Острів забуття - Сторінка 10

Тільки нікому не розповідай про це. Розумієш, у містечку з мене люто дражнилися, і в класі, і на вулиці тільки й чула: "Сектантка", "богомолка", "святоша", "божа корівка"... Та як завгодно! Ні-ні, я, звичайно, всім їм прощала. Таким, лютим, завжди треба прощати. Але все ж таки... страшно було жити, щодня чуючи таке.

– Я ніколи не скажу так про тебе, Лесько. І нехай тільки хтось спробує...

– Все одно, нікому не кажи, — вперто вмовляє мене Леська, не вірячи, що люди здатні бути милосердними до тих, хто все життя благає Бога про милосердя.

— Але тобі що, справді, хочеться молитись? Його ж нема, Бога! Хіба ти не знаєш цього? Ми ж усе це на уроках проходили.

— Знаю, що нема, але дуже боюся його.

— Кого ж ти боїшся?!

— Бога, кого ж іще? — вбирає голову в плечі Леська.

— Чого ж його боятися, якщо його нема? Зовсім нема! А якщо нема, то й боятися нікого.

— Може, й нема, а мені страшно. Мати, бувало, наказує: "Навколішки!" Мені не хочеться, ну, зовсім... Але він, той, що на іконі, так грізно, так страшно дивиться на мене, дивиться і дивиться... що, навіть не спам'ятавшись, починаю молитись. Якби в мене був батько, він, напевне, захистив би від нього.

— Батько – так, батько обов'язково захистив би, — зміцнюю Леську у вірі не в Бога, а в батька. Але ж його в тебе нема?

— Нема, — похитала головою Леська. – Й ніколи не було.

— Як це... "не було"? Такого ж не буває, Лесько. Якщо є ти, мусить бути й батько.

— Так воно з усіма й стається, — покірно визнає Леська. – Але в мене чомусь не було, — знизує плечима. — А ще... я не хочу кривдити матір. Їй здається, що, коли не молитимусь, залишусь такою ж нещасливою, як вона сама... тому що теж учила в школі, що Бога нема. У неї хворе серце, і, коли я відмовляюсь молитися, вона дуже страждає. Каже: "Бог усе бачить, і знайде людину, де б вона не сховалася". Невже так може бути? Невже він здатен розшукати нас навіть на острівці, про існування якого ніхто, крім нас двох, і не здогадується?

Я розгублено стенаю плечима, але одразу ж спохоплююся.

— Його ж нема, Лесько! Його взагалі не існує. Ми ж про це вчили.

— А ще вона каже, що, якщо я не молитимуся, він покарає ... нас обох. Мене – за те, що не молюся, її – за те, що не наставила на шлях божий.

— Але ж ми вчили... — розгублено промимрив я, намагаючись стояти на своєму. – Там же все написано...

— Мені здається, — рятує мене Леська, — що там, на острівці, він мене, не бачитиме. Може, навіть не здогадується про існування цього острівця. А, значить, на ньому можна бути не праведними, а такими, якими нам хочеться бути, без гріхів і молитов.

— На острівці він нас не знайде – це точно. Навіть якщо й справді існує, — впевнено кажу я. І щиро вірю в це. – То – наш острів. На ньому вже ніхто не зможе ні скривдити нас, ні залякати, ні примусити молитись, якщо самі ми цим своїм молитвам не віримо. Якщо вчителі вчать нас, що Бога нема, то чому ж Бог так недбало вчить самих учителів?

21

Ми все ще сидимо на замуленому човні і милуємося зграйкою сосен, хтозна коли й ким посаджених на піщаному узвишші по той бік затоки; зеленими килимками трави, що проросла, не дочекавшись ще такої далекої і безнадійної весни, та золотавим безмежжям очеретяних плавнів. І мені хочеться вірити, що у нас знову один світ, один на двох, одначе добре мені буде в ньому лише доти, доки Леська не полишатиме мене в ньому напризволяще. Але скільки ж у цьому, нашому з Леською, світі всього такого, що здатне зруйнувати його!

— Глянь: мати!

— То вона на роботу, — пояснює Леська. – Час кормити каченят.

