Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 41

Авгура подумав, що, може, сюди, на цю кручу, і злетілися зсамітнілі за зиму птиці, які вже не здатні закладати гнізда, і це їхня остання весна. Страшна і зайва пора, за якою – птахи, мабуть передчували це – ніяких сподівань, тільки скніння та чорна безодня небуття.

Колись, ще в дитинстві, батько розповідав йому притчу про те, що старі ворони-самиці збираються у зграї і тужно кричать над місцями, в яких по кілька років вили гнізда. Обурені своєю безплідністю, вони нападають на гнізда молодих ворон та інших птахів, винищуючи яйця і пташенят. Тож, можливо, зараз над кручею, до якої підступає його обійстя, зібралася саме така зграя старих знавіснілих самок. Але чому не чути їхнього крику? Така зграя не може літати мовчазно. Чому вони не кричать? Чи, може…

Уже двічі Тиміш помічав, що несподівано глухне. Ніби нічого й не ставалося вухам: ні ранки, ні болячки якоїсь, а тільки, прокинувшись уранці, помічав раптом, що все навколо… заніміло. Бувало, спуститься до лиману, щоб умитися, підступить до самої води, а плескоту хвилі не вловлює. Півень у дворі витягує шию, пнеться, аж тремтить увесь, а крику не чутно.

Ось і зараз Тиміш напружено вдивляється у пташину круговерть, у цей німий вир у безгучному просторі, далі переводить погляд на низину, у якій з ранку до ночі снують машини.

"Це на біду", — каже собі, навіть не намагаючись збагнути при цьому, на чию біду і що саме віщує ця пташина німотність.

– Це на біду! – хрипко вигукує він, і зграя лячно кидається до обійстя, але сам він крику свого не чує.

"На чию біду? – безпорадно роззирнувся навкруги, мовби хтось міг відповісти йому. – Коли птахи німіють – погана ознака. Батька нема, той витлумачив би".

Тиміш усе життя рибалив і трохи знався на звичках птахів, одначе не міг простити собі, що не перейняв і частини того, що знав про птахів батько. З діда-прадіда набували вони тієї мудрої і потаємної науки – "знатися на птахах". За це колись давно й прозвав місцевий дячок їх, Поліщуків, Авгурами, як колись називали ченців, що віщували, спостерігаючи за пташиними зграями. Відтоді й повелося: "Авгури", та й "Авгури…", тобто ті, що тлумачать пташині повадки та віщують за ними односельцям.

Ця мовчазна вороняча зграя чомусь здалася Тимошеві огидною, відвернувся і пішов до обгородженого трухлявими жердинами обійстя.

— Чуєш? – гукнув хлопчині, що саме біг з вудочкою до лиману. Окрик, мабуть, видався надто гучним і грізним, бо малий аж присів на стежині і лячно заворушив губами. – Скажи, оте вороння, що шастає над кручею — воно кричить?

Хлопець, мабуть, не втямив, про що він запитує, тому що злякано дивився не на зграю, а на зашкарублого пальця, якого Тиміш наставив на нього.

— Кричить, питаю, ця вороняча зграя, чи шугає мовчки?

Хлопець ще певний час здивовано дивився на старого віщуна, нарешті кивнув, задкуючи відійшов од нього і кинувся навтьоки.

"Кричать, отже! Виходить, я все ж таки оглух", — із сумом подумав він.

Якусь мить ще спостерігав за птахами, але вже не розрізняючи їх, оскільки зграя стала схожою на ледь помітну хмаринку.

Путівець підходив до обійстя й губився у густій траві перед самими ворітьми. Віщун стояв на ньому, замислено вдивляючись у далину – чекав сина, що ось-ось мав над'їхати власною машиною.

