Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 34

— Такого світ не бачив, щоби проводжати дитину й радіти. Ти ні за ким не жалкуєш, тільки за цими деревами...".

Пригадав це. Зітхнув. Так тяжко, як тоді, коли ставив на горбку коло хати другого хреста. Уже по дружині.

"Ти здичавів при тих звірах та деревах, і тебе до людей не тягне, — пригадував її слова, неначе оце щойно чув їх. — Який дідько підбив мене їхати за тобою у цю глушину?" — втирала сльозу і пестила синову руку.

"То нехай лишаються, я від хати їх не проганяю" — відказував лісник, знаючи, що стара сама напучувала дітей, щоби лісу не трималися, а йшли кудись межи людей.

Радісні сподівання і болючий жаль зливалися у її душі в нестримний вир, та й носила його у собі, як то носять незагойну рану.

Вона так і не дізналася, що перед від'їздом кожного з синів чоловік саме тому і йшов з ними у ліс на цілий день, аби там, наодинці, переконати, щоб котрийсь із них все ж таки прийняв спадщину лісника.

— Е, стара, стара... — проказав Грабаш, відганяючи від себе ті спогади. — Чверть віку зі мною прожила, а все бідкалася, що даремне віддалася за лісника, та так до лісу і не призвичаїлася.

"Скільки зарікався, ще не будеш пригадувати... — мовив собі з докором, намагаючись повернути собі сон. — Спогади — найпослідуща річ для такого самітника, як ти. Коли починаєш жити минулим — це кінець".

Вовче виття нагло увірвало його роздуми й примусило піднятися.

Сидів у ліжку й розтирав чоло, ніби не міг прийти до тями після глибокого сну.

— Що за мара? — буркнув, вдивляючись у синій просвіток вікна. — Ця погань пороху вже не боїться та й лісникові померти спокійно не дасть.

Тепер вовк був зовсім близько, десь біля самих воріт, і виття його стало ще закличнішим.

"Може, це Блудний?" — пригадав вовченя, яке виростало у них позаминулої весни. Дмитро знайшов його на березі потічка й приніс додому. А десь через місяць Василь привіз із міста щеня вовкодава, бо їхня вівчарка вже геть осліпла й оглухла, то ці два одвічних вороги спали в одному солом'яному кублі і їли з однієї миски. — Можливо, й він, тільки ж хто його розпізнає? А все одно треба відігнати. Накличе зграю — і пропала ніч".

Зодягнувся. Уже потягся рукою до рушниці, що висіла на стіні, але не зняв. Він однаково не вірив ані у вовчу приязнь до людини, ані в її підступність. Проте певен був, що біля житла вовк не нападе, бо страх однаково жене, що людину від вовка, що вовка від людини.

Пес стояв біля самих воріт. Він відчував дух ворога, то пригнувся, завмер, широко розставивши міцні м'язисті лапи, готовий будь-якої миті кинутися на напасника.

Грабаш не пам'ятає, щоб він коли-небудь гавкав, як до садиби наближався хтось чужий чи якась звірина, а все причаювався і завмирав, сторожко стежачи за кожним їхнім кроком.

— Хоч би голос подав, щоб знати, що не спиш, — мовив до нього старий. Але пес навіть не глянув у його бік. Він чув вовка, і всі інші запахи і звуки для нього щезли. Це був справжній боєць, який знав лісове життя і покладався у ньому не на господаря, а на власну силу і хитрість.

"Пес, щоб ти знав, теж відрізняє мудрі слова від пустих, — дорікнув собі старий. – Та й чого має зважати на пусті?.."

Вийшов за ворота. Трохи постояв, дослухаючись дихання лісу.

Вовк мусив бути десь тут, поруч, і певне, що бачив його, але вичікував.

"Та ж чуєш, що вийшов, чого мовчиш? — запитав у нього. — Я тебе покликав би, якби міг. Але як? Хіба що по вовчому завити?".

