Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 45

Хочу, щоб при дорозі щось вип′ялось. Бодай одна гілочка. Але що не посадиш – поламають, винищать…

— А вам не байдуже, — дивується незнайомець. – Нехай би воно тут все під землю пішло або вигоріло, то й тоді не жалкував би за ним.

Тихонові ці слова, мов подяка. Проте не обмовляється жодним словом, бо ж працює.

І нехай люди бачать, що працює не на себе.

— Бо вони думають, що Тихін тільки за свою сорочку тримається, — бурчить услід чоловікові. – Що на громаду йому начхати, все під себе гребе! Ну, помилився раз із тим вирубаним хутірським садком, то з ким не буває?

І знову вдивляється у шлях. Раптом ще хтось надійде…

1968 рік, с.Трояни,

Новобузького району на Миколаївщині

РОДИННЕ РЕМЕСЛО

1

Та й чого це ти, Ярку, ходиш до Мицика? – запитував мене батько, лагідно гладячи по плечу. – Таж твій дід усе життя мурував. Його до Станіслава запрошували, щоб будівничим радив. А прадід, прапрадід?... Та в десятому коліні геть усі – майстри від каменя. Половину області їхніми руками вимуровано: палаци, шпиталі, склепи ... Будь-кого в цьому краї запитай, хто клав, і тобі скажуть: "Та хто ж? Майстри наші, Рабаші!"

Батько повертається з роботи, тому йдемо повільно, і, ладнаючись під його ходу, я навмисне похитуюсь, аби виглядати так само стомленим, як і він.

Син, кам'яних справ майстра Рабаша – і раптом бігає до скрипаля! Та мене люди засміють, що-м родинне ремесло занапастив. Ми ж не якісь там різники чи бондарі. Дід іще коли вмер, а будування його стоїть. Майстри з нашого роду по всій Україні їздять. По всіх Карпатах їх знають, а ти... – скрушно похитав головою батько, — ти подався у якісь там скрипалі. Мій син – і в скрипалі! Ну, чийсь інший, то нехай би пілікав, і в Мисика вчився. Але я тобі ось що скажу: кожен має триматися свого родинного ремесла, від дід-прадіда набутого тяжкими мозолями; терпінням людським виграненого та виплеканого. Отоді він — справжній майстер.

Батько замовк, і я відчув, що мовчить він з образи на мене. Але чим я міг зарадити, як мене ніколи не приваблювало важке рапате каміння, що завжди здавалося мені холодним і ... німим. Тому що жоден із тих каменів, які тримали в руках мій дід чи прадід, та з яких вимуровано найвеличніші замки чи найпохмуріші цвинтарні склепи, не здатен був ані заспівати, ані заплакати, як співала чи плакала скрипка в руках нашого сільського скрипаля. Як вона мені співала і плакала ...

Батько відчуває, що я, нарешті, серйозно замислююсь над його словами, і в очах зароджується надія. Я помітив це, тому що завжди розумів батька краще, ніж він мене.

— Старію – каже, — Ну, ще рік, два ... Хто тоді вчитиме тебе? Брешу, вчать: по училищах, технікумах, навіть по інститутах ... Але спочатку перейми те, що тримається нашого роду. Ти — мій син, розумієш, мій! Моє ремесло має стати твоїм. Моє, а не скрипаля Мицика ...

2

Але ж, бігме, ніхто не вміє так грати на скрипці, як той Мицик, що живе на долішньому кутку! Ніколи не питався, якої, лиш подивиться чоловікові в очі – а скрипка вже виводить. Ніби сто матерів погладили тебе по голові й зітхнули за твоїм зітханням і... болісно, співчутливо помовчали.

Ми з сестрою не раз забігали до його оселі, й просили, аби заграв.

