Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 47

Але після війни у ньому чудом вижило лише кілька дубів, бо все інше —вирубали і попалили.

Долину не орали, та все одно ріка в ній міліла й висихала. Зате щоліта з навколишніх полів зливи наносили на її береги цілі пагорби родючого ґрунту, який можна було перевозити на лісові ділянки.

Ось і зараз Клим пригадав собі той день, коли він, колгоспний візник, проторохтів курними вулицями хутора, на якому жив, тай погнав коней до райцентру. Ще й досі не забув, як здивувався голова райвиконкому, коли відвідувач ще від порога попросив його допомогти організувати лісництво. У райвиконкомі, і в райкомі партії його підтримали, хоча твердо пообіцяти, що лісництво буде створене, не могли. А на другий день він сів та й з тієї запальності написав довжелезного листа до редакції обласної газети. Наївно так й заповзято "розмальовував", що то має бути за ліс. Як він рятуватиме річку і скільки у ньому заведеться звірини.

Листа надрукували, навіть зробили з нього невеличку статтю. А за кілька днів після її друку з лісорозсадника сусіднього району надіслали Климові Грищану машину з тридцятьма саджанцями клену. Мало того, чоловік, що приїхав із райвиконкому, пообіцяв йому посаду лісничого, показав, де саме слід садити, і навіть попросив голову колгоспу організувати молодь, яка допомогла б швидко посадити перші дерева. Ось так він і починався, цей ліс, який так і почали називати "Грищанським"…

Десь на долішньому кінці лісу кричала птаха. Лячно так, ніби в маренні.

Старий відігнав від себе спогади. Звів голову тай почав прислухатися.

Птаха замовкла.

Він чекав п'ять хвилин, десять...

Підвівся, відчинив вікно й насторожено прислухався до вечірнього шерхоту лісу. Сподівався ще раз почути той крик, ніби у ньому приховано було всю трагедію скривдженої птахи. А ще подумав, що десь тим ліском ходить новий лісничий Андрій. Той, кому він має віддати свою єдину спадщину.

Птаха більше не кричала, проте Клим терпляче очікував на неї. Аж нарешті не витримав, вдарив плечем у двері й рішуче попрямував до лісу.

3

Десь далеко, аж там, де роса ставала блакитною, займалося сонце.

Долиною вистелився туман. М'який і теплий, як полудневе марево.

Стояли край лісу та й дивилися крізь те марево на сіру низину.

— Я тебе так прошу, як рідного сина, — казав Клим своєму наступникові. – Не давай лісу загинути. Вирубувати не давай. Сади його й сади. А люди поможуть. Оця долина, скільки бачиш її, вся мусить порости лісом. Вся! Це ще я колись поклав засадити її, та, бачиш: не сподобився, і сил, і часу забракло.

— Добридень, дядьку Климе!

— Добридень, Ільку!

— Надивіться на неї, бо засадимо, тоді вже нічого не побачите, окрім лісової стіни.

— Дай боже..

Ілько сказав ще щось, засміявся і погуркав трактором далі, туди, звідки мали засаджувати нову ділянку. Потім надійшла машина з саджанцями, і з неї вистрибнуло двоє дівчат, котрі працювали на саджальній машині.

— Хіба я можу працювати з такими кралями! – кричав Ілько, силоміць пригортаючи одну з них. – Та я вперед дивитися не зможу, тільки назад.

Вітру не було, а ліс шумував кленовим сумом. І цілий степ музичив йому тихо й урочисто.

— Відтепер лісничим буде він, — проказав старий до робітників. – Новий у нас тепер лісничий – Андрій Бевзь.

Ілько з дівчатами підійшли ближче, почали знайомитися з новеньким. А Клим тим часом проказував до них, до Андрія, до потаємних своїх сумнівів:

— У цім краю наша праця видна на півсвіту. Як вже виростив ліс, то вважай, природу цю степову, посушливу впокорив… На свої очі бачив, як випалена степова долина ставала лісом. Лісом, га?!

