Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 49

— Я так із вами розмовляв… Просто…

— Я знаю, — перебив його Інженер і, трохи віддихавшись, додав: — Не вибачайся. Я все ставлюся до вас як до дітей, а ви… Ви, звичайно, і справді ще діти. Тільки от занадто багато недитячих клопотів у вас. Тому вам і здається, що ви вже дорослі… Втім… Ви справді доросліші, ніж інші діти вашого віку.

— То, може, ми вже заслуговуємо на те, щоб знати правду? — обережно спитав його хлопчик.

— Правду? — здивувавсь Інженер. — Яку правду ви хочете знати?

Івась миттю роздратувався.

— Ви добре знаєте, що я маю на увазі!

— Можливо, — нібито погодився старий. — Може, я й знаю. Але я знаю все ж таки не те, що ти маєш на увазі…

— Правда одна! — тепер уже Івась перебив Інженера. — І саме її я маю на увазі!

— Ти гарячий, — Інженер замислився. Потім знову заговорив: — Таким же гарячим був і Довгоногий… Я любив його. Я знав, що він довго не проживе. Знав, що для походу в Руїну більше годиться Лисий… Але я любив Довгоногого. Саме тому, що він був гарячий і нерозважливий. Навіть ти ще не встиг наговорити мені стільки зухвалого й нахабного, як устиг за своє коротке життя Довгоногий. Бач, як воно виходить… Давай сядемо, якщо хочеш далі розмовляти.

Івась не знав, що відповісти. Він хотів розмовляти. Він таки сподівався, що Інженер скаже йому те головне, що мусить сказати. Але ж там було стільки справ! Хвилинки вільної він не мав.

— Сідай, сідай, — заохотив старий, важко опускаючись на колоду під чиїмось зеленим від моху тином. — Часу в тебе вистачить. Вовкулаки сьогодні не прийдуть.

— Звідки ви знаєте?

— Це, друже, найстрашніше дитяче запитання: звідки ви знаєте? На нього завжди найважче відповідати. Бо я й сам часом не пам’ятаю, звідки які в мене знання. А тим більше, коли йдеться не так про знання, як про висновки… З життя знаю — от звідки. Вовкулакам ми не потрібні. Їм потрібен Лисий. А Лисого тут немає. Тому, я гадаю, вони й не нападатимуть на нас, доки Лисий не повернеться до села. Може, й зовсім не нападатимуть, якщо перехоплять його десь по дорозі…

— Не перехоплять, — упевнено мовив Івась. — Його ніхто не перехопить. Тим більше, що він завжди може залізти на дерево, а вони по деревах не лазять.

— І скільки ж він там на дереві сидітиме? Та ще й сам-один.

— Він не сам-один. З ним Леля. І Глина.

— О! Від вашого Глини багато користі! — глузливо протягнув Інженер. — А Леля… Це добре, якщо вони разом. Коли вони разом, їх справді важко подолати.

— Ви так кажете, ніби й самі хотіли їх подолати, — майже ображено пробурмотів Івась.

— Та де вже мені, старому, — ще більш глузливо відповів Інженер.

— Чекайте, — раптом осінило Івася. — А чого ж вони тоді напали на наше село? Там Лесика не могло бути.

— Ну, — відповів старий, — там був хтось інший. Їм потрібен був хтось із вас. Я так думаю.

— Леля?

— Може, Леля. Може, ти. Не знаю. Але хтось із вас — це напевно.

— Тому ви так розгнівалися на Лесика, коли він нас сюди привів?

Інженер, схоже, здивувався.

— Чому розгнівався? Тобто так, я на нього розгнівався, але не через те. Вам я зрадів. Діти в селі — це завжди добре. Це означає, що село не вмерло. Адже діти — це майбутнє. Я вам дуже зрадів тоді…

— От бачите, — знову перебив його Івась. — Ви знову починаєте говорити про щось інше, замість того, щоб сказати мені правду. І так завжди.

