Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 48

- Оксеник Сергій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Та й коней шкода! Пара найкращих коней! І в цьому звинувачували насамперед його — адже ніхто інший, як він, зміг убити лисого й босого, хоч і ненадовго.

Його просто розшматували б, якби не Степан. Той вийшов наперед, розвернувся спиною до Василя, й голосно гукнув:

— Ану скажіть мені, хто не хотів убити хлопця!

Натовп на мить завмер. Не чекаючи, поки люд знову загомонить, Степан вів далі:

— Хто кидав у нього списа?

Таких було кілька, але жоден із них зараз у тому не зізнався.

— Мовчите! Хто хоч слово сказав вождеві, коли той вирішив одружитися з дівчиськом?.. Знову мовчите! Чим же тоді Василь гірший від вас?

Люди мовчали, однак видно було, що мовчали більше зі страху. Чим глибше вони усвідомлювали свою провину, тим більше ненавиділи Василя. Він ніби був призвідцем. Ніби самі вони стали винними через нього. Якби подумали, то зрозуміли б, що це не так. Але ж такі люди. Упав із дерева, набив ґулю — хто винен? Дерево. Не я ж!

— А тепер усі по хатах! — сказав Степан неголосно, та всі зрозуміли, що справді треба йти, бо хто його зна, чим воно закінчиться.

Народ повільно побрів додому. Тільки Степан, Василь і ще троє чоловіків, які не відходили від нового вождя, лишилися на майдані.

— Самі ж хотіли вбити, а тут крайнього знайшли… — почав Василь, зазираючи в очі Степанові.

— Мовчи, покидьку! — гаркнув на нього новий вождь так, що всі, хто ще не встиг сховатися в хаті, озирнулися.

"Оце правильно!" — подумали вони, перш ніж переступити поріг.

— Та чого ж ти на мене, Степане? — знову заговорив Василь. — Та чого ж я покидьок?..

— Мовчи, я сказав! Я б тобі пояснив, але людина, яка може лежачу дитину вдарити списом у груди, це й не людина. А просто покидьок. Замкніть його в тій хаті, де ночував лисий і босий, — кинув Степан через плече чоловікам.

Василь ходив із кутка в куток, зупинявся, грюкав кулаками по столу, навіть головою в стіну бився — і ніяк не міг заспокоїтися. Він, єдиний, хто справді захищав вождя, хто до кінця лишався йому вірним, хто навіть після смерті вождя виконав його наказ… Він же й виявився крайнім. Його ж у всьому й звинуватили! Не пуголовка того лисого, через якого все трапилось, а Василя, який цього пуголовка зумів убити, — хоча й не надовго.

Та вони ж узагалі про вождя вже не думають, наче його й не було! Наче не він виховав їх, наче й не він стільки років мудро правив селом! Тільки б цього босого пацана не образити! Після всього, що те непорозуміння принесло в їхнє село!!!

Василя колотило, немов у пропасниці. Його, мов ворога, зачинили в хаті, наче свиню недоумкувату, щоб не втік, щоб не простежив, куди ці малі пішли з їхнього села. А вони ж знають, куди йдуть. Хай хто хоче, вірить, що вони сюди випадково приблудилися, та Василя не обдуриш. Отак усі троє й приблудилися! Ще й зі своїм шолудивим псом! Він ось уже більше тридцяти років на світі живе, а таких великих собак іще ніколи не бачив. Нема в нього такого великого собаки. А в них, бач, є! Він зроду-віку не чуй, щоб довбана колода могла літати по небу, ще й дітей у собі возити. А в них, бач, є! Навіть вождь, якого Василь любив більше, ніж рідного батька, і той із лисим жабеням розмовляв шанобливо, як із Василем не розмовляв ніколи!

Весь світ виявився незрозумілим, неправильним, диким. І виходило так, що тільки він, Василь, знає, як воно мусить бути. Тільки він один може все виправити — знайти цього недорослого негідника і вбити. Вбити ще раз — і вже остаточно. Щоб не ожив. Це та відьма зеленоока його оживила, не інакше. Тож і її треба вбити. Щоб уже ніхто не оживив.

