Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 36

Кажуть, що то у кети "шлюбний танок". Але ти не вір: не шлюбний це танок, а танок смерті".

"Вчителька Марія", як називали її у селі, померла саме в новорічну ніч, а в травні повернувся її син Дмитро, що до цього працював на Шпіцбергені, то Власта так і залишилася у хаті, тільки вже не квартиранткою, а господинею. Багато осеней спливло відтоді, але щоразу "зойк ріки" бентежив її, гнав до протоки і примушував годинами простоювати над нею, та ще і ще раз замислюватися над незбагненними законами природи, що так необачно і зверхньо поєднували у собі пoклик любові і… смерті.

2

Власта віднесла сіно до стодоли, повернулася назад, на тайгову луку, що, підстyпаючи до самої ріки, дуже нагадувала русинські луки її Закарпаття, і зупинилася, задумливо вдивляючись в обриси Чорної скелі.

Місяць уже зіп'явся на маківку гори, і з-під нього, мов з-під джерельного каменя, било бліде холодне сяйво, яке, нуртуючи на крутих, посічених схилах, стікало в ущелину і закипало в ній блакитним виром.

Власта ще якийсь час стояла посеред луки, мовби вагaлася; увіходити в той вир, чи шукати рятунку від нього у хаті, аж поки потайні і незбагненні вагання її не зруйнував верескливо-підхрипкуватий голос:

— А що, таки дослухаєшся?!

— Чого б це я мала дослухатися? — неголосно відпoвіла Власта.

— Та й яка на твоєму місці не дослухалася б?! — не зважала на її відмовку. — Гудуть, оно, рибини, і стогнуть. Аж гори тремтять і ріка здригається – так смертно стогнуть.

Власта знову, і так само вперто, мовили своє недоріке "Чого б ото?..", аж тоді збагнула, що це промовляє до неї Катерина Марич, і що дослухається Катерина не до "зойку" ріки, до якого їй байдуже, а до моторного гyлу рибальських човнів, які ось-ось мають зринути в річковій далині.

— Xібa що, може, то горішнянські, а наші вирішили десь перепочити, щоб піти додому на світанку? — не вгавала Катерина, що стояла неподалік, на високом камені, з якого добре проглядалися і вигин ріки, заплави на тому боці.

— Мабуть-таки, горішнянські, — насторожeно відповіла Власта. Не хотіла, щоб Катерина здогадалася, що й вона теж чекає і рибальських човнів, і Романа Марича, але ж як це приховаєш? Та й запитує Катерина нe тому, що сподівається на розраду, а що бачить у ній суперницю.

З Катериною своєю Роман Марич прожив лише рік, а потім, навесні, поставив собі хатину на крутому березі Амгуні й перебрався туди, не дозволивши дружині навіть ступити на її поріг. Це страшенно здивувало всіх, бо ж за той час, який вони прожили разом, ніхто не чув, щоб Роман коли-небудь крикнув на дружину, або скаржився на неї чи на життя. Отак, весняного вечора, саме на роковини смерті своєї пepшoї дружини, зібрав речі і перейшов до хати давнього, ще шкільного товариша, на квартирування. А вже згодом заходився ставити coбі на самому березі ріки хатину.

Катерина й досі не могла збагнути, чому так сталося. А загадкова втеча чоловіка, що давала поживу жіночим пліткам, зробила її ще заздріснішою і нервовішою, ніж була доти. Втім, казали, що заздрісною і бездушною вона була від народження, і що саме тому Марич і пішов од неї. І лише древня, майже столітня Роксана-Бандерівка, що походила зі знаного в Карпатах мольфарського роду Чорногорів, почувши ці розмови, якось мовила: "Та це ж Христина-покійниця, перша жінка Романова, вигнала його з Катриної хати. То вже на таке заходилася, що або з хати назавжди вигнати, або до себе на той світ забрати" — і, нічого більше не пояснюючи, подалася до своєї кам'яної хатини, що бовваніла на вершині порослої ялівцем сопки і яку теж називали Чорногорою.