— Правду?.. — Інженер замислився. Він думав довго, бгав у руці своє жовте ліве вухо, ніби намагався запхнути його в голову. — Правду… А що таке правда? Як ти її уявляєш?

Івась розгубився. Він добре знав, завжди знав, що таке правда, однак зараз збагнув, що не може відповісти на запитання старого. Як пояснити, що таке правда? "Це не брехня"? Так Інженер і не брехав йому. Просто говорив про інше. В цілому, правду казав.

— Правда, — нарешті порушив він мовчанку, — це те, що є.

— Ага, — зрадів Інженер, — тобто це ось дерево — це правда?

— Ні, — не погодився Івась. — Дерево — це дерево. А правда — це те, що ми про це дерево знаємо…

Він іще не договорив, а вже зрозумів, що верзе дурниці. Зрозумів, бо згадав ману, яку Люба наводила на порожні місця. То були кущі, трава, паркан, але то була неправда. Він знав про ці кущі одне, а вийшло зовсім інше.

Однак Інженер, очевидно, не зрозумів, чому Івась замовк.

— А знаємо ми те, що бачимо, чуємо, чого торкаємося. Побачили дерево, торкнулися його — і вирішили, що це і є правда, що ми про нього все знаємо. Насправді ж усе зовсім не так, Івасю. Зовсім не так.

— А як? — спитав Івась, хоч міг і не питати. І так уже було ясно, що Інженер доведе свою думку до кінця.

— Як? Не знаю. Знаю тільки, що єдиної правди не існує. А якщо й існує, то її ніхто не знає. Бо знати її неможливо. Правда — як ліс. Ми знаємо, що вона є, ми живемо серед неї, але про неї не знаємо майже нічого. Що з того, що ти бачиш осокір і можеш торкнутися його рукою? Ти можеш сказати, скільки років він росте на землі, хто його посадив, чи є в ньому шашіль, чи водяться під ним черв’яки? Якщо з’їсти його плоди, що з того вийде? Навіть про одне дерево ти не можеш знати всього. А що вже казати про весь ліс? Про всю правду?

Інженер знову замовк і зайнявся своїм старечим вухом. Івась мовчав і чекав.

— Її ніхто не знає, — повторив Інженер. — Кожен знає тільки свою правду. От ти думаєш, що це просто дерево, — і в цьому твоя правда. А я знаю, що його посадив мій дід на честь мого народження. Тоді ще діди доживали до народження онуків. І це моя правда. Чи стала вона твоєю від того, що я тобі про неї розповів? Звісно, ні. Ти просто про це знаєш, а я це відчуваю… Для мене це навіть більше, ніж правда…

Івась уже зовсім заплутався в цій розмові. Він зрозумів, що Інженер і далі нічого важливого не скаже. А правда про дерева йому набридла.

— Ну, не хочете казати, то й не кажіть. Мені треба бігти. — Івась підвівся й швидко пішов геть.

— Стривай! — погукав його Інженер, коли їх розділяли вже з десять кроків.

Хлопчик зупинився.

— Візьми ось, — ховаючи очі, промовив старий.

Він простягнув Івасеві полотняний вузлик, у якому лежало щось важке. Івась розгорнув полотно. У ньому була срібна ложка — величезна, як дерев’яна, з майстерно зробленими візерунками на ручці.

— Тримав її про всяк випадок, щоб очищати воду, — не дивлячись в очі, пояснив дід. — Ну, вода зараз і так добра. А нащо буде та вода, якщо… Сподіваюся, вам знову вдасться перемогти вовкулаків. От тільки чи це вас порятує…

Він розвернувся й почовгав додому. Старий, геть сивий чоловік, зігнутий у спині чи то знаннями, чи то роками, чи просто переживаннями.

Найкоротший шлях — плутаний

Вони, звісно, переживали, як там удома, однак усе одно намагались якомога частіше змінювати напрямок, заплутувати сліди.

— Він уже ніжащо наш не жнайде, — сказала Марічка на привалі, жуючи шмат смаженого м’яса.