Ночував Андрій у тепер уже колишнього лісничого. Майже до світанку вони гомоніли про ліс. Аж тоді Андрій зрозумів, що лісникування для старого не було роботою, а слово "лісничий" не означало його посади. Він обожнював ліс; вірував у нього якоюсь фанатичною язичницькою вірою.

Так, справді, обожнював… Але йшло це не від замилування його красою, а від чогось вагомішого. Від його переконання. Від того, певне, що виносив у собі ідеал природи, ідеал цієї місцини, та й усім життям прагнув досягти його.

— Не для себе садимо, і мусимо бути щасливими, що не для себе, — казав, ідучи за трактором. – Головне — май віру у людей, у ліс, і живи тією ж вірою.

Зняв черевики.

Босими ногами ступив у свіжу борозну і йшов нею.

Зсиніле від роси сонце вже не ховалося. А нараз постало над долиною та й поволеньки дибало за старим.

1968 рік

ДОЙНА

1

Понад селом, сповитим світанковим туманом, понад вітряком при забутій дорозі, понад вижовклими лозами виноградників — дойна...

Вона зароджується за обійстям старого Григораша, якраз там, де стоїть необмащена хата молодят, і, виплекана у радощах і тузі трьома скрипками, довго нypтує поміж набубнявілими від вересневих дощів айвами та черешнями, аж поки не вилунюється по їхніх вітax у тремтливу мелодію правічної, як сам придністровський степ, балади.

І нікотрий із музик не скаже вам, про що ця дойна. Бо хто ж то переповіcть дівочу тугу, а чи витлумачить клекіт Дністрового виру, чи квилення утомленої зграї журавлиної в оcінньому небі при заході схолоднілого сонця?

Вранішня мелодія її наздогнала Дмитра Григораша на схилі пагорба, за котрим ховався польовий стан. І він зупинився. Із ніжним спалахом вдячності відшукав поглядом батькову хату. Бо то вона проводжала його дойною в поле, та пестила, та зітхала, проказуючи якісь материнські слова, лиш не міг розчути які саме.

— Мей, Петре, це ж тебе на чамур кличуть! На весіллі так не виводили, як зараз!

Дві хати видерлися на мaківку пагорба, присіли на ній, аби перепочити, тай так і заночували.

Господарі їхні стояли на подвір'ях і хитро мружилися на приспане недільним спокоєм село, розгадуючи заклики дойни.

— Не піду, поки не побачу молодят у себе в дворі, — відказав Петро Cтанєв. — Хоч до жениха придивлюся, бо завели моду: сільських парубків не помічати, все десь по міcтax женихів собі вишукують.

— Так і кажи: душа болить, що за твого Кирила не пішла, — в'їдливо штриконув його Маржиняну.

— Так само, як тобі — за моєю Марією болить! Бо ж не за тебе колись віддалася, а за мене.

— Господи, знайшов про що згадати! – розвів руками Василь Маржиняну. – Краще скажи, скільки разів вона потім жаліла, що не з тим побралася.

"Ага, так — враз пригадав собі Григораш, дослухаючись до балачки літніх чоловіків. — Близька й далека рідня має зійтися сьогодні до Ставчуків "на чамур", тож музики скликають їх, аби дотрималися давнього тутешнього звичаю: допомогли молодятам упорядкувати їхню майбутню господу".

Щойно подумав про це, як дойна враз виповнилася щімкими звуками весільних мелодій.

2

Михайла Зозуляка він помітив уже по той бік пагорба. Той ішов навперейми й ось-ось мали б зустрітися. Проте Михайло тієї зустрічі явно не бажав. Поквапливо звернув у вологий вибалок і подався ним навпрошки.

"Утікає, мов від навіженого, — з прикрістю подумав Григораш. – Дивний чоловік: чим привітніший із ним, тим частіше тебе уникає. А через що? Може, хтось із бригади зле слово сказав?"