Коли Леонід закінчив інженерно-будівельний інститут, старий забрав з ощадної каси всі гроші й віддав синові, ані слова не мовивши про те, як ними розпорядитися. А через півроку Леонід приїхав на власній машині. Отож зараз він теж має навідатися, і вони сидітимуть за столом (глухота його мусить минутися, як уже не раз миналась до цього), і син довго, безкінечно довго, може, до самого світанку, оповідатиме, як проектують порт, що ось тут, на околиці Чорногірки, й почали будувати.

Що правда – те правда: неговіркого, завжди стриманого Тимоша вражала балакучість сина. Витлумачував її хіба що тим, що в місті син працює недавно, ще не встиг знайти друзів, отож висповідуватись може тільки тут, у рідній хаті. Насторожувало, однак, що Леонід з відразою та недоброзичливістю говорив геть про всіх, із ким працює. Від так старий віщун раз-по-раз ловив себе на одному й тому ж запитанні: "Чому всі ті люди, серед яких чимало освічених, так не люблять його сина, а син – їх? Коли і з чого це почалося? — намагався з'ясувати для себе старий віщун. – І невже виною всьому – заздрість?".

Іноді син видавався йому зовсім чужим. З'ясувалося, що він, батько, майже нічого не знає про свого Леоніда. Сісти б із ним за стіл та попросити: "Ну, розкажи, що ти за один, звідки прийшов і чого шукаєш? Тільки правдиво оповідай, правдиво". Як могло статися, що він, Тиміш Авгура, якого все село вважає поміркованим, мудрим чоловіком, виростив сина, так і не збагнувши його натури?

Тим часом вороняча зграя зникла, мабуть, подалась кудись у верхів'я лиману.

"Сьогодні сина не буде", — подумав Тиміш, стежачи за летом невеличких ластівчиних вирів.

Ішов селом, щораз виразніше відчуваючи тупий біль у вухах, якого ніколи раніше не зазнавав. Здавалося, що пірнув на глибину, занадто довго затримався там. Тепер його стискала незмірима маса води, тож слід було вирватися на поверхню, бо, коли цього не вдасться зробити, — загине.

Звідкілясь виринула постать діда Скрижака, хирлявого набожного чоловіка, що все замолював гріхи у якійсь секті, котра діяла у сусідньому селі. Авгура хотів обминути цього перехожого, проте Скрижак заступив йому дорогу, і тонкі порепані вуста його вповільнено щось виплямкували. Тиміш не чув, що саме, але глухоти своєї показувати не хотів. Якийсь час Авгура напружено придивлявся до його вуст, намагаючись збагнути, що саме він каже. Напевне, знову запрошував на свої молебні. Але Тиміш молився лише морю. Усе життя

— Ти хоч грішив коли-небудь? – запитав він, несподівано навіть для самого себе. – По-справжньому, по-людськи – грішив?

Худорляве, вкрите бруднуватою щетиною лице Скрижака видовжилося, нервово засіпалися мішечки під очима. Авгура завважив, що ніколи раніше не придивлявся так уважно до людських облич. Глухота загострила йому зір і примушувала фіксувати щонайпомітніший порух м'язів.

— То грішив, чи ні?! – пішов на Скрижака. – Невже за молитвами й грішити ніколи було? Невже ти не розумієш, що боги вже давно оглухли від твоїх недоріких молитов!

Авгурі здалося, ніби все ж таки почув власний голос, от тільки скидався він на далеке приглушене відлуння. Це підбадьорило старого віщуна, і він крикнув ще завзятіше:

— За твоїми молитвами виходить, що все життя – страшний гріх! А хоч днину ти прожив по-людському?!

Нажаханий його незвичним криком, сектант відсахнувся і звільнив йому дорогу – так і не здогадавшись, що ж насправді відбувалося зараз із Авгурою.

* * *

Тільки зупинившись біля садиби Зарічних, Тиміш збагнув, куди саме йшов. Стояти тут, мов жебракові, не личило, то вже хотів було повернути назад, але на порозі несподівано з'явилася Ірина.

"Напевне, сиділа біля вікна й побачила", — подумав він. Можливо, її поява була випадковістю, одначе Тимошеві хотілося вірити: вийшла, бо побачила його.

