Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 32

І думки ці ятрили стомлений безсонням мозок, бо не було у них нічого, крім прикрого усвідомлення безпорадності.

— А я на тебе чекав, — зринув звідкись тремкий хлоп'ячий голос.

Пілот аж сахнувся від несподіванки, але відразу ж опанував себе і, пильніше придивившись, помітив за рогом постать Даника.

"Дивина, — подумав. — Звідки він тут узявся, та ще й о такій порі? Невже втік із дому?!"

Ігор підступив ближче до хлопця, зазирнув йому в обличчя.

— На мене чекав? Це добре... Впевненіше почуваєшся, коли знаєш, що хтось по-справжньому чекає на тебе. Та навіть коли й не знаєш...

Якийсь час обоє мовчали, бо Ігор чатував на перше слово хлопчини, а той тільки насуплено поглядав на нього з-під волохатої шапки і голосно підшморгував.

— Здається, ти щось хотів сказати мені? — не втримався пілот. – Щось важливе?

— Кригу бомбардував? Аж там, де річка впадає в море?

Щоб повені не було?

— Від кого чув?

— Та від кого ж? У льотному містечку всі про це говорять.

Селище заніміло. Лиш степова річка несла крізь нього

мрійливий шерхіт очерету. Малого й зжовклого ще за торішньої спеки.

"Хоча б йому полегшало, — подумав собі Ігор про сина. – Скільки ж можна? Мабуть, дружині треба було відразу лягти з ним у лікарню..."

— Ходять чутки, Данику, що ми вже й до школи через день навідуємося. Брешуть, напевне?

— На якого дідька вона мені тепер, ця ваша школа? — пробурчав хлопчина.

— Оце вже новина. Ти ж мріяв стати льотчиком-винищувачем. А тепер що сталося?

— Нічого особливого, — понуро збрехав хлопчина.

— Це не відповідь. Якщо так і далі піде, ти взагалі облишиш навчання, або ж виключать зі школи.

— Напевне, так і станеться – кину. Якщо тільки не виключать, — остаточно ошелешив Даник пілота.

Зупинилися на мості й мовчки дивилися на тихеньку річечку, майже струмочок, що якимось-то дивом вивільнилася з-під весняної криги та й уже ніяк не хотіла братися на ніч ясенцем.

— Хочеш сказати, що в пілоти мене взяли тому, що був неуком? – нарешті суворо запитав Ігор. — В училищі такі іспити, що тобі й не снилося! А без цього льотчиком не станеш, хоч сто років мрій.

— Мені вже ніким не стати.

— Як це зрозуміти: "ніким"?!

— Як хочеш, так і розумій. Серце в мене хворе.

Ігор безжурно посміхнувся, немовби не збагнув справжнього змісту тих слів, але докірливий погляд хлопчини відразу ж примусив його зігнати необережну посмішку.

— Що ти вигадуєш? – узяв Даника за плече й розвернув так, щоб зазирнути йому у вічі. — Хто тобі сказав, що воно... в тебе хворе? Оце щойно, спросоння, вигадав?!

— Та мати ж сама і сказала.

Першим бажанням Ігоря було – переконати Даника, що вона змолола дурницю, і щоб він ніколи більше не слухав її, бо ці жінки самі не відають, що кажуть. Але в останню мить змушений був стриматися, пригадавши просту і стару, як світ, істину, що мати... дурниць казати не маже. Нічия і ні за яких обставин.

— Вона ж у тебе не лікар і навіть не знахарка, — все ж таки не зміг приховати роздратування льотчик.

— Вона — ні. Але після уроків до нас приходила справжня лікарка. Слухала всіх. Мені ні слова не сказала – відразу ж подалася до матері... І пішло: всі забігали, захвилювалися. На фізкультурі я тепер в окремій групі, разом із двома дівчатками. Сміху на всю шкалу.

За мостом пілот і хлопчина мали б розійтися, бо Даникові потрібно було звертати в провулок. Але вони не поспішали. Зупинилися на роздоріжжі і так стояли, ніби прощалися перед далекою дорогою.

