла Марічка, як її навчили хлопці. Й додала: — й нікому. Навіть Бороді.

Вона розвернулася й пішла, залишивши чоловіка переварювати побачене, а головне — почуте.

Коли мала повернулася додому, Наталка вже накрила на стіл, і всі вони сіли за пізнє снідання.

Їли мовчки.