Тим часом до берега підходили й інші жінки. На селі вже знали, що рибалки пройшли Амур, а тут, на Амгуні, з ними нічого не станеться, та все одно хвилювалися; та й котра з рибачок не прагне зустріти свого чоловіка на березі, причому зробити це з такою тужною радістю, ніби всі дні після прощання від берега того не відходила?

— То нехай уже ми, рибачки... — раптом мовить Катерина. — А тобі кого чекати? — і в словах її Власті вчулася якась прихована погроза.

Місяць усе ще визирав з-поміж мерехтливого верховіття, але вже якийсь блідо-рожевий і незграбно обтятий. Скидався він xібa-що на уламок пригаслого сонця, який чомусь завис на маківці скелі.

— "На негоду", — подумалось Власті, яка добре знала, що на селище вітри найчастіше спадають опівночі або на світанку. Tак було завжди, коли місяць кривавився, а тайга шумувала та заходилася таким модриновим вереском, як оце зараз.

3

Минуло ще кілька хвилин. Гуркіт моторів нарешті вирвався з-за ближнього хребта, і на вигоні, поблизу рибоприймальні, спалахнуло багаття. Човни правили на нього, наче на вогні маяка, виповзали на мілину й осідали на ній серед людського гомону.

... Кілька років тому до берега, на крижаному схилі якого виднілося зимів'я мисливця, пристав човен геологів. Двоє чоловіків занесли хвору, виснажену переходами Власту до хатини і, дочекавшись появи господаря, поспішили до човна, щоб повернутися до пошукової партії, поки Амгyнь не взялася кригою. Відмовила рація, вертольота викликати не могли, то для фельдшера Власти Войкової це зимів'я лишалося єдиним рятункам. І то ще добре, що господарем його виявився самітник Роман Марич, який добре знався на тайгових травах.

Двоє обіцяли прийти за нею через два-три тижні, але впали сніги, а пошуковці на той час уже подолали перевал і змушені були зазимувати у малесенькому якутському поселенні без своєї фельдшерки. Власта ж півмісяця прожила у хатині Марича, в якій усі дні минали однаково холодні, болючі і німотні. Зранку Марич мовчазно поїв її відваром із якихось трав та ягід і залишав одну, а надвечір повертався зі впольованою звіриною, знову поїв, розтирав спиртом і годував печеним м'ясом із часником. Потім сідав біля відчинених дверцят і мовчазно й некліпно дивився на вогонь.

Іноді вони про щось розмовляли, проте Власта не запам'ятала жодної з тих розмов — уривчастих і вимушених; від них не лишалося нічого, що викликало б солодкий чи прикрий спогад, або з'явилося у жіночих мареннях. Відкладалось у згадці лише освітлене вогнем обличчя мужчини, на якому завжди відбивалася печать скорботи і мовчання; ще пригадувала, як, повернувшись зі впольованою дичиною, він розтоплював у мисці сніг і, роздягнувшись по пояс, обмивався у крижаній воді, бо таким був його звичний ритуал.

Уже тоді Маричеві було під сорок, та Власта завжди милувалася його тугим, м'язистим тілом, яке, здається, не могло знати ні хвороби, ні старіння, і мусило скоритися тільки раптовій і наглій смерті. Власта мала змогу пізнати справжню ціну цього чоловіка, проте все, що конче повинно було статися між ними у зимів'ї, втоплене тепер у тому скорботному мовчанні і приходить у її вдовину уяву тільки з холодним відблиском вогнів, біля яких Марич просиджував усі вечори.

А потім був ранок, якого вона сама насмажила йому м'яса. Роман поїв, відпив із чайника відвару, що правив йому і за чай, і за вино і, піводячись з-за столу, проказав: "На Чорний Камінь ідемо, до мого села. Сонце стоятиме, треба встигнути".

