Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 38

У цьому повернені і в цій загибелі полягала якась незбагненна неминучість життя, і Власта, яка давно почувалася рівнею у цьому світі ріки, модрини і кети, скорялася неминучості.

Густий туман спадав з вершин хребта і напливав на село сивою повінню.

Власта брела затопленою вулицею, заплющивши очі й усміхаючись чомусь своєму соромітницькою усмішкою. Їй причувався отой плач, що зароджується із найслабкішим пульсом, і супроводжує людину продовж усього життя, переливаючись то в сльози радості, то в непогамовну тугу. Це був плач її дитини. І чула його тільки вона, тому що плач той у ній зароджувався і в ній згасав.

Із заціпеніння її вирвало полум'я. Воно билося поміж полінами у стосі дров і лизало кут стайні, а клуби диму виривалися з-під навісу дровітні, спадали на стежку і котилися нею до хати. Ревла нажахана корова, стара напівосліплена вівчарка, яку Власта вже не прив'язувала, сиділа під дверима стайні і жахітливо, наче над мерцем, вила.

Трохи отямившись, Власта злякано роззирнулася по подвір'ю, наче сподівалася знайти на ньому винуватця цієї пожежі, або все ще не могла повірити, що потрапила на своє обійстя.

Стоса дров була невеличкою. Власта розлючено кинулася до неї, збила чоботом палаючі верхні поліна, а разом із ними полетів у траву смолоскип — змочена гасом і незграбно обкручена дротом ганчірка. Хтось кинув її сюди від воріт і зник. Кинув і зник... І сталося це вже зараз, на світанку, саме перед її поверненням. "Хто і чому?! Ні, справді: хто і чому, з якої помсти, якої люті?!"

На щастя, зволожнілі поліна піддавалися вогню довго і неохоче. Власта поскидала усі недопалки, ватянкою збила вогонь зі стіни, разом із псом обійшла хату, оглянула всі закутки подвір'я, аж тоді сіла на камінь-валун, що вперто проростав із кам'янистого гpунту прямо перед ворітьми, і заплакала…

Заходити до хати вже не наважувалася, їй здавалося, що хтось хижим зором стежить за кожним її кроком. Підняла пропалену в кількох місцях ватянку, але вона ще диміла, тож, навіть до пуття не оглянувши її, пожбурила у траву і в самому светрі побрела до медпункту.

Добре, що встигла, втішала себе, добуваючись до нової камяниці, яку лише рік назад звели у видолинку між двома пагорбами і яка слажила їй і фельдшерським пунктом, і, все частіше, домівкою. Може, ніхто й не дізнається, що підпалювали? Та навіть коли й дізнаються… Все одно нікому нічого не пояснюватиме, а вперто мовчатиме.

***

Біля колишньої хати Марича щось примусило її підвести голову. Перед нею, вчепившись однією рукою за високий тин, а другою — за ворота, мовби хтось розіп яв її тут на спокуту, стояла Катерина. Не мовила ні слова, тјльки промацувала тіло Власти пронизливим, сповненим підозри і ненависті поглядом, на який здатна лише обдурена, скривджена долею жінка, котру ніхто й ніколи не любив; а сама вона давно втратила межу між любов'ю і ненавистю, та й тепер ці два чуття зливалися у єдино прийнятне для неї — нестримну лють.

Зморшкувате обличчя Катерини, обрамлене рідким патлатим волоссям, здалося Власті порепаним наростом на стовбурі старої модрини. Зустрівшись із нею поглядом, фельд— шерка відвела очі й поспіхом кинулася на стежину, що в'юнилася поміж двома обійстями аж до Амгуні.

Напружившись, вона чекала найгрізніших проклять, але, здається, Катерина вже не здатна була віднайти слова, котрі б хоч щось там додали до погляду, яким намагалася спопелити свою суперницю. Із застуджених грудей її вирвався хіба що пошматований відлунням стогін, або, може й зойк, що, полинувши до ріки, зневиразнився і щез у приглушеному гуркоті, який зароджувався у протоках.

… Десь у глибинах ріки правила свій смертошлюбний "танок життя" приречена кета: "Дійти і загинути, але… дійти!"

ЮРАНІВ ХУТІР

1

— Ви собі як знаєте, а я вважаю, що мудрувати тут нема над чим, — рішуче, начальницьким тоном, проказав Крисанюк. – Записано в постанові, що люди з Юранового повинні переселитися до Беркутів – ото нехай і переселяються! Для кого ці папери писано, як не для них?

— Воно так, — несміливо якось визнав Гонтар, який упродовж щойно минулого засідання сільської ради намагався відмовчуватись. – Час би тим хазяям уже й новосілля справляти. – А сказавши це, вперся долонями в підборіддя, і знову замовк.

— Але ж дивні люди! — зірвався голова зі свого крісла. – Хутора того – чотири хати, та й ті вже в такому стані, що, як добрий вітер повіє – то й підмурівків від них не лишиться. Переїжджайте у село, в радгоспівські хати, і живіть собі. Ні, повипихалися на схил гори і скніють на ній, мов праведники на Афоні.

— Яка порохнявка не є, а людина в ній провікувала, та й лишати жаль, — стиха так, мовби до самого себе, проказав Гонтар і, відвернувшись до вікна, задумливо вперся чолом у шибку.

То був найстаріший серед депутатів сільради, геть зсинілий чоловік, вівчарський ватаг із Беркутів – саме того села, до якого мали переселятися хуторяни. Засідання сільради вже відбулося, але голова попросив його залишитися, щоб порадитись. Занадто вже вражало Крисанюка, що така важлива постанова чомусь не виконується.

