Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 40

— Але ж ти зрозуміти цього не здатний; тобі аби тільки повикаблічуватись та познущатися…".

Учора, після останнього випробувального походу артільної флотилії, Кирик ланцюгом прикріпив свого відремонтованого, добре законопаченого човна до палі й перехопив ланки того ланцюга замком. Але тепер замок лежав у піску, й зі щілини його стирчав саморобний ключ. І спромогтися на таку крадіжку — старий рибалка в цьому не сумнівався — міг лише Юрко Жданюк. Саме його артільний ватаг і проклинав зараз, як тільки міг. За все його довге рибальське буття не траплялося такого, щоб артіль час було виводити на промисел, а він, Іван Кирик, змушений був би залишався на березі, та ще й без човна – на співчуття і посміховисько всього села, всього цього рибальського краю.

Усвідомивши це, Кирик озирнувся на село, мовби шукаючи в нього поради чи підтримки, проте воно мовчазно ниділо собі у глибокій долині, у якій завжди ховалося од вітрів, терпкого пекучого пилу та спеки. Три викладені каменем "журавлині" криниці стояли посеред нього, як три баби-заступниці, й солонувата вода їхня видавалася улітку підсолодженою та п'янила своєю крижаністю.

Із долини, з-над крайніх хат, з'явилися ледь помітні струмочки диму, і, дивлячись на них, старий з острахом відзначав, що село поступово прокидається. Ще трохи, й рибалки зійдуться до причалу, розсядуться по човнах та й уперше за тридцять років із подивом і нетерпінням чекатимуть невідомо куди щезлого бригадира.

Поблукавши трохи узвишшям, Кирик повернувся назад до берега і подався туди, за вигин, де приховувалася від його погляду невеличка затока. Якщо Жданюк справді викрав човна, то, напевне, заховати його міг тільки там. Але, переконавшись за кілька хвилин, що й у затоці пусто, старий рибалка остаточно знітився і занепав духом.

"А що, коли цей хлопчина-злодюжка втопився?! — раптом зародився у свідомості ватага страшенний здогад. — За такої негоди, яка панувала вночі, навіть досвідчені рибалки берега тримаються. Але ж то – рибалки. А такого ірода, як Юрко Жданюк, ніякий дідько, жодна зла сила не беруть. Такі завжди виявляються живучими...".

Вже без будь-якої надії никаючи берегом, артільний ватаг ладен був подаватися світ за очі; навіть сама місцина між віддаленим кутком села й озером чомусь видавалася йому незнайомою та по-чужинницьки непривітною.

Важко зійшовши на розмите дощами узвишшя, рибалка знервовано видобув з кишені цигарки і вже хотів був запалити одну з них, аж раптом заціпенів від несподіванки. Просто перед ним, на піщаній косі, стояв роздягнений парубійко. Вранішнє сонце вже палахкотіло світанковим вогнем, і якийсь час Кирик зачаровано споглядав цю вогненну постать парубка, наче зачарований, почуваючись занімілим від злості й подиву.

— Жданюк! – нарешті прорізався у нього хрипкий, розгніваний голос. – Це ти, нехристь?! Не наважуйся втікати; все одно наздожену! – а вже потім стиха додав: — І тоді вже… вб'ю.

Старий рибалка поспішав до хлопця з останніх сил. І зморені ноги його незграбно ковзали схилом пагорба, а замішані на гніві й розпачі слова виривалися з розпечених грудей, щоб лиховісно відлунювати у приозернім мареві.

2

— ... Нічого, нічого, дядьку Йване! Не хвилюйтеся! Я спробую ще раз. Оце трішечки відігріюся на сонці – і тоді знову спробую дістати його...

Мокре тіло хлопця вже не червонилося, а зсиніло й перебігало тремтливими корчами, ніби зі страшного болю. Він повторював: " Щоб там не сталося, а човна я все одно дістану..." — проте у воду не входив, а, навпаки, відступав і відступав од неї, та все нітився у чеканні кирикового удару. Юрко знав, що на селі не було чоловіка кремезнішого за артільного ватага, й коли вже той розлютиться, то битиме смертним боєм.