— Та й грав би, — по-батьківськи пестив наші голівки тонкими тремтливими пальцями скрипаль. – Старому грати — як молодому жити. Але ви ще малі. Йой, господи, які ж ви ще незаймано малі! Чи ж ви зазнали в житті чогось такого, що скрипка могла б вивідати у вас? О, бачите, нічого!.. Або, може, душа у вас така зболена, що тільки скрипка здатна вислухати її і розраяти?.. Але ж не зболена!..

І стривожено так, а, водночас, із якимсь прихованим, таємним сподіванням зазирав нам у вічі. Немовби чекав, що життя ось-ось зболить і нас самих, і душі наші, тай тоді вже, справді, можна буде братися за скрипку.

Ось і сьогодні ми з Магдунею прийшли до скрипаля і зазираємо у вічі, мов зголоднілі зозуленята, — до чужого гнізда підкинуті.

— А то правда, діду, що в інших музик скрипки якісь не такі?

— Бо всі інші скрипки свої — купують. А я зароджую їх своїми руками. Кожну лінію виточую, кожен прожилок випещую, кожен вигин на деці так тяжко та лагідно вимудровую, що навіть Господь над зародком людським так не мудрував. А що вже вигинаю цю деревину... — мов тіло своє, коли воно болем зморене. Хіба хтось інший знає, чому воно так вигнуте? Він, той, чужий, бере цей витвір до бездушних заробітчанських рук своїх і мучить струни, аби вони сміялися, коли їм хочеться плакати. Але можеш мучити їх роками, а скрипка все про своє та про своє... І вже ти не розумієш скрипки, а скрипка — тебе... Будеш дивуватися, лютитися, мучитись; проклянеш і скрипку, і руки, саме безталання своє проклянеш. А все одно настане триклята днина, коли люди попросять, аби ти до них зі своїм гранням не приходив: ні на весілля, ні на похорон. І коли вже так попросять, вважай, по – музикантові! Навіть якби ти на цій скрипці своїй розіп'явся – все одно не слухатимуть.

— То навчіть же й мене, — благально зчіплюю пальці. – І грати, і робити скрипки. Так навчіть, як не вміє робити їх ніхто інший.

— "Навчіть!" – молитовно здіймає руки давній, як сам цей світ, карпатський скрипаль. – Якби ж то я знав, як цьому треба вчити! Або як цьому вчаться. Воно ж усе в тобі: нуртує там, болить, вогнем випікає... Та ж у кожну мелодію входиш, як у вогнище інквізиції: босими ногами, розтрощеними пальцями, оголеною душею – та на розпечені жарини кимось там, чи не самим Богом, заповіданого тобі таланту...

Мицик раптом замовкає і, спочатку опускає додолу очі, потім руки й, ніби остаточно знесилівши, знічується, згорблюється, аж наче присідає переді мною:

— Та й нащо я тобі все це кажу, — зболено видихує він, — як ні слів моїх, ані, тим паче, мовчання розуміти не здатен?

Й ось уже в одній руці в нього скрипка, у другій – смичок... але, замість того, щоб покласти інструмент на плече, він знову здіймає обидві руки до неба і, ритмічно похитуючись та ледь помітно пританцьовуючи, заводить якусь — "Ой, нана-нана; ой, нана-нана, ой..." – нерозвійно тужливу, ніким і ніколи не знану, оце щойно ним самим вистраждану мелодію...— "Ой, нана-нана, ой, нана-нана..." – тяжко і болісно вилунювало по далеких гірських перевалах.

І старанно виголеним, але так само старанно виораним сіруватими зморшками, вилицюватим обличчям його, наче лініями нотного зошита, скочувалися скупі, ні в радості, ні у відчаї не виплакані, сльози.

— Сам учися, сам! — проказував скрипаль, вдосталь отак, безсловесно, наспівавшись та наплакавшись. – Ось так, ось: бери скрипку, припадай до неї щокою, як до лику святої Магдалени, і грай.