М’ясо дав їм на дорогу Степан. Хоч Лисий і вірив йому, але ще на світанні, коли вони відійшли зовсім недалеко від села, Марічка уважно обдивилася соковиті смажені шматки свинини, понюхала, послухала і сказала, що м’ясо добре, їсти можна. Лисий відбатував ножем чималий шматок і кинув Глині.

Пес не чекав такої щедрості й просто проковтнув кусень м’яса, не лише не розжувавши, а й смаку майже не відчувши. Він подивився на Лисого, схиливши голову набік. Замість того, щоб кинути ще шматок, хлопець і собі уважно дивився на собаку. Так вони й перезиралися, доки Глина не сказав:

— Так нечесно.

— Я знаю, дорогий, — відповів Лисий. — Але де ж ти бачив чесних людей?

Відтоді минуло вже півдня, Глина почувався прекрасно, тож Лисий і дівчатам дозволив їсти м’ясо, сам залюбки жував разом із ними.

— Василема не треба недооцінювати, — відповів він Марічці, проковтнувши черговий шматок. — Це дуже хитра й досвідчена людина. Якщо я не помилився в ньому, то він не заспокоїться, поки нас не знайде.

— А якщо помилився? — спитала Леля.

— Може бути й таке. Одного разу я вже його недооцінив. Тепер краще перестрахуватись. І взагалі, найкоротший шлях — плутаний.

Лелю не так переконали ці слова, як вона вже знала з досвіду, що в таких випадках краще його слухатися.

Пообідавши, діти рушили далі, зберігаючи той самий порядок, що й раніше — тільки Леля й Лисий час від часу мінялися місцями: то він ішов попереду зі ступою та арбалетом, а вона в хвості з мітлою, то навпаки. Марічка ж невтомно їхала верхи, і, схоже, їй це не було важко.

Уже під вечір вони опинилися в дивному місці. Це була похила галявина, оточена високими соснами та ялинами. Ще не дійшовши до неї, діти вже могли її як слід роздивитися. Тому не були заскочені зненацька, коли Глина зупинився, шерсть його настовбурчилася, він ошкірив зуби й люто, але якось наче злякано загарчав. А за мить захропли й сахнулися коні — аж Марічка мало не вилетіла з сідла. Власне, вона б таки вилетіла, й коні забігли б на край світу, якби Лисий не втримав у руці повід.

Галявина була вся розрита, ніби безладно переорана. А в дальньому її кінці, під коренями старезної ялини чорніла яма. Тут, без сумнівів, було небезпечно. І цим якраз галявина була дивна. Лисий розумів, що тут небезпечно, але відчуття небезпеки не з’явилося.

Він усю дорогу прислухався до себе. Хлопцеві здавалося, він щось втратив після своєї смерті й повернення до життя. Але що? Цього він не розумів. І от тепер, схоже, відповідь знайдено. І йому стало страшно. Він зовсім не був до цього готовий. Завжди знав, що це унікальне передчуття його врятує. Тепер його немає. І покладатися можна тільки на зір, слух, спритність…

Краще, звісно, обійти галявину десятою дорогою, не ризикувати. Вдома чекають, переживають, удома готуються до нападу вовкулаків. Вовкулаків насилають ті, хто всім урядує. Треба швидше йти туди, тут не можна затримуватися. Потім, згодом, можна повернутись і як слід ознайомитися з усім тут, розвідати все. Потім. Та й із відчуттям небезпеки тоді буде зрозуміліше — є воно в нього чи вже немає.

— Лесику, не ходи туди, — сказала Леля, ніби почувши його думки. — Не наражайся. Нам треба додому.

— Я знаю, — відповів Лисий. — Звідси до села кілька годин ходу. Хіба можна залишати так близько щось невідоме й небезпечне? Марічко, сідай у ступу. Якщо трапиться щось, одразу лети до села. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла мала. — А що може трапитися?

— Будь-що.

— Якщо будь-що трапиться, як же я полечу до села? А ви?

— Марічко, слухай, що кажуть старші й не влаштовуй суперечок.