Тоді все в світі знову стане на свої місця. Може, вождь і не оживе… Але хто сказав, що вождем тепер повинен стати Степан, який так принизив їх усіх? Ні, вождем повинен стати той, хто справді любив вічного вождя, був до кінця вірний і відданий йому. Той, хто виправив кричущу несправедливість. От хто повинен стати вождем. А ставши вождем, він стане й вічним. А не Степан.

Не Степан.

Василь знав, що робити.

— Охріме! — погукав він через двері.

Охоронець не відповів.

— Охріме, чуєш? — повторив Василь.

— Чого тобі?

— Пити хочу, як павук!

— Ото смішний! — Охрім і справді розсміявся. — Хіба ж павуки п’ють?

— А як же вони живуть, якщо не п’ють? Пити всі повинні — курка, й та п’є… А я ж не курка.

Охрім не відповів. Перечекавши кілька хвилин, Василь знову погукав його:

— То що, так мені без води й сидіти?.. — Не дочекавшись відповіді, Василь повів далі: — З самісінького ранку нічого не пив. Як ото розбудив мене вождь, щоб за малим стежив, то так я й не їв, і не пив.

— Потерпиш, — озвався нарешті вартовий.

— Ні, засохну, — твердо відповів Василь.

Розмова урвалася. В’язень був задоволений. Він і не розраховував, що Охрім порушить Степанів наказ і так тобі й відчинить двері.

Але Василь знав людей. У кожній людині він, як ніхто, вмів розгадати найгірші й найпотаємніші порухи. Вони всі були і в його власній душі, тож він умів ними користуватися. Йому лишалося чекати.

Чекати — не страшно. Чекати він умів. Та й поспішати нікуди. Хоч куди б ті зайди подалися, Василь знайде їх. Це добре, що вони коней взяли. У коня такий слід! А у двох коней — то й поготів. Знайде. А зараз, якби й пощастило звільнитися, всі ж негайно помітять. Тоді вже сам він далеко не втече. Доженуть. А якщо доженуть…

Про це Василь думати не хотів.

Спливла година. За нею — друга. От зараз Охрім уже починає нервувати. "Чом же це Василь так довго мовчить? — думає він. — То вже прямо помирав від спраги, а тепер мовчить. Чи не засох?" Мабуть, саме так він і думає. Хвилюється. Йому ж теж Василя шкода. Хай і завинив, та не чужий же! Не зайда якийсь — лисий і босий!

В’язень тихенько роззувся й поклав чоботи посеред світлиці, халявами до вікна. Потім неголосно охнув і повалив стільця.

Як він і розраховував, Охрім уже не просто переживав за нього, а й уважно прислухався до того, що діялося в хаті. Почувши, як охнув, а потім упав Василь, Охрім озирнувся на майдан, щоб когось покликати на допомогу. Ні живої душі. Він кинувся до віконця й зазирнув усередину. Затуливши долонями тьмяне скло — від сонячного світла — все одно нічого до ладу не побачив. Тільки дивним чином вигнуті Василеві ноги серед кімнати. Охрім знову підбіг до дверей і відчинив їх.

Останній подарунок Інженера

Знову пішов дощ. Він дуже затримував роботу, хоча в чомусь був і корисний. Так, дощ піднімав траву на тих клаптях дерну, що прикривали вже готові пастки, й змивав запахи.

Борода намагався як найощадливіше поводитися зі сріблом, але дедалі очевидніше ставало, що стріл вийде дуже мало. Прийшла Каченя. Тихо стала в дверях і не наважувалася зайти, доки Борода щось чаклував над кувалдою, стоячи до неї спиною. Коли велетень нарешті озирнувся, дівчина несміливо всміхнулася йому.

— Що ж це буде, Бородо?