— Де він?! — нарешті видихнув із себе рибалка. – Човен де, запитую?! – гукнув так, мовби десь у грудях у нього вибухнула суміш із образи і гніву, та й тепер він уже не спроможний був стримувати свою лють. — Човен де?! Сьогодні промисел!

— Там десь, — показав Юрко в бік озера. — Я правував до коси, проте не встиг, перевернуло.

— Розумію, що не на небі. Де саме втопив? І навіщо крав?

Тіло парубійка тремтіло від холоду і страху. На цім пустельнім березі, поміж крижаним Ялпугом і спаленілим від люті чолов'ягою, він, як ніде й ніколи, почувався безсилим, мізерним і по суті приреченим.

— Та не крав я, — стиха і злякано пояснив Юрко. – Просто хотів відчути себе рибалкою. Спробувати, як воно — одному, в шторм, посеред велетенського озера.

Проте жодних пояснень артільний ватаг вислуховувати не бажав:

— Ти, виродку, познущатися наді мною захотів! Чого б і не насолити старому дурневі, адже він усе стерпить! Але хіба я тобі щось зле зробив? Перед тобою, чи, може, перед батьком чи дідом твоїм завинив?..

Якби велетень-ватаг ударив його кулацюгою, парубійко пережив би це легше, але той не кулаками бив, а словом. Вдивляючись у похмуре лице його, Жданюк відчував, що треба б зректися своєї брехні й правдиво визнати, що давно накинув оком на цього, найбільшого в артілі човна. Але навіть не уявляв собі, як можна пояснити цьому розлюченому чолов'язі, що за вчинком його ніякої підлоти не криється, і що, виходячи в озеро, він навіть не думав про цей чортів промисел; як на те, забув, що він починається саме сьогодні. Просто так співпало. А крав човна, тому що мусив...

Давно, ще в Юрковім дитинстві, батька забрало озеро. Мати прокляла тоді Ялпуг страшним вдовиним прокляттям, а коли після школи син пішов проситися до рибальської артілі, умовила Кирика не тільки не приймати його, а навіть не підпускати близько до човнів.

"У тому озері лишилися твій дід, його брат і твій батько, — казала Юркові. — Відколи рід наш переселився сюди з-за Дністра, усі рибалили, а ти мусиш відвернутися від цього страшного ремесла та шукати собі іншого хліба. Сам бачиш: нашому роду на цій воді не щастить, а ти ж у ньому останній!..".

Тричі Юрко їздив у пошуках роботи до Одеси, проте щоразу повертався до озера. Не ставав ні до якої роботи, пояснюючи, що "шукає себе", проте люди вже бачили, що пошуки затяглися і провіщали, що з цього лобуряки порядної людини не буде, тому що не лежить йому душа ні до землі, ні до озера, а жодна бійка, жодна шкода на селі без нього не обходиться.

Тривалий час Юрко й справді тримався подалі від озера, аж оце позавчора не витримав. Напросився в човен до молодого рибалки Василя Чубука, і вони попрямували в бік Дунаю. Була тиха надвечірня година, яка не таїла в собі нічого лихого, але, не покладаючись ні на вміння своє, ні на досвід товариша, Жданюк чомусь проймався страхом перед цим хвилястим просторовиськом, а за найменшим повівом вітру вчувалися йому благання і прокльони матері.

Він мимоволі пройнявся вірою у материну притчу про останнього мужчину в роду, якого вона конче мала врятувати від Ялпуга, і тепер, споглядаючи безмежну широчінь озера, просив товариша триматися ближче до берега, щоб не втрачати надію на порятунок, та й навіть не соромився цього прохання.

Коли вони нарешті повернулися до берега, Чубук довго не виходив з човна, що погойдувався на прибережній хитавиці, курив і дивився в озерну далечінь.

— …Одне слово, — проказав після останньої затяжки, — на промисел тобі виходити не можна. Сам бачиш: не приймає тебе озеро. А воно ж у нас – як море: вітри, шторми… Мабуть, правду каже твоя мати, що Ялпуг затявся викорінити ваш рід, трьох із якого вже забрав.