— Лікарку ти теж не дуже слухай, — розгублено якось мовив пілот, не знаючи, що ще можна сказати, чим у таких випадках розрадити. — І взагалі, не думай про це.

— Я і не думаю.

— Тобі ж усього-на-всього чотирнадцять, а не сорок! І серце в тебе повинно бути цілком здоровим. З якого дива йому хворіти?!

— Ну, так, ти один розумний, а всі інші дурні! Навіть лікарі.

— Я старший за тебе! — несподівано скипів Ігор. — Старший, зрозумів? Так, я дозволив звертатися до мене на ти, запропонував бути друзями, проте все ж таки не забувай, що я значно старший. І що старших слід поважати. А щодо твого серця… Якщо вже я сказав — значить, знаю!

Даник насунув шапку на самісінькі очі, вклав руки у кишені і, так нічого й не мовивши, подався провулком додому.

2

Пілот розумів, що підвищувати голос не варто було. Даникові й так прикро на душі, може, у сто разів прикріше, ніж йому. Та, що сталося, те сталося: він зірвався, і нічого тут не вдієш. Даник взагалі хлопчина вразливий. Та й звідки йому знати, що власний біль пережити значно легше, ніж біль сина?..

"… Але так сталося, — подумки мовив собі пілот, розгублено дивлячись услід Даникові та намагаючись виправдатись перед собою. – І нічого тепер не вдієш, бо вже сталося..."

Ще не вирішивши, як йому повестися далі, пілот раптом рушив слідом за Даником. Не наздоганяв, не гукав його, а йшов, дотримуючись того ж темпу, що й хлопчина, щоб і не наближатися до нього, але й не втратити з поля зору.

"Як же тебе відпускати з таким гнітючим настроєм? – подумки проказував до хлопчини. — Лишишся з ним на самоті, і цілий день мучитимешся, і рідних мучитимеш. Ти ще не знаєш, що це таке, — коли людину обсідають думки, від яких нема ні порятунку, ані спочину...".

Пілот поки що не уявляв собі, як має перепрошувати Даника, проте сумління підказувало, що він усе ж таки винен, і якщо зараз же не заговорить до нього, хлопчина ніколи більше не підійде, і, може, на роки залишиться у нім прихованою іржею відчуття образи й несправедливості.

Познайомилися вони – пілот і хлопчина – цілком випадково. Кілька разів Ігор бачив Даника край селища, на пагорбі при дорозі, яка вела до аеродрому.

— Ти кого це зустрічаєш? – запитав його якось пілот.

— Літаки, – відповів хлопчина.

— На одному з яких літає твій батько?

— У мене немає батька.

Капітан кілька секунд вагався: продовжувати це знайомство, чи не варто, проте врешті-решт проказав:

— Зрозуміло, хочеш стати пілотом.

— Але таким, що літає на будь-яких, на геть усіх літаках.

— Ну, в реальному житті так не буває, — засумнівався капітан.

— Тоді стану винищувачем.

— Втім, якщо дуже захочеш, — оцінив його наполегливість, — літатимеш на всьому, що тільки здатне відриватися від землі.

Відтоді вони й подружилися. Це була справжня чоловіча дружба, і різниця у віці у ній нічого не важила. Прагнення Даника стати пілотом було таким же нестримним, як і те, що свого часу погнало до авіаційного училища самого Ігоря. Тому в приязні, що поєднувала їх, було щось від Ігоревого дитинства, від його мрій, побоювань і непевності, що з'являються у людини слідом за зародженням мети, і не полишають аж до самого її звершення.

Ігор знав, що Даника лякає зараз не хвороба сама по собі: її наслідків він ще навіть не усвідомлює, а те, що вона нищить його мрію.

Лячно прокричали гуси. Річка сонно сплеснула хвилею і нараз скипіла під десятками крил.