— Ти, якщо прийшла дурні питання ставити, то вже йди, — в устах Бороди це було вишукано чемною фразою. Борода любив Каченю. Але одружуватися з нею не збирався, тож завжди розмовляв із дівчиною так, ніби щось вона не так зробила.

Каченя не йшла, сором’язливо опустивши очі долу.

— То що ще? — спитав Борода.

Дівчина спалахнула. А може, то просто майнув по обличчю відблиск вогню в горнилі.

— Я ось… Принесла. Не знаю, що воно таке, але… Мені здається, це також срібло.

— А де це ти взяла? — поцікавився Борода, роздивляючись маленьку незрозумілу річ, трохи схожу на чотирилисту квітку бузку. Тільки одна з пелюсток довша за решту.

— Це у нас іще від бабуні. А звідки вона взяла, я й не знаю, — знову впали на обличчя Качені маленькі яскраві заграви.

— А що бабуня з ним робила? — Борода не міг збагнути призначення такої маленької і, схоже, зовсім непотрібної речі, яку Каченина бабуня навіщось берегла.

— Нічого не робила. Воно собі лежало в її скриньці. Скринька вже зовсім стара, розсипатися почала, а колись дуже гарна була.

— Принеси, подивлюся. Може, щось зроблю, якось полагоджу, — Борода сам себе не впізнавав.

— Гаразд, — тихо відповіла дівчина.

— Ну, то й гаразд, якщо гаразд. Іди вже. Роботи багато.

Каченя мовчки розвернулася й пішла геть, а Борода стояв і дивився, як вона перевалюється з ноги на ногу. Качка, та й годі. І чому краса — Любі, а вдача — Качені?

Борода кинув срібний хрестик у чашку і спересердя сильно вдарив молотком по ковадлу. Сипонули іскри.

У Вуханя робота йшла через пень-колоду. Коли Петрусь пояснював йому свій задум, Вухань радісно сміявся, щасливий, що хлопчина так дотепно придумав. А потім ураз похмурнів і починав говорити.

— Нє, ну, воно, звісно, той… Тільки ж… Ох, не знаю!..

Більш змістовних висловів, як правило, не було. Він і сам розумів, що зараз не до розмов. Брався до роботи, і все ж не міг прогнати думки про те, яких же мук зазнають у цих пастках бідні вовкулаченьки. Тож і робота не дуже рухалась.

А Петрусь, залишивши Вуханя керувати чоловіками, які йому допомагають, біг до своїх арбалетів. Справ у нього вистачало.

Та найбільш заклопотаний був Івась. Збігав до дуба, де Василько сидів на зрізі верхівки, й допоміг пояснити трьом чоловікам, які гілки треба зрубати, аби не затуляли галявин, що ними можуть бігти вовкулаки. Потім з одним із чоловіків мчав до яруги, в яку треба позносити зрубане гілля, щоб перегородити їм шлях, — яругу з жодного дерева не було видно. Звідти до жінок, які копали вовчі ями на зібраних городах, до теслі, що гострив осикові кілки для цих ям та інших пасток, придуманих Петрусем і Вуханем. По дорозі висвистав із засідки Наталку, й та розповіла, що Люба з хати не виходить, але вона там, бо на вікні фіранки спочатку були розсунуті, а потім запнулися. Тобто Люба ж їх запнула, хто ж іще? Пластун також до неї не приходив, ані Інженер. Ніхто не приходив.

Івась побіг до кузні, щоб з’ясувати, скільки наконечників зі сріблом виходить у Бороди, й по дорозі нагнав Інженера.

Першим бажанням було звернути на іншу вулицю й піти до якогось іншого місця, пізніше зайти до кузні. Але стало соромно. Невже він боїться? Он як тяжко людина пересувається, човпе ногами, здіймаючи куряву, спина зігнута — зовсім старий чоловік. Навіть шкода його стало.

Івась порівнявся з Інженером і спокійно з ним привітався.

— Добре, що я тебе зустрів, — втомлено й захекано промовив Інженер.

— Не гнівайтеся, — несподівано для себе самого сказав Івась.