Місячне сяйво спадало зі смерекових крон і розтікалося по галявині блакитним мороком. Грабаш брів тією повінню і роззирався навколо себе, мовби шукав посеред неї острівця.

Я знаю, що тебе біда пригнала. Від добра не прийдеш під ворота, не витимеш собі на погибель.

Пройшов стежкою до кінця галявини і здригнувся від несподіванки. Вовк лежав обіч стежки, у невеличкому вибалку поміж двома старезними смереками. Старий підійшов так близько, що паща замкнулася в кількох сантиметрах від ноги.

Відступив і направив на хижака промінь ліхтарика.

— Ага!.. То на твоєму місці й чоловік завив би, — проказав він, побачивши, що правий бік його пошматований мисливським зарядом. — Кому це ти не вгодив, га?

Вовк звівся на передні лапи, проте голову одразу ж опустив і мляво якось потягся до Грабашевих черевиків. Тепер лісник добре бачив, що він знесилений, бо, поки приповз сюди, мабуть, втратив багато крові.

"Але й то правда, що всім не вгодиш, — міркував, заходячи так, щоб краще роздивитися рану. — Тут і чоловікові не завжди солодко, а про вовче життя мені розтлумачувати нічого".

Хижак не міняв пози. Спирався на заслаблі лапи й понурим виглядом своїм показував, що віддається на ласку людини.

— Та це дурниці, а не рана, — підбадьорив звіра. — М'язи зростуться. Такі рани вимагають часу та хорошого харчу — тільки й усього.

Вовк неначе й справді зрозумів його. Звів на людину два червоних вогники очей. Далі простяг лапи й тицьнувся у тогорічне листя.

Грабаш знову засвітив ліхтарик, і промінь його відразу ж уперся в невелику латку, що рожевіла на шиї вовка, якраз біля хребта.

"Та це ж він!".

— Блудний — покликав вовка. — Блудний!!

Але звір лежав нерухомо.

"Бач, ти зовсім забув про ту латку, — казав собі старий, поспішаючи до хати. – Колись давно він зчепився з Рексом за кусень м'яса. Дмитро кинув їм один на двох, а мав би, як то завжди водилося, поділити. У сутичці між ними пес вискуб латку, то шерсть чомусь так і не прийнялася..."

Повернувшись до садиби, Грабаш передусім накоротко прип'яв вовкодава. Вже на порозі поміркував, як би його краще підступитися до хижака, далі взяв у сінях два мішки й повернувся до Блудного.

— Це, вважай, подряпина, а не рана, — повторив він. — Тут боятися нема чого.

Спалахом ліхтарика осліпив вовка. Різко, але не дуже сильно, вдарив трохи вище очей, а тоді швидко накинув мішок й обкрутив його зав'язкою.

— А що поробиш, Блудний? — мовив, вибачаючись перед звіром. — Людського слова ти не розумієш, а мудрувати біля тебе нема коли. Стечеш кров'ю, або нагодиться вовчиця.

Вовкові йшов третій рік, а це вік, коли хижаки перестають бути пустотливими переярками і паруються. Грабаш знав, що у цю пору вони бувають найнебезпечнішими. Особливо самиці.

Вони вже не покладаються на лісове полювання. І щоночі роблять одчайдушні наскоки на сільські двори та на ферми десь за двадцять кілометрів од лігва, аби потім відрижкою впольованого м'яса годувати вовченят. Батьківський інстинкт і нагальна потреба здобичі позбавляють їх страху і відомої всім вовчої поміркованості.

Підсунув під вовка мішковину і, притримуючи його за шию, потяг до садиби.

— Все минеться... — шепотів він. — Я не так сильно вдарив тебе, щоб ти не витримав, то ж якось воно й справді минеться...

2

— Але ж ви, Грабаше, настирний чоловік!.. Мені робити нічого, то їхатиму кудись у ліс лікувати вовка! Якби вони всі до одного повиздихали, то й тоді не жалкував би за ними.

