Острів забуття - Сторінка 12

Тільки тому, що я віруюча. Сусідські хлопці іноді й лупцювали. І бачив би ти, з якою ненавистю і якою насолодою вони це робили. – "Святу дурість", бач, "вибивали". Або ще у них це називалося "піонерським перевиховуванням". Згодом я дізналася, що двоє з них, найзатятіших, справді мали таке піонерське доручення: "Взяти шефство над сектанткою Лесею Майдич". Але вирішили, що перевиховувати мене найкраще кулаками.

— І Галепа про все це знає?! — аж тепер по-справжньому усвідомлюю весь жах того, що час од часу відбувається на стежині старого шкільного парку.

-Знає.

— А мовчить тільки тому, що задобрюєш її цукерками?

— Тільки тому, — болісно зітхає Леська, опустивши голову. — Сам розумієш, якщо вона все розповість: — і що мене підкинули, і що я — сектантка — на селі теж почнуть пліткувати. А в школі ще й дражнитимуться й битимуть.

— Не бійся: тут, у нас, ніхто з тебе не дражнитиметься. І не битиме...

У відповідь Леська лише сумовито всміхнулася. Й ось тоді я з жахом подумав: "А раптом Лізка вже давно розповіла про все нашій класній керівниці, яка жодного уроку не могла провести, щоб по п'ять-шість разів не проказати: "Как учіт нас Владімір Ільїч Лєнін і радная каммуністічєская партія..." І тепер це в Лізки таке піонерське доручення: "Перевиховувати сектантку Лесю Майдич"?!

Але ні, одразу ж розвіюю цей жах, у нашій школі такого бути не може. Та й класна наша непогана. Вона ж не винна що надіслали її до нашої школи звідкись із далека, аж із Росії. Тож, коли хтось із нас на уроці російської мови ненароком мовить слово по-українському, її це дратує.

"Сколька раз я далжна павтарять, — зривалася на фальцетну істерику ця вчителька, — что я – не Надія Капітонівна, а Надєжда Капітоновна?! Кагда ви ужє, наканєц, перестанєтє гаваріть па-хахляцкі і научітєсь гаваріть па-чєлавєчєскі?!".

Втім, поза уроками українська мова дратувала її не менше. Щоправда, поза уроками змушувати нас "гаваріть па-чєлавєчєскі" вона не наважувалася, проте, чуючи якесь незрозуміле їй слово, демонстративно зморщувалася і співчутливо зітхала. Мабуть, вона й справді була глибоко переконана, що "всьо чєлавєчєства далжно жіть прі каммунізмє і гаваріть толька па-челавєчєскі"

— Розумієш, мені дуже не хочеться, щоб і звідси ми теж утікали, — каже тим часом Леська. — Сектанти й так уже кличуть нас в інше село, велике, де є молільний дім. Але я не хочу. Адже тут наш острів. Тут наш із тобою острів!

— Так, він тут, — охоче підтверджую слова дівчини. – І він тільки наш, нічий інший.

— Але що я можу? Тобі легко осуджувати мене, адже в тебе й батько, й мати... Обоє рідні. А в мене...

Доказати вона не встигла. Зболено похитавши головою, затулила обличчя руками і побігла до школи. А я ще довго стояв, заціпенівши від подиву, не вірячи тому, що почув; не вірячи, що Лізка Галепа здатна на таку підлоту. Бо й справді, хто б міг подумати, що Лесьці доводиться платити Товстунці цукерками за її мовчання, за ..."милосердя"? І це тими цукерками, якими Галепа стільки разів пригощала нас. А я!.. Як я міг їсти її цукерки? Як я, негідник, міг їсти їх?!

24

Урок я просидів, утупившись поглядом у стіну проти себе. Після нашої розмови, Леська на урок математики не з'явилася, вона просто втекла зі школи, і тепер я очманіло відсиджував його, нічого не чуючи, не звертаючи уваги на те, що відбувається біля дошки.

Вчителька викликала мене відповідати, але я зрозумів це занадто запізно, тому навіть не вийшов з-за парти.

Обурившись моєю поведінкою, математичка мовила щось дошкульне, бо всі розсміялися. Одначе зараз мені байдуже було: поставить вона двійку, чи викличе батька.

Натомість виразно, до пекучого болю, відчував, що оті галепині цукерки, які я колись так смачно поглинав, застрягли мені в горлі, і роздирають, роздирають його до болю, до крові, до нестями; що вони печуть мене і відгонять такою гіркотою, якої я ще ніколи в житті не відчував. І не зазнавав.

Під час наступних двох перерв я понапозичав грошей в усього класу і на всі, геть на всі, накупив цукерок, так що кульок вийшов кілограмів на три, і я ледве заштовхнув його до портфеля; відтак ще цілий урок просидів, наче заціпенілий, чекаючи тільки одного: дзвінка! І як же довго, з якою мукою душевною чекав я на нього, останнього, і не міг дочекатися!

А коли він, врешті-решт, пролунав, а потім, одразу за селом, Галепа знову видобула зі свого ранця кульок, — тепер він уже був маленьким, — і заходилася роздавати нам по цукерці... Коли вона знову тицьнула одну з них мені!..

Отоді я вирвав з її руки кульок з рештою цукерок, пожбурив його на землю і довго й люто розтоптував на очах у Галепи та ошелешених хлопців. Довго й люто розтоптував його.

— Ти знову роздаєш ці свої трикляті цукерки! – вигукував я, каблуком заганяючи в землю гіркі солодощі Лесьчиної біди. — Ти!.. Гадаєш, я не знаю, хто їх купує? Гадаєш, не знаю, хто і за що купує їх тобі?! Як ти можеш їх їсти?! — кричав я Товстунці. — Як ти можеш так знущатися?! У тебе ж не залишилося нічого людського. Ти... — нелюдь! Нехристь і нелюдь!

А потім, геть втративши самовладання, шарпонув свій портфель, вихопив з нього величезний паперовий згорток і пожбурив ним у Лізку.

Просто в обличчя пожбурив цим згортком, усіявши все навколо найдорожчими цукерками, які тільки були в нашому шкільному буфеті! Й аж тоді кинувся геть. Подалі від цієї страшної людини, подалі від її цукерок, подалі від її підлотного милосердя...

... Аж туди, до отого "острівця забуття і покаяння", якого відкрила, для себе й для мене, Леська. Якого вона для мене відкрила!..

І ще… Так вже повелося в цьому світі, що лише з височіні літ, наприкінці життєвої ниви своєї, по-справжньому починаєш усвідомлювати давню, як світ наш, мудрість: ні вік, ні проблеми, ні обставини, в тому числі й сімейні, — не повинні змушувати нас ні соромитися, ані зрікатися свого першого юнацького захоплення.

P.S. Любов – ось те останнє, що залишається у нас святого, а отже, й людського. Варто зректися своєї любові, як негайно руйнується увесь той світ, задля якого ми створені і завдяки якому існуємо.

Вилкове — Кілія — Кодима — Одеса

1979 – 2004 роки.