Ображений цим вироком молодого рибалки, Юрко, для хоробрості, пропустив пізнього вечора дві склянки вина і посеред ночі подався на причал – випробовувати долю на човні бригадира артілі. Цього разу він уже самому собі хотів довести, що не боїться озера, що воно "прийняло" його, і що на цьому виході в озеро "рибальське прокляття" роду Жданюків розвіялося.

— Ви теж винні. Треба було приймати мене до артілі, а не вислуховувати материні заклинання, — дорікнув він тепер ватагові рибалок.

— А що я повинен був робити?! – обурився той. — Ти ж підійшов до мене тільки один раз, а мати — десять. То хто мусив наполягати на роботі в артілі: я чи ти?!

Юрко нічого не відповів, присів, накрився ватянкою і так відігрівався, думаючи про щось своє.

— Хіба я винен, що мати не вірить твоїй удачі? А якщо не вірить — ти їй не заступник. Та й звідки вірі взятися? — не вгавав старий. — То нап'єшся і до бійки станеш, то десь поночі чорти тебе носять.

Від причалу вже долинали голоси рибалок. Котрийсь розпинав акордеон, бо хотів вимучити з нього старовинну бессарабську мелодію, а йому помагав бубон. Перший вихід артілі на промисел завжди супроводжувався невеличким гулянням – з музикою і склянкою вина. Дослухаючись тих музик, Кирик думав собі, що то добре, що прийшов сюди вдосвіта, бо межи людьми лютував би на Юрка ще гірше, й усе село змушене було б говорити про хлопця, як про паливоду, за яким давно плаче в'язниця.

— Ти от що, — поспіхом проказав до Юрка, — дурника з себе більше не корч і село проти себе не настроюй. З батьком твоїм на промисел ходили і з тобою ходитимемо. Але човен треба знайти... І від страху перед долею вином, щоб ти знав, не лікуються, тим паче наодинці.

— З вами ж Кизляр ходить, — невпевнено проказав Юрко, не знаючи, вірити словам старого чи ні.

Кирик озирнувся, мовби побоювався, що хтось із рибалок вже знайшов їх і тепер може підслухати.

— Відпрошувався учора. Хворіє старий, геть нікудишній став.

Юрко скинув ватянку й сторожко зазирнув бригадирові у вічі. В нього виникла підозра, що своєю обіцянкою бригад всього лиш заохочує його до пошуків, а потім усе зведе на жарт, ба, ще й глузуватиме з його наївності. Проте обличчя рибалки залишалося незворушним, і саме ця незворушність врешті-решт переконала парубка, що на Кирика можна покластися.

— То підеш зі мною на промисел? — остаточно розвіяв його сумніви Дмитро.

— Чого ж... Риба, кажуть, є. Човен майже новий…

— Був новим, — докинув Кирик.

Юрко розгублено зиркнув на нього, зрозумівши, що необачно бовкнув не те, що слід було б, і відвернувся до води.

— Він неподалік затону, он там, праворуч тих двох каменів. І там не так вже й глибоко. Зараз я знайду його.

Але самого його старий ватаг відпускати не наважувався. Роздягнувся, і брели вдвох. Довго, аж туди, за косу, за гранітні валуни, що грілися над холодним плесом.

Шукали вкраденого штормом човна...

Серпень 1973 року.

Болград-Ізмаїл.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ АВГУРИ

1

Птахи заніміли на світанку.

Тиміш Авгура стояв на пошматованій зливами кручі, і зграя німотно кружляла над ним, правлячи якийсь незбагненний танок.

Вороння то спускалися зовсім низько, так, що старий Авгура мало не опинявся у центрі їхнього виру, то раптом злітало у піднебесся і хвиля за хвилею падало перед ним, б'ючись крильми у схили кручі, тай щезали десь під нею, неначе вкорочували собі віку.

Цей пташиний вир був сумний і безнадійний, як сама старість.