Шрами на скалі - Сторінка 3

Мені сьогодні весь світ чомусь здавався реріхівським: монументальність гір, передвечірній колір окрайок вершин.) Це картина з тібетського циклу… У глибині засніжена гірська гряда, на рівнині стоять мандрівник і проводатор, який дивиться мандрівникові у вічі, немов говорить: "Якщо ти готовий іти туди, то я тобі не потрібний, якщо ж ні — не зможу допомогти".

— Я знаю цю картину. Сенс її всіх стосується: мене, і вас, і цих молодих людей…

У гурті бренькнула тихо гітара, хтось замугикав знайому мені з дитинства мелодію "Заграй ми, цигане старий"; чорнобородий юнак підійшов спочатку до жінки, потім до нас, подаючи наповнені вином склянки.

Я крадькома глянув на жінку, вона владно затримала мій погляд.

— За знайомство, — проказала тихо й надпила трохи.

Я відлунням повторив ці слова і подумав, що добра доля посилає мені співрозмовника не з того боку, звідки я сподівався.

Відклавши склянку на траву, жінка сказала:

— Мене звуть Адріаною. А вас я знаю… Я чула нині вдень вашу розмову з Михайлом Федоровичем. Чому вас цікавить саме цей напис? Хіба мало подібних на Писаному Камені, в Бубнищах?

— Це був напис на честь Франка. І вибили його в 1913 році.

— Яке має значення рік?

— Він був особливий.

— А–а, кожен рік особливий, — знехотя мовила Адріана, і мене неприємно вразив її напускний скепсис. — Як для кого.

— Маєте рацію, — сказав я з притиском, збагнувши, що розмова не відбудеться. — Як для кого…

Для Івана Франка 1913 рік був особливий: українською культурною громадою ніби хтось струснув, нагадавши їй, що вона має великого поета — це того Франка, якого читали й не читали, шанували й цькували, радилися з ним і сперечались, а високу соціальну й національну ідею, без якої обійтися вже ніхто не може. З соромом згадавши, що поетові давно минуло п’ятдесят, а на цю дату належно не відгукнулися, культурні діячі на чолі з Володимиром Гнатюком створили ювілейний комітет для відзначення сорокаріччя діяльності Івана Франка, щоб цим запізнілим ушануванням викупити гріх своєї неуважності.

Рік цей був особливий не стільки для поета, як для людей, які, бажаючи очиститись від буденної скверни, намагалися приблизитись до великого імені; преса зарясніла статтями про Франка, в них іменовано його Каменярем і Вчителем, почалася повсюдна грошова складчина на конт хворого письменника, а "недруги гнівнії та сердиті", які дотепер звикли заспокоювати свої патріотичні почуття лайкою на Франка, стали поблажливо визнавати за ним неабиякі заслуги — певне тому, що поет писав мало, вістря його їдкого слова надщербилось, він уже перестав бути небезпечним: настала можливість ще при житті Франка розпоряджатися письменницькою спадщиною як кому вигідно, не наражаючись на оборону.

Щоб остаточно заспокоїти своє сумління, почали шукати винуватця Франкових кривд — Юду, на якого можна б звалити всі гріхи. І знайшли. Не був це хтось із роду намісника Галичини Казимира Бадені, лютого Франкового гнобителя, ані з учнів професора університету Твардовського, котрий колись закликав студентів до фізичної розправи над Франком, навіть не з коліна посла Юліана Романчука, який колись так гаряче обурювався, що поет не любить Русі–України, ні! Дивним дивом стріли ненависті до пошукуваного Юди схрестилися на непоказному й непопулярному поетові Остапові Луцькому, який десять літ тому під псевдонімом "Лунатик" склав пасквіль на Франка, за що Франко у своїй знаменитій відповіді "Лунатикові" назвав його мавпою; від Луцького аж тепер відвернулася громадськість, а найперше осудили його члени літературного угруповання "Молода муза", котрі досі вважали Луцького своїм ідеологом. Одне слово, громада очистилась від христопродавця, всяк тепер міг стати шанувальником або й другом Франка, а нефортунний Остап змушений був виїхати зі Львова — він зайнявся далекою від літератури фінансово–кооперативною справою на Буковині.

