Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 42

Три роки тому теж лило. Слабкіше, правда, ніж оце, але така оказія сталася, що там, де ви позавчора почали рити, пагорб стояв, а за ніч "сплив".

— Тобто, як це – "сплив"?

— Тебе як звуть? – залишався вірним своїй манері спілкування старий віщун.

— Василем.

— От бачиш: у нас півсела Василів, — буркнув старий, але геодезист не міг збагнути — жартує він, знущається чи лише так, прийшлося до слова. – То ти геодезист, кажеш, а не знаєш, як пагорби "спливають"? Увечері на ньому ще хлопчаки гралися, а вранці прийшли, а там тільки кам'яний пласт лишився, тому що метрів зо три ґрунту знесло в лиман.

Геодезист подивився на нього з подивом, ніби чув про таке вперше, тай саме повідомлення здалося йому неймовірним. Насправді ж його вразив насмішкуватий тон старого. Із суттю явища він дано знайомий, хіба що не одразу збагнув суті самого виразу "сплив". Але тепер він вагався: пояснювати це Авгурі, чи, може, й не варто?

Вони підтягли човна до води, закріпили щоглу, і старий розправив вітрило. Василь прискіпливо оглянув човен, наче сам збирався виходити на ньому в лиман.

Авгура мовчки стежив за ним. Цей хлопчина починав подобатись йому.

— Над річкою зріс?

— Над Пслом.

— Ага, над Пслом… То, напевне, батько теж має човна?

— Село над річкою, тому човни є в багатьох, — знехотя пояснив геодезист, і, щоб повернути розмову в потрібне русло, запитав: — Отже ви стверджуєте, що цю низину лиман заливав? Кажуть, що були весни, коли рівень води піднімався на півтора-два метри. Якщо зважити на площу лиману, то це дуже високий рівень.

— Якщо так кажуть, може, й піднімався, — кивнув Авгура. Він зрозумів, що хлопець уникає розмови, яка стосувалася б його особисто, всіляко підкреслюючи, що прийшов у важливій справі. – Сам я не заміряв, проте "висока вода" приходила. Оця вулиця, крайня від лиману, найстаріша в Чорногірці, її закладали перші поселенці. Мудро закладали. Не тулили хати понад берегом, не будувалися у низині, а так ставили, щоб ні води не боятися, ні зсувів. Хоча й не пригадую, щоб лиман зовсім заливав цю низину. Тут завжди були людські городи, і, якби вони щезали колись під водою, таке забувалося б нескоро. Та колись, як лиман тільки-но відгородили від моря дамбою, бо дорогу вели, а річки були річками, а не потічками, могло-таки й затопляти. Ти, може, й оселитися тут збираєшся? – не втримався Авгура. – Так і кажи: непогана місцина!

— Коли будуєш порт, мусиш враховувати місцеві природні умови.

— Їх завжди треба враховувати, навіть, коли будуєш курник, — зауважив старий. – Вода підступна… То не збираєшся, кажеш?

— Хіба я відповів, що ні? – увірвався терпець геодезистові.

— Я і не кажу, що ти так відповів

"А чого ти його агітуєш? – подумав старий. – Самого вмовляють, щоб не втікав звідси".

Коли Тиміш Авгура дізнався, що разом із портом будуватимуть місто, яке швидко поглине Чорногірку, то зібрався було продавати хату й перебиратися в Золотоустівку. "Навіщо бути диваком на асфальті, — казав, — якщо маю лишатися таким, як є, посеред степу, коло риби і птахів. Прижились укупі, то й так нам і вікувати…"

Виїхати він не виїхав, одначе з думкою про таку втечу остаточно не розлучився.

Ще раз оглянув човна. Цієї весни він уже просмолив його, але на воду спускав уперше.

"Доживає свого віку. Треба б нового майструвати, а тільки ж навіщо? На його недовгий вік і цього вистачить".

— У далеку дорогу вибралися? – поцікавився геодезист.