Авгура не міг розгледіти Ірининого обличчя, але помітив, як вагітність спотворила її колись тендітну постать. Низенька, у занадто короткому платті, вона скидалася на скіфську бабу, яку не знати хто й навіщо поставив тут, перед дверима принишклої хати.

Чоловіка Ірина не мала, знаного на селі коханця — теж. Але подейкували, що завагітніла вона від Леоніда Авгури, його сина. І хоча й Леонід, і сама Ірина всіляко заперечували це, злі язики на те й злі, щоб плести своє. Що ж до Тимоша, то, нікому не зізнаючись у цьому, він сподівався, що врешті-решт це таки виявиться правдою, і він ще побачить свого першого онука…

Віщунові здалося, що Ірина щось промовляє до нього. Можливо, кликала до хати. Або ж, навпаки, проганяла від обійстя, проклинаючи при цьому увесь рід Авгурів та нещасливу долю свою. А може…

"Плач. Плач дитини, — Авгура здригнувся від несподіванки, роззираючись навкруги, все ще не вірячи, що чує його, і таки змушений був підтвердити. – Плач!".

— А грому нема на тебе! – раптом вирвався звідкілясь верескливий жіночий голос. – Обійметься з цуценям та й лижуть одне одного!

Одразу ж упізнав: це репетувала сусідка Ірини, сварлива пліткарка Гребениха. Коли ж вона вгамувалася, старий віщун справді почув болісний дитячий плач, отой, що розшматував, розвіяв його глухоту.

Авгура востаннє глянув на Ірину, котра так і не ворухнулася, заплющив очі і пішов вулицею просто на цей плач.

2

— То це ви і є Тиміш Авгура?

— Здається, я… Нікого іншого тут не бачу.

Тиміш кладе собі на плече невеличку обгорнуту вицвілим вітрилом щоглу і проходить із таким виглядом, ніби зустріч відбувається не в нього на обійсті, а десь на березі моря.

— Порадили звернутися до вас. Кажуть, що ви були рибалкою і добре знаєте норов лиману…

— Могли б нараяти когось обізнанішого, — спокійно відказує Тиміш, й аж тепер придивився до приземкуватого худорлявого хлопця, що невідступно йшов поруч із ним. – Чи не будівельник часом?

— Геодезист.

Тиміш Авгура кивнув і понуро побрів далі. Цього ранку він, як ніколи, почувався старим і зжитим. Щоразу, коли в ньому зроджувалося це почуття, він уникав спілкування з людьми.

Присутність цього геодезиста дратувала його. Не міг та, власне, й не прагнув збагнути, чому той іде за ним до лиману і чого хоче від нього. Був би вдячний, якби хлопець дав йому спокій. Проте сказати про це, словесно відштовхнути від себе геодезиста, не наважувався.

— Мене ось яка річ цікавить: може, ви чули від батька чи діда про повені у Чорногірці? Про сильні, великі повені. Траплялися вони тут чи ні? Діди мали б таке пам'ятати.

— Ні за моєї, ні за пам'яті мого діда — не траплялися, тому що я про них знав би.

— Отже, не було?

Авгура зморщився, тамуючи в собі бажання відіслати цього приблуду до дідька, але все ж таки додав:

— У Золотоустівці років сім тому одну вулицю затопило, ту, що понад лиманом. Але ж самі винні: хто у такій низині хати ставить? А там поблизу — одразу дві річечки. Може, ти й весла мої понесеш, га?

Геодезист знітився і поспіхом прийняв від старого весла. Тиміш зручніше вмостив на плечі щоглу, повісив на неї сумку з харчем, і вони почали спускатися стежкою до перекошеної рибальської хатини, біля якої відігрівалися старі човни.

— А такі зливи, як оце недавно, часто бувають?

— Ти що, не тутешній?

— Із Сумщини

— Там клімат інший, — визнав Авгура, — Як тобі сказати? Трапляються.