"Одначе тепер я вже тебе не відпущу, — подумки мовив пілот, і вп'явся поглядом у світанкову мряку, щоб вихопити з неї постать хлопчини. — Не можу, навіть якби й хотів".

— Данику! — аж сам здригнувся від власного голосу. — Почекай!

Не почувши відповіді, кинувся за хлопчиною, наздогнав, ухопив за руку, щоб той часом не втік…

— Ти що, цілу ніч не спав тільки для того, щоб ми ось так, безглуздо, посварилися й розійшлися? Ну, може, й правда чомусь там серце твоє прихворіло. Тоді давай підемо до лікаря. До нашого, справжнього, льотного. А кращих за наших, льотних, лікарів просто не існує. Ти його повинен знати. Живе поверхом вище від мене.

— І нехай собі живе, — збайдужіло відповів Даник, вивільняючи руку з цупких Ігоревих пальців.

— Та ти вислухай! Мужчина ти чи шмаркач? Він ще у війну, зовсім хлопчиною, санітаром був. Від першого й до останнього дня. А це тобі не якась там сільська лікарка. І якщо вже й він підтвердить... ну, скаже, що не годишся, мовляв, для авіації – я теж кину літати! Щоб мене громи побили — кину!

— Чому… кинеш? – вразили Даника слова пілота.

— Тому що не хочу, щоб ти вічно заздрив мені. Ти згоден піти до лікаря?

Даник не відповів жодним словом, лише зітхнув та збив черевиком кавалок підмерзлої груди. Але пілот уже відчув, що той вагається, і це його підбадьорило. Ігор добре знав досвід і вдачу полкового лікаря, і розумів, що головне — якось заманити до нього Даника.

— Це нічого, що поки що дуже рано, — казав хлопчині. — Розбудимо.

І, так і не дочекавшись згоди, схопив Даника за руку, і вони майже побігли до містечка пілотів.

— А може, все ж таки незручно?

— Звичайно ж, незручно. Піднімати людину з ліжка – завжди незручно. Проте лікap до таких візитів звичний. По сто разів на ніч встає, якщо треба. Та ти не скімли, — незле гримав на Даника, бо хотів розбурхати у нім злість на самого себе за таку слабкість. — Життя, малий, і не до такого іноді зводить – то й що, плакатися на нього?

— Я хіба плачуся? — й справді розсердився Даник. — Я ж не скаржитися приходив. Сам не знаю, як вирвалося.

3

Коли піднімалися сходами, пілот на мить зупинився біля дверей своєї квартири. Над усе хотілося бодай на хвилинку додому, щоб дізнатися, що з сином. Але розумів, що цього буде досить, аби Даникові вагання посилилися і він відмовився йти з ним. Зрештою, пілот мовив собі: "Гаразд, потім; уже, що буде те буде" і, зітхнувши, повів хлопчину далі.

Вже на майданчику третього поверху пілот непомітно зсунув пальця на його пульс і прикинув частоту ударів. Їх було десь під дев'яносто.

"Неже, й справді кепські справи? — майнуло. – Може, й так. Але що вдієш? Ну, не літатиме!.. Так не тільки ж буття, що в небі. Минеться. Людей з училища відраховують за станом здоров'я, і нічого — живуть... Навіть не всі жалкують, що виявилися поза училищем".

Лікар стримано вислухав пояснення пілота, і, немов актор, який починає відтворювати новий епізод, майже щиро проказав:

— А-га-а, то, значить, ти до мене цього гвардійця привів! – і зустрів їх такою посмішкою, ніби чекав від самісінького вечора. — Hу-ну-ну! Покажися-покажися! Це не ти в мене позавчора вікно з рогатки розстріляв? Ні? Я так і знав, що не ти... Свого часу я і сам чимало їх перебив… То й що там у тебе сталося? На що скаржимося?

— Лікарка сказала, що у нього хворе серце, — поспіхом мовив пілот. — Перестрів мене оце. Звідки у нього такій хворобі взятися? Дурниці, кажу.