Людолови (Звіролови), книга друга

КОЗАКИ В МОРІ!!!

Вітер дме з південного сходу. Набрякають прісні води лиману, ідуть назад, забивають гирло Дністрове. Женуть їх важкі зелені кучугури хвиль, пахтять йодом і сіллю і палають на сонці вогняними лезами.

В тихій бухточці біля Хаджі-Дере [1] стоять дві турецькі фелюки. Одна з них, легка й чорна, гойдається на якорі, чекаючи на вантаж. Щогла її креслить на небі широкі примхливі риси, а друга підтяглася до берега і наче вросла в золотаві піски. Дві довгі дошки перекинуто з борта на берег. Бігають ними засмаглі, голі по пояс турки і спритно підтримують на спині лантухи ячменю та пшениці. Дошки гнуться, пружиняться під їх ногами, але фелюка стоїть нерухомо, наче вирізьблена на тлі грезетового лиману.

На березі палає багаття. Рідким склом тремтить над ним повітря, звивається синій димок. Розсипається вугілля червоними кубиками — у тон ганчіркам на головах вантажників.

А по той бік затоки мліють в південному блиску білі саклі Ак-Кермена [2] і важкі зубчасті вежі фортеці.

Робота йде весело, ладно. Один за одним під'їжджають до фелюки селянські вози. Підводчики розв'язують просмолені полотнини або волячі шкури, розкривають вантаж — і знов бігають пругкими східцями бронзово шкірі османи і, скинувши на дно важкі лантухи збіжжя, повертаються на берег.

Присадкуватий купець-вірменин пильно стежить за вантажниками, удаючи, ніби бавиться кораловим сюбхе [3] на руці, але кожен раз, коли падає лантух у фелюку, відраховує він одну кісточку, наче монах — покладений поклон, і, дійшовши до вузлика, знов починає рахувати і часом кидає у сонячний блиск уривчасте горлове слово.

Сонце палить немилосердно, розстилає через лиман широку смугу іскор. Частіше витирають турки спітнілі обличчя. Темнішають на скронях червоні маки-ганчірки, а ніздрі жадібніше ловлять запах коржів, випечених у золі, і масні випари казана, де клекотить якесь сите вариво.

І ніхто не помічає, як залітає у лиман швидкоходий турецький сандал [4]. Кривавим пасмом тріпотить на фок-щоглі червоний прапор — сигнал тривоги. Вітер туго напинає білі вітрила і мчить його просто на Хаджі-Дере, неначе жене його над хвилями невидима сила.

Домчавши до бухточки, сандал круто звернув і промчав вздовж берега; засмаглий моряк спритно видерся на щоглу і крикнув у рупор:

— Рятуйтеся! Козаки в морі!!!

Вантажники завмерли, хто як стояв або йшов, а купець зблід, схопився за серце і крикнув несамовито і лунко:

— Де вони?! Який взяли курс?

— Минулої ночі проскочили біля Кизи-Кермена! [5] Курс невідомий! — ревнув рупор з сандала.

Спінивши зибінь, сандал накреслив широке півколо і помчав до Ак-Кермена з червоним прапором на щоглі, наче пасмом вогню. Вантажники як збожеволіли. Де подівся лад їх роботи! Одні поквапливо вдиралися на фелюку, другі рвали з моря якірний ланцюг і розв’язували підтягнені до щогли паруси або кидали у море лантухи збіжжя. А блідий, тремтячий купець кидався проміж них і верещав пронизливо й безладно:

— Стійте! Стійте, кажу! Йолопи! Ішаки!

Дехто з вантажників кинувся вплав до порожньої фелюки, і вона ще легше й прим'хливіше затанцювала на хвилях, наче осідланий кінь, що побачив хазяїна.

Це було так несподівано, що валкові не встигли озирнутися. Вони не зрозуміли, що крикнув з сандала сигнальник, та коли перший лантух шубовснув у воду — вмить второпали, в чому річ.