— Для мене — й ця вже далека. До брата, у верхів'я. Провідати треба. Хтозна, може, востаннє. Та й за човном сумую. Ти хіба не сумуєш?

Геодезист замислився.

— Ви говорите про човен, як про щось близьке і рідне.

— Як про свою надію, — уточнив старий віщун. – Бо так воно є насправді.

— Ну то щасливо вам дійти!

Василь повернувся і пішов стежкою назад до села.

"А таки прийшов порадитися, — вдоволено глянув услід йому Тиміш. – До кого ще в цьому селі пошлють, як не до Авгури?" Відчув, що в ньому зануртуало самолюбство, але відразу ж змирився з цим, як змирявся з іншими неминучими вадами старості.

Останнім часом він усе вразливіше сприймав ставлення до себе людей, з острахом помічаючи, що поступово байдужіють до нього, й почав відчувати, що зайвий.

Довго тупцював біля човна, не наважуючись підступити до нього. Нарешті зсунув далі у воду й присів на кормову лавку.

— Гей, Авгуро!

Тиміш здивовано озирнувся і побачив кремезну постать Антона Зарічного. Коли Антон підійшов зовсім близько, Тиміш напружив сльозаві очі, розглядаючи його обличчя. Знав, що Антон Зарічний зрікся своєї доньки Ірини тільки тому, що завагітніла, не маючи чоловіка, і тепер старий віщун понад усе хотів зазирнути в обличчя людини, яка наважилась зректися і доньки, й онука. Був твердо переконаний, що кожна значна зміна в людській душі має виразно позначитися на обличчі.

Проте Антон поводився так, нібито нічого й не сталося.

— Куди це ти? Чи не в море, бува?

— Відходив я своє по морях, — якомога стриманіше відповів Тиміш.

Зарічний кинув поглядом у човен, але, не побачивши там рибальського знаряддя, здивувався:

— Невже човна випробуєш?

— У Золотоустівку піду, до брата.

— Отак, один у човні? На веслах?

— А вітрила навіщо?

— Все одно: це ж скільки треба йти…

— По полудні там буду, — зітхнув Авгура. – А завтра вранці стану на течію. Може, ще й вітер здійметься.

Авгура начепив весла, сів у човен й виважив їх, випробуючи силу своїх рук. Проте відразу ж відчув: вони ослабли, мов після тяжкої праці.

— Як там Ірина почувається? – запитав, аби відволіктися від нарікань на старість і слабкість

Глянули один на одного, і Зарічний не витримав, відвернувся.

— Сам знаєш: у Золотоустівці вона тепер, у Марії, сестри… Два дні тому, як перебралася.

— Де ж їй іще жити? Можу до себе взяти, хата велика. Ти ж прогнав її, мов приблуду.

Зарічний махнув рукою і промовчав. Докорів він уже наслухався, але переламати себе не міг.

— Кажуть, що й не навідуєшся.

— Не проганяв я Ірину. Сама до сестри подалася.

— Але ж не навідуєшся, це правда.

— Навідаюсь колись.

— Коли саме?

Антон ледь не відповів щось різке. Стримала його тільки давня звичка говорити з Авгурою, як ні з ким іншим, ввічливо.

— Сьогодні й навідаюсь. Оце човна огляну… Від осені не зазирав, не до нього було.

— До неї хіба човном іти? – запитав Авгура. – А якби він тут розсохся? Я кажу це не для того, щоб дошкулити. Всі твої клопоти й гризоти – тимчасові, тому швидко забудуться, а як онукові у вічі дивитимешся?

— Так само, як дивлюся зараз у вічі ганьбі – і доньки, і своєї власної.

— Е, чоловіче, таж зараз не ті часи, щоб мати щось подібне за ганьбу.

— Леонід твій до неї недавно приїздив, — несподівано мовив Зарічний. – Не знаю, що там за розмова між ними була, але приїздив. Люди бачили.

