Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 46

- Оксеник Сергій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Він же ні втекти, ні той… От я про що!

— Ага-а! — здивовано промовив Івась. — Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..

— Та хіба ж я той!.. — спересердя кинув Вухань. — Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!

— Як же ти його вб’єш! — Петрусь замислився. — Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..

— Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…

— А чим? — з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.

— Осикою, — незвично коротко відповів Вухань.

— Якою осикою?

— Звичайно якою, — відповів Вухань. — Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..

— А стріли осикові також можна? — поцікавився Петрусь.

— Так хіба ж я той… Так люди кажуть, що осикою можна. А я… що ж… Може, й той…

Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.

— От повернеться мала, вона тобі помалює, — сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.

— А де ж це вона? — стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.

— Та хто ж її знає, де вона, — швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.

Просіка

Досі він ніколи не бачив такої просіки. Вона й вовкулачий слід не нагадувала — чиста й неширока, зверху вкрита гіллям. Було темно, але безпечно. Лисий мчав просікою, не торкаючись ногами землі. І зустрічного вітру не було — тільки тонкий холодний струмінь бив у груди й холодив їх. Дорога звивалася, але дивним чином у кінці її — там, далеко попереду, хлопець постійно бачив світло. Саме до нього він летів, воно було метою подорожі.

Аж ось гаряча рідина пролилася з повітря йому на груди й зігріла вихолоджене струменем вітру місце.

І водночас він літав над землею — без ступи, сам по собі, спостерігаючи все, що діялося під ним. Це не так, як одна частина його мчить просікою, а друга літає. Він був весь разом, цілий. Та одночасно перебував і там, і тут.

Лисий знав, що це він уже помер. Однак не було ні боляче, ні сумно. Все, що під ним відбувалося, було якимось нецікавим, байдужим. Ось тіло вождя з простромленим горлом — порожнє, мов ганчірка. Ось його тіло — таке ж порожнє. Над ним схилилася Леля й гірко плаче. Поруч б’ється в риданнях мала Марічка. Натовп навколо поступово розходиться. Лисий відчував Лелин і Марійчин біль, та сам ним не перейнявся. Вони так побиваються, бо думають, що йому погано…

Погано йому не було. І добре не було. Він усе бачив, і йому було ніяк. Тобто не було відчуттів.

Вони з’явилися спочатку непомітно, ледь-ледь. Лелині сльози почали стримувати його, затримувати, зменшувати швидкість, із якою він мчав просікою. Вони ніби заливали очі, й Лисий поступово втрачав вогник попереду — йому вже нібито й нікуди летіти. А потім з’явився біль у грудях, там, де холодило його зустрічне повітря, і він зрозумів, що то знову почала боліти рана, якої завдав йому Василь-Василем.

Лелині сльози геть засліпили його, й він перестав бачити майдан, дівчаток і тіло вождя. Він узагалі нічого не бачив, але тепер — розумів. От чого не було, коли він був мертвий — розуміння. Було знання, а розуміння — ні.

Та й як же він міг щось бачити, коли мав заплющені очі! Це ж Леля закрила їх, коли він помер. Її сльози огортали душу, ось уже й просіка десь зникла, як і не було її. Шкода, вона йому подобалась. От і почуття повернулися…

І раптом усе зразу стало на свої місця. Він розплющив очі й промовив:

— Скільки ж ти мене рятуватимеш?

Марічка голосно скрикнула.

— Я знала! Я знала! — репетувала вона крізь сльози, що полилися з її очей. — Я знала-а!

Що саме вона знала, Лисий так і не зрозумів. Потім колись спитає. Він дивився на Лелю. Сльози висохли в неї на широко розплющених прекрасних очах, вона невідривно дивилася на нього, більше вражена, ніж щаслива.

— То от про що казала русалка! — стиха промовила Леля.

Потім подумала й додала пошепки:

— Лежи тихо, щоб ніхто не побачив, що ти живий. Марічко, замовкни. Як стемніє, будемо тікати.

— Ні, — відповів їй Лисий. — Я знаю, що робити. Головне — не втручайся. Потім усе поясню.

Він повільно звівся на ноги. Цього, здається, ніхто з місцевих мешканців не побачив.

— Гей, Василю! — щодуху вигукнув Лисий. — Де ти є?

За мить усе село було знову на майдані. Ще хвилину вони всі мовчки дивилися на Лисого, а потім Василь, а за ним і всі інші, мов за наказом, упали на коліна. Жінки заголосили. Діти заплакали. Десь за деревами стривожено заіржали коні.

— Ану тихо! — розлігся над майданом голос Степана, того чоловіка з наполовину сивою бородою, який напередодні насмілився сперечатися з вождем.

Не зразу, але все ж таки запала мовчанка, яку переривали тільки окремі зітхання й схлипування.

Степана починали слухатися. Втім, Лисий міг бачити кілька лютих пар чоловічих очей, він розумів, що стати вождем Степанові буде нелегко. Чимало тут залежить і від того, як він поведеться зараз.