Я знаю, що тітка Лариса працює на качиній фермі, яку оце минулої весни вибудували одразу за нашим селом, і знаю, що додому повернеться нескоро. Це додає мені сміливості, та й план, що якось сам собою з'явився в мене, здається просто-таки геніальним.

— Отже так, — кажу я, – ходімо до тебе. Роби, що я звелю, і нічого не, бійся.. Чому ти повинна терпіти все це?

Леська безпорадно дивиться на мене, і нічогісінько не розуміє.

— Лесю! — гукає мати. – Борщ стоїть на плиті! Не ходи голодною!

— Добре!

— Хлопця теж запроси!

— Запрошу.

— Який там борщ?! — остуджую Леську. — Борщ — потім. Ти можеш винести з хати цього грізного і "всевидющого"?

— Кого це? – насторожується Леська.

— Ну, цього, вашого Бога. Неси його сюди.

— Ікону? Ти просиш винести з хати ікону?! Навіщо?! Її ж виносять лише на хресний хід.

— Заодно й придивлюся до нього; там у хаті не розгледів.

— Тоді зайди до хати.

— До хати — ні, — кажу я, впевнено рушаючи до подвір'я Майдичів. – Хіба тобі важко винести? Подивимося при сонечку, і все. Раптом виявитися, що він зовсім не такий сердитий, яким здається тобі. Тож більше ти його не боятимешся.

— А й справді, — несміливо погоджується Леська, проте дивиться на мене все ще недовірливо, мабуть, передчуваючи, що я задумав щось зовсім інше, лихе.

Ще з хвилинку дівчина вагається, але все ж таки ікону врешті-решт виносить. Я беру її до рук і, розглядаючи, повільно бреду до лиману.

Нашорошено поглядаючи то на Бога, то на мене, Леська мовчки йде за мною. І в цій повільній, безвольній ході, і в покірному мовчанні Леськи вловлюються щось безнадійне.

Помітивши наш "хресний хід", яструб-лунь, господар тутешніх плавнів, облишив своє ширяння у високості й, забувши, що "вийшов" на полювання, приєднався до нас. Так, утрьох, — я, з Леською, – прилиманною лукою, а яструб, наче ангел-хранитель, — луками піднебесними, й рухалися ми до судної плавневої купини.

Упродовж усього цього "хресного ходу", я майже невідривно дивлюся на ікону. Бог і справді похмурий, обличчя мученицьке, до того ж, потріскане. Проте очі... очі в нього дивовижні. Здається, що погляд їх пронизує тебе наскрізь. Від нього неможливо заховатися, його неможливо витримати, — він всюдисущий і нестерпний.

— Адже ти боїшся його, Лесько, правда? — кажу я, відчуваючи, що і в самого руки починають тремтіти: все ж таки це Бог! І, мабуть, ще ніхто й ніколи не робив з ним того, що маю зробити зараз я.

— Правда, — киває Леська.

— І тебе примушують молитися йому?

— Примушують, — повторює Леська слідом за мною, ніби проказує слова закляття.

— А коли його в хаті не буде, боятися тобі вже буде нікого! Та й молитися — теж не треба буде! — кричу я, й, обома руками піднявши ікону над головою, біжу до води.

— Що ти робиш?! — кидається за мною Леська. — Божевільний, що ти збираєшся робити?! Вернися, верни!..

Але мене вже ніщо не здатне стримати, ніщо! Я з розгону кидаюся в лиман, так що крижана вода хлюпає мені в чоботи, і з люттю пожбурюю ікону у чорне, мулисте місиво затоки. Пожбурюю, і так, у воді, завмираю. Леська зупиняється на березі, за два кроки від мене, і теж самозречено мовчить.

— Ось і все, тепер його вже ніхто не знайде, — стиха кажу я. — І тобі не треба буде молитися йому. Розумієш, молитися буде нікому!

Леська затикає рот кулачком. Вона з жахом дивиться нa те місце біля купини, де щойно затонула ікона, і боїться, що не стримається і закричить.