— Стій! Стій! — вчепився в купця валковий шафар [6]. — А, гроші?!

Але купець не слухав, видирався з його рук і репетував не своїм голосом:

— Не смійте! Хто вам дозволив!.. Я вас батогами!.. Стійте, шайтани! [7].

— Давай гроші, товстопузий! Тікати надумав? А пан нам за тебе шкуру здере. Держи його, Мусію! Давай гроші, кажу, бо кинемо, як собаку, в лиман.

— За що платити? На нас козак у похід пішов... Ой, та вони знов!.. Стійте, шайтани! Стійте! А порожня фелюка вже підіймала вітрила, і намулистий якір виносив з води кучеряві пасма морськоі трави.

— Не даси? Ну, так і ми тебе не відпустимо! — труснув вірменина валковий і потягнув його по хиткій дошці на берег.

Посполиті оточили його з лайкою і загрозами. Турки видирали східці з-під ніг, кричали щось горловими голосами. А перша фелюка вже мчала до Царгородського гирла і низько схиляла до хвиль налляте вітром крило.

Засмаглі руки чіплялися за снасті, шпурляли за борт лантухи. У повітрі стояла різномовна лайка, безладні уривчасті вигуки. Блідий і тремтячий купець виривався з шафарових рук. Він бачив, як мчить у море порожня фелюка, як шпурляють у воду пшеницю, але платити не хотів. Він щось кричав безладно і верескливо, вирячивши банькуваті очі з червоними жилками, але валковий трусив його все міцніше, а турки, замість рятувати хазяїна, гнали з фелюки селян і підіймали вітрила.

— На! Бери гроші! Пускай мене! — з розпачем крикнув купець і, витягнувши гаманця, кинув його через голови на обмілину.

— Оце краще, — випустив його валковий. — Оце інша річ.

І в ту ж мить шубовснув у воду: турки спритно видерли у нього дошки з-під ніг і, виштовхнувши останніх валкових за борт, налягли на стерно. Купець ледве втримався, вчепившись за борт. Напнулися лебединими грудьми вітрила, задзвенів ланцюг від якоря. Посполиті кинулися до гаманця, розв'язали його. Він був набитий турецькими та татарськими мідяками.

— Ах, ти шахраю! Ах, падлюко! — завищав валковий. — Ну, зачекай!

І кинувся до моря. Але фелюка вже мчала до південного гирла і залишала у хвилях глибокий, пінявий слід.

— Та тут і за піввоза не стане! — сплеснув у долоні старий селянин, перелічивши троші.

— Ото ж воно і є... А ми йому дев'ять возів відвантажили.

— Не дев'ять, а цілих тринадцять.

— Ох, матінко! — схопився за голову старий. — І чого, ти його випустив?! — накинувся він на валкового. — Тримав би за комір, поки не перелічили б.

Той розгублено кліпав очима.

— Та хто ж його, падлюку, знав... І в думках не було, що обдурить. Людина багатюща: он які фелюки! І де він стільки міді назбирав? Наче старець.

— От біда! — зітхнув старий. — А перед паном не він, а ми вийдемо винні.

— Це вже як водиться. Яке б лихо не скоїлося — хлоп завжди, винний.

Замовкли валкові. Кожен уявив собі рідну Брацлавщину, хутір пана Горленка, який повільно, але твердо обертав їх на холопів. По кілька разів на рік одривав він їх від дому, від ланів та родин і гнав "у підводи" або до Ак-Кермена, або до Гданська, або до Ярослава з відгодованими за зиму волами. І привозили Горленкові заморські товари: постави каразії і термолами, сап'ян, взуття, шовки, сідла і зброю, виноградне вино, коринку та різні прянощі сходу. І з жахом бачили, як підупадає їх господарство, розвалюються хати, як гинуть в дорозі воли, ламаються вози, а лани стоять неорані, зсиротілі, без хазяйського ока... Жадібно і в'їдливо перераховував привезене Горленко, перевіряв кожну дрібницю і лаявся, і штрафував за вигадану розтрату того, що пильнували вони, як власне око, недоїдаючи і недосипаючи у дорозі.