І як же звивається в руках скрипаля ця малесенька скрипочка! Заговорила, заплакала і стихла, тільки ледь чутний стогін її нагадує жалібне квиління птаха.

— Бери, — нарешті зжалюється наді мною Мицик, прилаштовуючи скрипку мені на плечі. – І веди смичком; ніжно, тремтливо так веди, ніби лезом по рубцеві душі своєї ...

— А в Ярка краще виходить, — мстиво проказує Магдуня, аби хоч трішечки подражнити цього дивакуватого діда. І, потягнувшись до смичка, накладає свою руку на мою, аби й собі теж грати... краще за самого Мицика.

Це бездарне грання-пілікання моє триває кілька хвилин, аж поки, змаруджений чеканням якогось дива і зневірений у моєму таланті, скрипаль не відбирає свого священного інструмента.

— Якщо кортітиме, — зітхає він, дивлячись на мене і співчутливо похитуючи головою. – Якщо вже й не спатимеш, так причуватиметься тобі її плач, отоді й приходь. А ні, то відбирай від батька пилу та сокиру і грай на них.

— Ну й нехай. На сокирі й гратиму! – ображено кажу я, і, затамовуючи погорду образу на скрипаля, вибігаю з хати.

3

Повертаючись від Мицика, я несподівано натрапляю на батька. Вони з головою агрофірми стояли посеред вулиці і, мабуть, знову розводилися про будівництво на селі храму, що мав постати замість давньої благенької церкви.

— А, ходи-но сюди, "музиканте"! – гукнув батько, перш ніж я встиг звернути у поближній провулок.

"Краще б він говорив про свій храм", — подумав я, бо вже відчував, що в мені зароджується якась неприязнь до батька через його одвічні кпини та докори.

Два роки тому на місце мого батька голова агрофірми Чубар призначив бригадиром будівельної бригади якогось чоловіка, що приїхав із міста. Я ще пам'ятаю, як, напідпитку, той чоловік видобував з кишені диплома і показував батькові. "… Бо треба було вчитися, — тяв йому у вічі. — Що то за бригадир, коли у нього ані училища за душею? Це тільки дурні можуть казати, що в наші часи диплом уже нічого не вартий. О, — пхав під самісінькі батькові очі синеньку книжечку. Фахівець – він і в Африці фахівець!".

І яким же приниженим почувався тоді батько, як прикро було йому через нетактовність цього міського зайди, і через власну лінькуватість, яка – іноді він і сам визнавав це –не дозволила йому бодай заочно закінчити якийсь там технікум.

От тільки тривало це приниження недовго. Уже через два-три місяці ми з батьком випадково зустріли Чубаря біля сільради і, сповнений власної зверхності, батько в'їдливо запитав його:

— То й що, багато набудував тобі той банановий фахівець із книжечкою?

— Сам бачиш, — похмуро відповів голова.

А на той час я вже знав, що отой, "міський", із перших днів не прижився на селі, засумував, запив і, зрештою, втік-таки назад, до міста. І що Чубар уже двічі перепрошував мого батька, як колишнього бригадира, аби він знову прийняв бригаду.

– Чи, може, це він вибудував тобі і нову школу, й сільраду, та й взагалі, півсела? – морально добивав тепер батько Чубаря.

— Що-що, а на будівництві він знався, — похмуро виправдовувався голова агрофірми, відводячи убік погляд. – Не прижився чоловік – то інша річ.

— От і йди тепер до нього. Проси, навколішки падай! – несподівано зірвався батько. – На будівництві він, бач, знався! Це що, в нього в дипломі так було написано, що він "знався"?! Як написано, то чого ти до мене ходиш? Іди до нього, майстровитого і тямущого, а головне, дипломованого.

— "Іди"!.. Куди ж іти, як він утік услід за тобою!

— Брехня: я нікуди не втікав. Мене вигнали з бригади, як приблудного пса з двору.

— Побійся Бога, старий! — обурився Чубар.