— З цими хуторянами вічно якась халепа, — провадив своєї голова. – Скажи десь межи поважних людей, що на Юрановому й досі не знають, що таке електрика, — засміють. Але хто на таку гору заради чотирьох хат лінію потягне?

А Гонтар слухав і не слухав його. Студив чоло на холодному склі і через надиханий просвіток замислено блукав поглядом по річці, й аж там, за вигином її, попід ріденьким ліском. Довго так, немовби вперто вишукував чогось

— То й що скажете на це, Іване? – все сильніше нервувало Крисанька його вперте мовчання. – Перше ви нібито голосували "за", тепер, бачу, інші настрої. Сумніваєтесь у справедливості нашого рішення, чи, може, якісь інші міркування?..

— А чому б і не засумніватися? – вирвався Гонтар із полону німотних мандрів. – Постанова у нас вийшла непогана. Але ще треба переговорити з тими, для кого вона писана. Бо слово пишеться одне для всіх, от тільки читає його кожен по-своєму.

— Тобто наша постанова для хуторян — ще не закон?! – плеснув Крисанюк по колінах. – Підший її до паперів, а сам никай від хати до хати й кожного вмовляй?!

Зірвавшись із місця, він так знервовано пройшовся кабінетом, ніби не знав, до котрого кутка пристати. Як находився, сів тепер уже на краєчок столу і втупився поглядом у Гонтареве лице.

— То, Петре Семеновичу, гонор наш промовляє. А що старому Крижеві до нашого гонору, як він на ту хату ще хлоп'яком по каменю назносив? З усієї округи – по каменеві.

— Це не аргумент. Не існує такої хати, яку господар вимурував би, не набувши біля неї мозолів. Але самі бачити, що існування таких хуторів економічно невигідне. Для того й кошти було виділено для будівництва житла для хуторян. Чи, може, відмовимося від нових вулиць, тай кожен вікуватиме у тих "палацах", котрі йому ще дід-бідняк лишив?

Гонтар хитнув головою, наче з усім погоджувався. Дивувало його трохи, що голова – людина завжди стримана і доброзичлива – раптом так запально обурюється. Проте нічого не сказав про свій подив. Видобув із кишені старезну, аж потріскану, люльку, і вкотре вже нагадав собі, що треба було б підшукати підходящу гілочку вишні та вирізати нову. Потім так само неспішно видобув із кишені кисета.

Крисань терпляче стежив, як старий розтирає тютюн пучками пальців, бо, певне, здалося йому, що зволожнів, а потім накладає у свій "смолоскип". Уже тиждень, як він лишився без самосаду, та й тепер мусив уживати тютюн, привезений сином із якогось далекого міста. Закурив, скрушно похитав головою, аж тоді знову звів погляд на Крисанюка.

— Не треба думати, що Криж, або хтось інший із хуторян, законів не поважають. Але ж відомо, що в рідному гнізда навіть старий птах молодіє. Отак і вони, старші люди з-поміж хуторян, тримаються своїх хат.

— Ото й поговорили б із ними як депутат. Наші повноваження закінчуються, то це, вважайте, останнє доручення перед виборами…

2

…Ішов до хутора.

Ще не смеркалося, і десь на рівнині сонце ще показувалося людям, високе і тепле. Але від беркутян гори завжди ховали його раніше. Ціле надвечір'я блукало воно десь поміж смерековими вершинами, щоб лишень на самому призахідді виринути раптом з-поза тієї скелі, що на краю долини, і червонитися над нею, мов далека вівчарська ватра.

Роки, прожиті у горах, привчили старого ватага до самотини, а самітникові завжди легше позбутися нікчемних нервувань через усі ті дріб'язки, котрі дарувало сільське буття. Ось і в ці хвилини він заглиблювався у роздуми, у той напружений, майже непідвладний йому стан, при якому помисли свої зазвичай починав ткати з пережитого і вигаданого.

Усе пройдене ним життя чомусь видавалося зараз Гонтареві кам'янистим схилом долини, з висхлими смереками, засипаними каменепадом стежками і змертвілими джерелами попри самім узвишші, до якого дерся усі свої шістдесят сім літ.

З-понад тих джерел спрагло дивилася на нього і на цілий світ його старість.

Але він її не боявся, не впадав у той нездоланний сум, котрий подеколи полонив душу його однолітків. Це була всього лиш хвиля невдоволеності собою і тим, що мав лишати на цій землі по собі. Вона підкотилася йому до очей і застигла в них притлумленим смутком.

"Ти, Василю, людям голови не забивай, — подумки звертався він до Крижа, знаючи, що хуторяни слухалися цього чоловіка, як рідного батька. – Зрозумій, що ніхто ніякого зла тобі не зичить. А тому, щоб ми ще раз так довго не говорили, збирай речі та на ранок чекай машин…"

Перервав свої роздуми, бо відчув, що слова в нього зароджуються якимись бездушними і чужими, наче вороже налаштовані приблуди. А йти з такими словами до Крижа не годиться. Криж — старий чоловік, і знається на людськім слові, як на власних болячках. Отож його, Гонтареві, казенні слова, не сприйме.

"Ти розумний чоловік, Василю, — по новому повернув розмову депутат сільради. – Дітей маєш таких, що в селі заздрять. Син і коло трактора знається, і малює, і в інституті на заочному встигає вчитися. Та й донька нівроку. Онуки…"

Й ось тут Гонтар відчув, що, нарешті, дібрав ключа до початку майбутньої розмови з хуторянином. Цим ключем якраз і мали стати долі Крижевих онуків.

"Ти не про себе, про онуків дбай, — продовжував уже з деяким піднесенням.