Ветеринарний фельдшер мудрує над якимись порошками, розкладаючи їх по поличках, і навіть не дивиться убік лісника, тому що бесіда їхня й так аж надто затяглася.

— У мене півтисячі голів худоби. Молодняк, он, не можна впильнувати: що не день — якась болячка. А ви зі своїм вовком!..

— До кого ж мені ще піти, як не до ветеринара?! — здивовано допитується Грабаш, усе ще стоячи коло порога. — Сам доглядаю, як умію, але ж рана починає гноїтися. Поки дістався моєї хати — забруднилася, та й сам знаєш, як воно буває...

— Ая, — скептично всміхнувся Волощук, — той вовк навмисне летів через ліси, щоб попроситися до Грабаша на лікування. Як рибалки брешуть, то ще вибачаю, бо що то за рибалка, який не збреше? Але ж ви — лісник, старий чоловік...

— Ти мене за брехуна не май, — бурчить Грабаш. – Вовк цей у мене в садибі виріс. Чи ти гадаєш, що вовк не розуміє добра та лагідності, або не тямиться на тому, звідки походить?

Лісник хотів сказати ще щось, але, відчувши, що вмовляти Волощука немає сенсу, замовкає і береться за ручку дверей, аби йти геть.

— Про вовків мені відомо не менше, ніж вам. Читав про оте все, яка там від них користь і чому не варто винищувати. Проте добре знаю: якщо ця погань розплодиться, спасу від неї не буде. Вночі підкрадаються до літніх таборів і, щойно теля вирветься за загорожу — вчепилися йому в карк і загризли. Минулого тижня пастухи ледве відбили одне.

— Що вполює — те його, — стояв на своєму Грабаш. – Хіба ж людина не так само вистежує звірину і не так само поїдає її?

— Е-е, досить!.. Мені ще тільки філософії бракує, — відмахнувся ветеринар. — Може, у тундрі їм і треба бігати за оленями, щоб стадо не хиріло, а тут бігати нема за ким. Два зайці були, і ті повиздихали.

— Одне слово, правду люди кажуть, що ти коновал, а не фельдшер, — похмуро мовить лісник. – А тому й говорити з тобою нема про що. Краще поїду у Василівку, до Ярчука. – А, вийшовши з ветеринарного пункту, вже з подвір'я гукнув: — Ярчук не такий гоноровитий, а головне, знає свою справу! А коли знає — то не відмовить, тому що він – справжній ветеринар!

— До чого тут гоноровитість?! – вискочив услід за ним Волощук. – Я – радгоспний ветлікар! Мені платять за те, щоб я дбав про радгоспну та громадську худобу, а не за те, щоб ходив лісами та лікував усіляку погань!

— То й не лікуй!

— І не буду!

— Не ходи і не лікуй!.. — затявся Грабаш, стоячи серед подвір'я. — Я тебе ніколи більше не проситиму! Ти не вартий ні диплома свого, ні того, щоб тебе вмовляли!

Якийсь час обидва мовчали, тамуючи роздратування і думаючи кожен про своє. Але з місця не зрушили.

— Ніби я сиджу без діла і мені тільки й клопоту, що ваші вовки? — проказав Волощук по якійсь хвилі мовчання. — Що йому станеться, як потерпить до вечора?

— А я і не кажу, що щось станеться! Навіть якщо вранці навідаєшся — все одно потерпить. Головне, щоб навідався.

Грабаш видобув цигарки. Одну взяв до рота, а пачку тримав у руці, чекаючи, поки ветеринар не витримає і попросить пригостити. Проте Волощук дістав свої. Теж запалив і пильно подивився на старого лісника.

— Ну то й що там сталося тому вовкові? Бо ви ж навіть пояснити по-людські не вмієте — тільки криком.

— Ранки білим обкидає. Пухирці якісь.

— Зрозуміло, почався процес загнивання. Він хоч підпускає до себе?

— Вовк як вовк. Може й кинутися, як будеш необачним.