— Чому б і не провідати? – стенув плечима Тиміш, хоч для нього це виявилося новиною. – Разом зростали.

— Задля чогось же таки приїздив.

— Бо він – не ти, не з роду Зарічного. Коли бачить, що людина потребує підтримки, то на свій гонор не зважає.

Авгура чекав, що Антон спалахне і віддячить йому за всі кпини звинуваченнями на адресу Леоніда. Проте Зарічний якимось дивом стримався, отже, визнавав себе винним. Тимошеві прикро було усвідомлювати, що Антон повівся з донькою так, ніби здатний зректися усього святого. Авгура відшукував у людських вчинках зерна мудрості, а Зарічний, за його уявленням, поводився нерозумно й жорстоко.

3

Вітерець був слабким, та все-таки напинав саморобне Авгурове вітрило і гнав човна до Пташиної коси. Тиміш тримався неподалік берега, так, щоб течія, що омивала піщаний півострів, не перешкоджала йому.

"Коли ти на воді – все йде, як треба, — мовив до себе старий віщун. – Море вже не про тебе, але й лиман, наче море. Він – часточка моря, та й тобі добре велося на ньому. Тільки не лінуйся, не засиджуйсь у хаті. У ній завжди чатує смерть, а на воді вона не підступиться".

Взимку Авгура часто хворував, і все марив дниною, коли, нарешті, зможе сісти в човна й вийти у море. Тепер він тішився, що таки дочекався цього дня. Надійніше вмостив на носі сумку з обідом та й приліг, тримаючи руку на стерні.

Дивився на берег біля села і не впізнавав його: вежі небачених тут раніше кранів, сила-силенна іншої техніки, катери і понтони, що тулилися попід розритими кручами, ніби шукали спочинку і захисту, або ж чекали, поки ті кручі розступляться, щоб пропустити їх у безмежжя степу…

Було у цьому краєвиді щось незнайоме, ніби Тиміш нарешті переплив море та дістався якоїсь незвіданої землі, до котрої мріяв дістатися ще змолоду.

Всі повоєнні роки село жило тихим рибальським життям. Хтось зносив стару хату і закладав нову, хтось народжувався і хтось умирав, повертався з великим виловом або навіки залишався у морі… Поза всі ці значні й незначні події, село залишалося незмінним у суті своїй і подобі. І за цієї незмінності Тиміш якось не помічав своїх літ і всього того, що вони з собою приносять.

Тепер же все підлягало руйнації. Щезне село, чорногірчани теж розчиняться у масі приїжджого люду, а відтак розпадеться згуртована багатьма поколіннями сільська громада з усіма її традиціями і звичаями.

Тиміш розумів, що його життя, власне, минуло, перейшло до нащадків і прибирає нових форм і нового смісту. Жаль за селом і бажання на власні очі побачити чи хоча б зазирнути у те майбуття, боролися у ньому, як дві нездоланні сили, не даючи спокою ні вдень, ні вночі.

"Ми обоє старі, — промовляв до села так, мовби говорив зі своїм однолітком, — нема нам чого втікати одне від одного на сміх людям. Ми прожили не один десяток років, і ти завжди виглядало мене, а я нудився за тобою, і лиш тоді добре почувалися, як були разом. Ти мені вибачай, — казав селу, — що заповзявся був утікати від тебе. На людину всіляке находить – сам знаєш…"

Біля Пташиної коси він прибрав вітрило і взявся за весла. Косу обігнув швидко, тіло його раптом налилося якоюсь свіжою силою, та й він ураз відчув себе омолодженим і дужим, як тоді, коли дізнався, що дружина народила йому сина. Наступного дня він вийшов у море і пам'ятає, що нікому не велося так щасливо і нікому осіннє море не видавалося таким теплим і лагідним, як йому.

За косою старий віщун відчув опір течії. Це йшла річкова вода. Тиміш набрав її у пригорщу і покуштував на язик: справді річкова, ще не встигла висолонитися.