Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 46

Вони з батьком були майже однолітками, в дитинстві навіть товаришували і, здається, ще зі школи так і зверталися один до одного – "старий". Ну, таким у них було звертання, от тільки Чубар вживав його значно частіше. Хоча і я теж не дивувався, коли час від часу, мабуть, забуваючись, батько так само звертався й до мене. – Чи не я просив, аби ти залишався у бригаді? А ти зібрав таких "чумаків", як сам, і подався будувати по інших селах та дачних кооперативах. Табором ходите, мов цигани.

І все ж таки того дня вони остаточно помирилися, Потім мало не кожної днини сходилися то у нас, то у Чубаря. Батько клявся, що вибудує в селі такий храм, який теперішнім архітекторам навіть не снився – а всі знали, що в батька й справді був хист до архітектури. Але Чубар усміхався і радив почекати проекту.

— Проект на те й створюють, аби по ньому клали фундамент, — затявся батько. — А вже далі майстер робить так, як йому видається краще, яким йому той храм ввижається, яким сниться, яким десь у глибинах душі вихрещується та вимолюється. Та й коли він ще з'явиться – цей твій проект!

— Ну то поки що добудовуватимемо Будинок культури. Он, скільки років, ще з колгоспних часів, голі стіни стоять!

Голову слухалися геть усі, тож приємно було усвідомлювати, що батько цьому правилові не підлягає.

— Ярку, — неголосно мовив батько цього разу, коли я, нарешті, доплентався до них із Чубарем. – Ти знову обдурив мене і побіг до Мицика? Навіщо він тобі здався? Який ти мені син, як не візьмеш сокири і не станеш опліч мене? Якого дідька носить тебе то до Сиваня, то до Мицика?

— Не був я ні в якого Сиваня, — запально бурчу я, мовби мене звинувачено у тяжкому злочині. — У Сиваня я вже сто років не був.

— Ну та ще тільки у Сиваня тебе й не вистачало. У бригаду підеш, храми будуватимемо. Тільки-но підростеш, – і в бригаду!

4

І все ж таки наступного дня я знову подався до Мицика. Він зустрів мене, як завжди: радісно і, водночас, насторожено. Стомлені, підсліпуваті очі його пильно стежили за кожним моїм рухом. Я міг вільно пересуватися по його самітницькій оселі, брати до рук усе, що заманеться, але все це під нашорошеним, чаклуючим якимось поглядом.

— А я знав, що прибіжиш. Бачу, що ти – не музикант; відчуваю, що, ані ти музикою не живеш, ані музика – в тобі, та все одно радію...

Я ж, у свою чергу, уважно стежив за кожним порухом нашого сільського генія, дослухався до кожного його слова, і стоїчно мовчав.

— Гаразд-гаразд, — раптом сам себе стриножив Мицик, – хоч і не бачу в тобі музиканта – бо нічого в тобі від митця: ні пальців, ні відчуженого погляду, ані втаємниченої знервованості... – Але я не Бог: можу й помилятися. Тому навіть на цій ось скрипці, якої ще ніколи в чужі руки не давав, — учитиму. Оце прийдеш наступного тижня та й почнемо...

— Краще вже я попрошу Сиваня, — мстиво відповідаю я, щоб хоч якось дошкулити Мицикові. — Той мене одразу ж навчить, і навіть не питатиме, що я хочу робити на ній: сміятися чи плакати.

Сивань теж грав. Може, не так добре, як Мицик і не на власноруч зробленій скрипці, а на купленій колись давно, в якогось приблудного цигана. Зате його запрошували на всі весілля. Цілу осінь він переходив од двору до двору, як громадська ступка. А ще я міг би пригадати, як Сивань казав мені, що все життя Мицик прагнув писати музику, проте "ні Шопена, ні Бетховена з нього не вийшло і ніколи не вийде".