— Вислухай мене без гніву, Лисий і босий! — почав чоловік. Він помовчав, збираючи думки докупи, й вів далі: — Ми були несправедливі до тебе… Це так. Ми винні перед тобою. Але ми не хотіли тобі зла. Навіть коли намагалися вбити тебе, ми просто захищалися. Ми не могли повірити в те, що ти насправді прийшов… Наші діди й батьки жили біля цього каменя… Ми завжди чекали, коли ти прийдеш, а коли ти прийшов, ми не повірили… Так буває…

Серед його односельців почулися голоси, які підтримували сказане. Мовляв, так, ми справді не повірили, а треба ж було повірити. Степан підніс угору праву руку, й шум стих.

— Вірити дуже важко… Покійний вождь учив нас вірити… А з'ясувалося, що й сам не вірив… А може, вірив, тільки втратив голову, побачивши твою сестру. Так буває з чоловіками… Вони втрачають голову, коли бачать вродливу дівчину… Ми були легковажні. Ми покладалися на вождя… Знайди прощення в своєму серці. Не карай наших жінок і дітей.

Лисому дедалі більше подобався цей чоловік. Він благав прощення, але все це промовив з гідністю, він не стояв на колінах, як решта його односельців. Дуже хотілося сказати, що все це чистий збіг обставин, що нічим він селу не загрожує, що, мовляв, відпустіть нас і будемо друзями.

Лисий знав, що так казати не можна. По-перше, йому все одно не повірять. Не кожного дня трапляються такі збіги, не кожного дня в усіх на очах оживають убиті й не кожного дня малі діти літають у небі на ступах. Йому не повірять. По-друге, якщо й повірять, то це ще гірше, бо тоді ніхто їх не відпустить. Добре ще, як не повбивають. А що не відпустять, то однозначно. Можливо, ще вранці Лисий і піддався б на цю спокусу — сказати правду. Але тепер — після смерті й воскресіння — він уже був іншою людиною. Він став дорослим і відчував це.

— Ти сам кажеш, що ви не вірили, — почав він спокійно й виважено. — Як же я можу вірити вам? Ви все життя прожили з цим кам’яним пророцтвом — і зрадили його. Тепер хочете, щоб я, пожалівши вас, сам порушив те, що сказано древніми?

Люди на майдані приречено похнюпили голови. Лисий бачив, що вони на все згодні, готові прийняти кару, яку вважали заслуженою. Мовчав і Степан, розуміючи, що хлопець каже правду — ту правду, яку він, Степан, знав і в яку сам Лисий уже майже вірив.

— Ти говориш, як доросла людина, хоч іще дуже молодий, — знову мовив чоловік. — У тебе попереду довге життя. Не починай його з помсти. Подивися на цих людей. Вони все готові віддати тобі й твоїм дівчаткам. Скажи, що ви хочете, ми нічого не пошкодуємо.

Леля слухала й вухам своїм не вірила. Вона розуміла, що не може втручатися, бо не знає всього — не знає, про яке пророцтво йдеться, чому ці люди так бояться Лисого. Та й він сам заборонив їй втручатись. Але навіть не ця невідома правда найбільше дивувала дівчинку. Вона не впізнавала свого друга. Він нібито був таким самим, але раніше вона ніколи не чула, щоб він так розважливо говорив, щоб у його голосі була така доросла сила. Лисий і раніше був доросліший за свій вік. Тепер вона бачила, що нагла смерть хоч і відступила, та забрала те найцінніше, що має кожна людина і що не повертається, коли людина стає дорослою. Їй стало дуже сумно. Дівчинка ладна була заплакати. Тільки от її сльози, які вміють повертати людині життя, не можуть повернути їй дитинство.

— Мої умови такі, — спокійно й неголосно промовив Лисий, але кожне його слово так пильно ловили всі присутні на майдані, що він міг собі дозволити говорити тихо. — Ви даєте нам пару коней. Молодих. — Він зробив паузу, щоб пересвідчитися, що заперечень немає й до цього питання можна вже не повертатися. Люди мовчали, тож він знову заговорив: — Ви обіцяєте, що не будете переслідувати нас, не будете стежити за нами. Ми обіцяємо, що підемо від вас назавжди. І що ніякого лиха вам не заподіємо.

— Домовилися, — сказав Степан.

Але погляд Лисого на мить упав на Василя, і хлопець зрозумів, що ніяка сила не змусить того виконати угоду.

— Якщо домовилися, — Лисий хвилинку подумав, — то затримайте Василя, щоб він не пішов по наших слідах. Він і раніше не дуже дбав про інших, і тепер не збирається.

— Це я тобі також обіцяю, — кинувши тяжкий погляд на Василя, відповів Степан.

— Тоді давай потиснемо один одному руки, скріпимо нашу угоду, — запропонував хлопець. — Ти від імені вашого села, я від імені своїх друзів.

Він знову поглянув на Василя й подумав, що Степанові все ж таки нелегко буде дотримати слова й не пустити цього похмурого й недалекого чоловіка. Що ж. Хай спробує їх вистежити.

Новина на все село

Спробуй протиснутися туди! Люди з’юрмилися так щільно, що навіть Петрусь — на що вже худий! — і той не міг протовпитися ближче. Вони стояли мовчки, лише зрідка котрась із жінок прицокувала язиком і тяжко зітхала.

Хлопчик вирішив, що саме тут і є слабке місце в людському паркані. Він уперся плечем у могутнє стегно жінки, й вона відступила. Не для того, щоб пропустити, а щоб подивитися, хто це тут такий зухвалий. Але й цього виявилося досить.