Довго мовчали посполиті, дивлячись на фелюку, що танула в далечині, і не бачили ані сліпучих іскор на зибіні, ані опалових хмаринок над узмор'ям.

Пані Горленкова сиділа на канапі, гризла вишиту хусточку і вередливо стукала по підлозі високим французьким каблучком.

За один рік перетворилася вона з хазяйновитої матері і господині на випещену і примхливу пані, наче гусениця на метелика. Чепурна, як малюнок, вона пурхала по балах і бенкетах, полюваннях та маскарадах і вимагала від чоловіка все нових і нових убрань.

Проте пан Горленко помітно подався за рік: він якось обважнів, обрезк. Під очима з'явилися передчасні зморшки і торбинки, скроні посіріли від сивини. Та й очі дивилися якось інакше. Гризуча турбота і напружена нашорошеність відчувалися в його погляді. Глибока зморшка лягла йому проміж бровами, і недарма хитали старі пані головами:

— Як він постарішав!..

Та й не дивно: день і ніч гриз його борг лихвареві. Горленко охоче віддав би десять років життя, щоб викреслити з минулого ту кляту ніч, коли програв він італійському графові сто шістдесят червінців, а потім, рятуючи шляхетську честь, заліз у павутиння Доліви-Ясенського. Хитрий лихвар навмисне не затягував зашморгу, поки борг не потроївся. Він переписував позикові листи, нараховував проценти на проценти, виснажував його довгою, безпорадною боротьбою, наче рибалка, що водить на вудці велику рибину.

— Хай трошки поплаває. Знесилиться — сам піде до рук, — приказував старий з обличчям мертвяка і гострими щурячими очима.

День і ніч думав Горленко, де знайти грошей, але не так було воно легко на службі у Потоцького. Напад Ширинського бея спустошив Брацлавщину. Правда, хутір його зберігся — певно, тому, що навколо нього були ліси, а татари не люблять заглиблюватися в їх дрімучі нетрі. І все ж таки татарський напад боляче вдарив Горленка по кишені. Вилюдніло воєводство. Від сіл та хуторів залишилися самі згарища, де осідали нові втікачі, але селяни почули під ногами грунт. Спробував Горленко заговорити про зайву толоку. Замість відповіді, троє кращих робітників "викотилися" з родинами до Струся, а інші навіть і не з'явилися.

— Хай почекає, — посміювалися вони. — Почекає та й замовкне, бо ми тепер, як бобри, у ціні: кожен пан запрошує до себе "на слободи" [8].

— Ще й обіцяє замість п'ятнадцяти двадцять років, а то й більше.

— І в кого "слободи" закінчуються, той їх відстрочує, наче вперше залюднює пустоші.

А молоді завзяті парубки вишкіряли білі зуби-горіхи, й іскри сміху горіли в їх зіницях:

— Покрутись, покрутись, . чортів перевертню: залили тобі сала за шкуру!

А Горленко мовчав, удавав, що не помічає насмішкуватих поглядів, і марно ламав собі голову, де здобути грошей. Кинувся він до Доліви-Ясенського і попросив дозволу частками сплачувати борг. Той вислухав його з холодною ввічливістю і, схиливши на плече лису голову, наче виліплену з жовтого воску, відповів:'

— Не можна, пане. Ніяк не можна. Вельможний пан ось-ось зажадає від мене звіту. Він уже натякав на це минулого тижня. І взагалі мушу попередити пана, що я востаннє переписую панові позикового листа. Як воно не сумно, але я буду змушений ужити проти пана рішучих заходів, а тому попереджаю пана чесно й шляхетно.

Горленко похолов. Ось вона, прірва! Як сновида, вийшов він від Доліви-Ясенського.