Пам'ятаю, як колись розлючений Сивань кидав Мицикові у вічі: "І не смій при мені розігрувати з себе Моцарта укупі з Паганіні! Ніби я не знаю, що ти аж до Львова їздив та всілякі творіння свої пропонував. Але в Спілці композиторів з тебе лише посміялися. Ти ж бо й нот до пуття не знаєш, а нотна грамота для тебе, як для мене – китайська! І скрипка твоя – щось середнє між балалайкою і тамтамом, Страдіварі недороблений!".

Одначе нагадувати про це Мицикові я не наважувався. Це вже було б занадто жорстоко.

— Який Сивань, дитино моя?! – вражено відсахнувся зараз від мене Мицик. — Який, у дідька, Сивань?! Та чи ж твій Сивань хоча б знає, з якого дерева роблять скрипку? Дай йому бубон, він і по ньому смичком водитиме. Та ж на скрипці мусиш грати, як сповідатися; та ж на ній...

Затнувшись на півслові, буквально захлинувшись своїм обуренням, Мицик схопив мене за руку і потяг до кімнатки, що мала б зватися коморою, або майстернею, якби там не було стільки всілякого мотлоху. На верстаку, що ледь прозирав крізь купу деревини, лежало щось незграбне. Ще без струн, без кінцевої своєї форми, — воно вже мало щось від подоби тих скрипок, котрі я бачив у Мицика на стінах.

— Скрипка, — схвильованим, а тому притишеним голосом проказав господар, лагідно торкаючись того, чому ще тільки належало стати музичним інструментом. — Оце вона і є... скрипка! Ще не витворена, не сплюндрована терзаннями заробітчан; чиста і непорочна у первісності своїй, як дитя — в купелі. І хтозна, може, саме вона й буде першою й останньою твоєю скрипкою. Тільки допоможи майструвати, тай, може, саме твоєю вона і стане.

— Але ж я не вмію! — нажахано відступаюся від верстака. — Це ж скрипка, а я ж нічого не вмію – ні стругати, ні різьбити.

— А ти хоч що-небудь... Щось там підстружиш, полакуєш... Аби тільки відчув, що у тій скрипці, з якою підеш межи люди, — є часточка твоєї праці, твого поту і твого натхнення. Бо ж умру — й нікому буде скрипку зробити. Нікому, розумієш?!

Кілька хвилин я схвильовано мовчу. А що, це теж цікаво: ось так, власноруч, витворити справжню скрипку! І потім грати на ній.

Мабуть, зневірившись у моїй відповіді, Мисик, чи то зболено чи ображено, покректав, узяв до рук якусь заготовку і, щоб краще розгледіти її, підійшов до запорошеного і такого, як сам він, підсліпуватого вікна. Й аж тоді до мене повертається дар мови.

— Ну та добре, — стиха, майже пошепки, кажу я, — якщо вже ви так просите... Я приходитиму щонеділі, і майструватиму. Тільки щоб батько не знав; лютий він чомусь на це.

— Сваритиме: що правда, те правда, — погоджується старий. – І так уже приходив до мене, просив не заманювати. Але не сердься, то він не з жорстокості. Так вже повелося на цьому світі, що легше змиритися зі своєю власною смертю, аніж зі смертю свого ремесла. Бо таке воно…життя.

* * *

Посиніле від прохолодного туману сонце грілося біля світанкової ватри — далекої і по-осінньому пригаслої. .

Ми з батьком обидва щулимося, стискаємо сокири за крижані леза і йдемо на сільський майдан, добудовувати Палац культури.

— То ж треба розум мати, — проказував батько здерев'янілими від крижаного вітру губами. – Дід, прадід — усі сокири трималися, а ти — до скрипаля! Як відкриватимемо палац, твій Мицик так гратиме, як звелимо. На дах позаганяємо їх обох із Сиванем, аби село бачило, що нам грають, га?! – розсміявся він, але, помітивши, що похід у ролі учня муляра мене чомусь не радує, згасив усмішку і, тяжко зітхнувши, ніби до самого себе, проказав: — То що, може, й справді віддати тебе в науку до скрипаля?!