— Що ти наробив, Ігоре?! — запитує крізь сльози, опанувавши нарешті себе. – Невже ти не розумієш, що наробив?! Піди й дістань його. Негайно дістань.

— Боїшся, що мати лаятиме?

— Негайно піди і знайди Бога. Чуєш, що я кажу?! – гукає вона. – Поки не знайдеш Бога, я до хати не повернуся! — Почувши це, я здригаюся з несподіванки. Мені й на думку не спадало, що в цього малесенького, мовчазного і вічно чимось пригніченого дівчаті може бути такий владний голос. – Ти не мав права робити цього!

— А ти скажи матері, що це я зробив. Сам зайшов, узяв i... Нехай батько потім відлупцює мене. Тільки не кажи, де він, Бог ваш, лежить. Ти не бачила, коли я закидав його туди, не бачила — і все.

— Ти не міг зробити цього, Ігоре! – жахається Леська. — Як я тепер матері у вічі дивитимуся?! Як поясню, куди ми з тобою поділи Бога, якому вона все своє життя молилася! Як?!

"А й справді: "як" пояснити комусь, куди ми поділи свого Бога?! — кажу собі, аж тепер зрозумівши, що не врятував я цим своїм вчинком Леську, і не міг врятувати, а навпаки, ще більше ускладнив її життя. —

Ікону... Ікону вони звичайно знайдуть собі іншу. Куплять у сектантів, чи де їх там продають... Але, як після цього житиметься Лесьці під одним дахом з її щиро віруючою матір'ю? І за кого матиме тітка Лариса мене?

— Змилуйся ж наді мною! Змилуйся! – Вже не Бога, а мене благала Леська. — Хочеш, на коліна перед тобою впаду, тільки змилуйся, дістань його. Або ні, ти застудишся. Я сама, — почала вона зривати з себе куртку. — Я запам'ятала, куди ти його кинув. Он там, біля тієї купини.

— Лесько, не смій роздягатися! — вигукнув я, бачачи, що вона вже сіла й почала стягувати з себе чобітки.

— Але ж там залишився наш Бог!

— Тоді вже краще я сам! Там неглибоко, по коліна. — Якщо ти не хочеш... якщо злякалася... Сам закинув, сам і знайду!

"Дурень, — кажу собі, й повільно, намацуючи чобітьми дно, бреду до купини, біля якої має захлинатися водою Лесьчин Бог. — Який же ти дурень! Ну, чому ти такий? Що б ти не придумав, як би не збирався допомогти Лесьці, – все не так, все невдало, все їй на шкоду. Де він там, цей Бог?! — повільно забрідаю в лиман, як у води Йордану. — Знайти б уже його!"

Вода сягає поверх чобіт. Ноги задерев'яніли від холоду, а шар мулу стає все товстішим і гливкішим, отож ледве витягую їх. І все ж таки вперто йду до купини, яка чомусь не наближається, а, навпаки, опиняється все далі й далі від мене, ніби річкова мара, що зваблює людей, заманюючи їх на вбивчі вири.

— Обережніше, Ігоре! — знову благає мене Леська. — І швидше, швидше йди! Ти ж застудися і захворієш!

— Нічого мені не станеться! — вигукую я, цокочучи зубами, і провалююся мало не до пояса. — Вода тепла, — дрижачи від холоду переконую Леську. — Кілька хвилин — і я твого Бога знайду. Я знайду його, і нічого мені не станеться. Ні мені, ні Богові!

Проте Лесці однаково страшно: і за мене, й за Бога. Тому вона відчайдушно входить у воду і мулкою мілиною бреде до нас обох.

Ось він! Бог лежить на трав'янистій купині, що підступає мало не до поверхні. Вода тут прозора, тому виразно бачу його сумне, змучене обличчя.

Він покаянно дивиться на блакитно-сіре й холодне, як саме плесо цієї ріки, небо, і, здається зовсім не помічає мене.

Скориставшись цим, вихоплюю його, ніби з вогню, і, міцно притиснувши обома руками до грудей, поспішаю назустріч Лесьці.

— Він є! Він тут! – вигукую я, і ще ніхто й ніколи не тішився так віднайденому для себе Богові , як я – у ті хвилини.