До бригади Михайло попросився навесні минулого року. І хоча Дмитро знав, що у двох сусідніх селах Зозуляк прижитися так і не зумів, одначе прийняв з такою щирістю, мовби вcі роки тільки на нього й чекав.

"Та Зозулякові поле чуже, — дивувався із того вчинку Григораша бригадир першої бригади Петро Крученюк. — Bін його за своє не має. Лиш так, ніби наймитує на нім: аби день до вечора".

І Григораш знав, що то правда. Весна, літо, осінь — всі ці святі пори року зливалися у Зозуляковій свідомості в безконечну круговерть буденщини, у якій не було ні злетів, aні падінь, ні минувшини, aні будучності. Й у полі справді відпрацьовував – аби день до вечора, щоб не казали, що байдикує. А вже що там вродить на ній — те й буде.

Видавалося Григорашеві, що не усвідомлював цей чоловік aні сили своєї, aні можливостей землі і техніки. Якась незбагненна хвиля буденної cіpoсті полонила душу йому. Тай на всьому, що робив і чого він прагнув; що обстоював чи відкидав — проглядався карб безпросвітності й зневір'я. Немовби саме життя його було силуваним і приреченим на дрібнотину.

— Гей, Михайле! – нecaмoxіть якось вирвалося у Григораша. — Чуєш?! — гукнув уже голосніше, наче xотів тим криком вирвати Зозуляка із дивовижного самозабуття, у котрому той стільки років пронидів.

Зозуляк зіщулився.

Так низько похилив голову, ніби xотів уклонитися землі.

Вдав, що не чує, бо не зупинився, не відгукнувся на той поклик, тільки ледь-ледь притишив ходу.

— Але ж ти, чоловіче, затятий, — мовив Григораш, хоча добре знав, що слів цих Зозуляк і справді не розчує. — Із такою вдачею тільки коло землі ходити, а ти все від неї та від нeї...

* * *

"...Ну й зрізав, зрізав!! – пригадалися Григорашеві подробиці їхньої першої серйозної сутички. — А ти гадав, що на цім тракториську я здатен впильнувати кожну кукурудзяну стеблину? Та нехай вона тут западеться, щоб я над нею трясся!.."

Михайло тоді підступав до нього з такою люттю в очах, що він аж здригнувся. Але з місця не зрушив.

"Тобі орденів хочеться, слави, тому ти ладен по кіcткax наших висівати, а потом нашим зрошувати!.."

Проте Дмитро не сказав йому у відповідь aні слова. Хоч кожна клітина тіла його накипала люттю. Пройшов повз Зозуляка так, що той злякано відскочив, cів на його трактор, провів культиватори до кінця гонів і вернувся назад...

"Отак працюватимеш! — зле кинув Михайлові. — Тільки так! Я примушу тебе тремтіти над кожним паростком, бо сам тремчу над ним, зрозумів?! А тепер у машину!.."

Ця сутичка сталася тієї ж весни, коли Зозуляк ще не встиг попрацювати у бригаді й двох тижнів. Але Григораш не розповів про неї нікому, хіба що дав собі слово, що не поступатиметься Михайлові навіть у найдрібнішому. Бо насправді йдеться не про кілька зрізаних стеблин, — чого гpіxa таїти, з самим траплялося, — а про ставлення до землі та до праці своєї, про цілу філософію його, Михайлового, буття.

І не поступався.

А Зозуляк сприймав це як помсту і затявся на мовчанні, на підкресленій покірливості, на відчуженні... І так тривало аж до вчорашнього вечора, поки за весільним столом Ставчуків не проголосили тост: "За хліб для молодят, за землю, за сто центнерів кукурудзи з гектара у бригаді Григораша".

"Та ж він збожеволів! — зірвався зі свого місця захмелілий Зозуляк.