— Віддайте, — стиха, з благальною надією попросив я.

— А, мабуть-таки віддам. Якщо вже порядного "майстра камінних справ" із тебе не вийде, то хоч на скрипці навчися. Все ж таки свій "хліб" буде...

1967-1995 роки.

ГРИЩАНСЬКИЙ ЛІС

1

— То хіба ця рівнина — ще не Буджацький степ?

— Ще ні.

— Але ж казали, що… Буджацький.

— Бо такі знаючі казали, — знехотя мовив Клим. – Буджацький ондо, за Дністром. – І показав батогом, нібито Дністер був десь зовсім поруч, та й він бачить його.

Виїхали на високий пагорб. Клим зупинив коней і почав запалювати цигарку.

— Не на мене дивися, — мовив до Андрія, — на степ. Такої гори, як ця, у нім більше нема. За десять кілометрів видно.

Степ зомлів од спеки.

Невисокі випалені пагорби час від часу перехоплювали повів вітру, жадібно висотували з нього вологу та проціджували її через пожовклу траву. І тоді на плескатих маківках їхніх вирували у шаленім танку слабкенькі вихори смерчів.

Андрій виріс у родині лісника, в Карпатах . Він звик до первісних лісів Чорногори, до її смерекового плачу й дивовижної якоїсь дрімоти гір, що одвіку спочивали над крижаними водограями потоків.

Після технікуму йому випало їхати за призначенням. Але хіба сподівався колись, що його, лісничого, доля закинеаж сюди, у цей безликий степ?

Ще у райцентрі він попередив, що не збирається затриматися тут довше, ніж того вимагає призначення. І тепер, переконуючи себе у правомірності цієї заяви, дивився на степ з недовірою. Навіть із співчуттям.

— Навесні він, зазвичай, красивий, — мовив Клим, — зелений. Це весна нині така палюча: жодного дощу.

— Гараз, я все розумію… – вальяжно так проказав Андрій, — степи, дощі. Але в мене питання: навіщо мене сюди прислали, що тут робити лісникові?

— Садити! — Спалахнув Клим. – А ти, що собі нагадав? Що тобі відміряють сто гектарів тайги? На готове – всі майстри. Ти, он, по кущику його, по пагінцеві насади, той ліс…

— Цікаво… Ви давно працюєте лісничим?

— Тобі не однаково? Десять років саджу. Декотрі сміялися. Слухали про ліс, як про дитячу казку. Словом, чого ти сюди приїхав? Я найшов би собі заміну. Але такого, котрий не занапастив би моєї праці. Бо ти занапастиш.

Старий зневажливо зиркнув на парубійка, відвернувся і зло вперіщив коней.

2

Тинявся з кутка в куток.

Біля порога три спаковані валізки. Але Клим намагався не дивитись на них.

Хата видавалася йому пусткою. І він чітко різнив почорнілі стіни її і шкарубку, з великими шпаринами, підлогу. Навіть стеля чомусь видавалася низькою. Та що там, він майже фізично відчув, як вона прогинається. Ніби ось-ось має впасти.

"Отакої дістав на старості літ втіхи… Десять років садив, га? Десять… Кожен кущик перегладив. Очі на них споганив – усе видивлявся, чи не обгризло їх щось, чи не поламали. А прийшов цей молодик та й занапастить усе чисто. Усю твою працю погубить – і кажи йому, що хочеш…"

Сидів за столом. Головою вклався на рапату дошку, мовби хотів спочити на ній після тяжкої праці.

Було йому сумно і гірко розлучатися з цією хатиною і з цим лісом. Так, у селі на нього вже чекала нова хата. Але хіба це могло втішати його?

Що більше лісничий замислювався над своєю долею, то виразніше усвідомлював, що щось у його житті руйнується. Щось вагоме, ради чого він, мабуть, і жив.

Колись у цій долині був поміщицький парк.