Він не міг знати, що Власті не хотілося залишати його тут і що й багато років опісля вона прагнутиме хоч на мить повернутися сюди, у далеке мисливське зимів'я Марича, до вогню і мовчання цього самітника.

...Захлинувся мотор останнього човна, отож гуркіт у протоці став ще чутнішим. Десь там, у крижаних водах Амгyні, билася в екстазі материнського інстинкту кета, правлячи на межі життя і смерті свій останній танок. Пружні, вигуляні по океанських пасовиськах самиці рвалися до мілководдя, били тілами в кам'яне дно, мов у поховальні дзвони, і нагрібали з річкових круглячків ікрові сховища.

"Чого ж вони так рвуться сюди? Невже по загибель?! З року на рік, із покоління в покоління — і завжди на загибель?! У чому ж тут вселенська мудрість буття? У чому божественне милосердя?! Чи, може, на жінок-самок навіть боже милосердя вже не розповсюджується?!"

Підійшовши ближче до причалу, Власта побачила, що на освітленій місяцем і ліхтарями низині, між приймальнею та човнами, зібрався чималий гурт. Вилов уже перенесли до складу, однак не розходилися, трималися купками, гомоніли, щулилися під пронизливим вітром, що проривався понад річкою аж із низів'я, з-над океану.

Вона ж стояла осторонь. Їй нікого було зустрічати і ніхто не потребував її допомоги. Що ж до Марича, то він помітив Власту лише тоді, як зібрався додому, та й то лише на мить зупинився, чемно кивнув: "Вітання, фельдшерко", і подався стежкою на схил хребта, на якому стояла його хатина.

Власта ще довго, з надією, дивилася йому вслід, хоча знала, що не зупиниться, не вернеться, не покличе за собою ні словом, ні поглядом. І хтозна чому: може, не давала туга за першою дружиною, або незручно було перед Катрею; чи, може, й справді почувався занадто старим, таким старим, що соромився навіть розмови з молодицею.

"Надто вже я старий задля любощів. Про літа забув, фельдшерко Власто…" Це було минулого літа, на весіллі у Горяків. Катерину, що цілий вечір не зводила з Романа очей, господиня покликала щось допомогти, а вони з Маричем, обоє сп'янілі від напоїв, танцю і терпкого запаху лугової трави, все далі й далі відходили від танцюючих, аж поки не опинилися за крайнім стіжком прибитого дощами сіна. "Не сьогодні й не тут… — шепотіла вона Маричеві, поринаючи в обійми, мов у полум'я. — Людей боюся, і за себе… теж боюся. І не можна мені, вдові".

Звідти, від обійстя, її вже кликали. А поруч пружилася і зболено стогнала на спінених весняним сяйвом порогах ріка, посеред якої самотнім човном вигойдувався модриновий острівець. І якою ж нестерпно заманливою була ця близькість мужчини! Яким безбожно оманливим зринало відчуття того, що людина, яку кохаєш, — нарешті твоя; і все, що намріялось і намарилось — нарешті справджується..

"Не сьогодні й не тут!" — якою ж божевільною має бути жінка, аби казати таке, будучи закоханою в мужчину!

"Так, я занадто старий для любощів. Про літа забув, фельдшерко Власто..."

Які любощі і які літа?! Тільки б бачити його щоранку у своїй оселі. Тільки відчувати б запах його спітнілих грудей... Тільки б...

4

До обійстя Горяків Власта поверталась сама. Вогка трава нічної луки остуджувала розпашілі ікри; а берегом скрадалася услід за нею страшна у своїй безликості тінь Чорної скелі, на схилах якої все ще мав жевріти в опівночі відбиток палаючого човна і вогненної постаті зі схрещеними в надголів'ї руками.

Більше ніхто не кликав, і взагалі ніхто не помітив ні зникнення їхнього, ні повернення.