Галицька громада готувалася до свята, а Франко уникав зустрічей з людьми, перестав відвідувати кав’ярню "Монополь", де протягом багатьох років зустрічався з молодими літераторами; дружина Ольга Федорівна відвідувачів у дім не впускала, бо ювілейні приготування дратували поета, він бажав самоти, тож мало хто знав, що в ту чи іншу годину робить Франко, як бореться з приступами тяжкої хвороби, — поет опіки не бажав. Він лише зрідка проходжувався колишнім звичним маршрутом від свого дому на Понінського до будинку Наукового товариства імені Т. Шевченка на Чарнецького й назад: на цій дорозі йому легко думалося; йшов краєм тротуару зсутулений дідок з запаленими червоними очима, з опущеними безвільними руками, на поклони рідко коли відповідав, дивився під ноги, — і ніхто під час цих прогулянок не наважувався тривожити його самотність.

1913 рік був особливий не тільки для Франка та української громади, а й для всієї Галичини. Ніколи ще народ так не читав газет. Стежили передусім за ходом балканських війн. А крім того, весна почалася повенями — гинули люди й худоба; захворів грипом і мало не віддав Богові душу цісар Франц Йосиф; якийсь парубійко Михайло Рекрут, видаючи себе за Мирослава Січинського, вчинив замах на маршалка Станіслава Бадені — маршалок обійшовся переляком, а терориста спіймали; відбувся процес у справі втечі Січинського із станіславської тюрми, і дозорця Івана Нуду засудили; зрештою, світ ще не очуняв від жахливої вісті про загибель корабля "Титанік". До того всього у Львові назрівала нова польсько–українська криза після відзначення вшехполяками[44] 250–річного ювілею Львівського університету — чергової нагоди для ствердження споконвічної польськості львівської альме матріс.

Іван Франко знав усі ці новини, та існували вони ніби десь поза бар’єром, звідки долинав лише їх віддалений гомін; хворий письменник категорично відмовився від влаштування ювілею, він був тепер зайнятий упорядкуванням особистого архіву, перекладав українською мовою свої повісті й статті, друковані в польській та німецькій пресі, деякі твори переробляв, вважаючи, що вони не втратили актуальності, працював над перекладами з Пушкіна й античних літератур. Відчував, як шагренева шкіра його життя катастрофічно скорочується, і хотів привести до ладу всі свої рукописи. Іноді виходив у місто на прогулянку, але й тоді перебував у самотності.

Травневий ранковий вітер розвіває поріділе сиво–руде волосся на Франковій високочолій голові, він дивиться в землю, і в поле його зору потрапляє раз у раз то один, то другий підтоптаний черевик, широкі штани темно–синього вицвілого костюма скрадливо прикривають збиті носки; він з гіркою іронією думає, що ювілейної паради все ж йому не минути, тож треба вдягнутися у щось нове, щоб якийсь невіглас не обізвав його обдертюхом, бо таки обізве, ще й ставитиме це йому в заслугу: ось, мовляв, яким простим був великий чоловік… Великий? Хтозна… Національний педагог, учитель. Це ближче до правди. А втім… Кожна людина схильна розглядати свої здібності через побільшуючі скла, і я не виняток. Проте я повинен допускатися цього гріха, бо належу до нації, яку світ не завжди хоче бачити, і тому ми мусимо деколи самі себе рекламувати, щоб звернути увагу на народ, за який подаємо голос… Мабуть, таки доведеться погодитися на ювілей. Ми повинні заявляти про свої достоїнства голосніше, ніж представники націй, за якими стоїть політична влада. Ми, крім таланту, мусимо бути наділені сміливістю, мужністю, величністю душ, щоб мати силу повставати проти звичної негації нашого народу. Чому так скоро здолала мене неміч — у п’ятдесят літ? Чому віднялись руки, наче я ними зло чинив?.. Чи то таки вдарив у них грім тоді у Нагуєвичах, коли я був ще малий і, забившись під оборіг, відвертав примару страшної грози, що насувалася з Долу й гомоніла зловісно: "рани–рани–рани!"; я у тій боротьбі з велетнем, що виростав з обрію на все небо, знесилів і зімлів, а стурбована — де подівся хлопчик? — мати знайшла мене на оборозі, взяла на руки й понесла до хати; вона, плачучи, припадала біля дивної дитини, яку треба нести до церкви під Євангеліє, щоб зняти з неї погане наслання; і не знала мати, що я тоді вперше став на прю з ворожою силою. А я вже знав. Я очуняв у хаті й у той мент пробудження побачив у дверях великий залізний ключ; мені здалося, що саме ним, немов грабодурник заклятим топірцем, я зможу відвернути від людей лихо, стягнувши грозу на себе високо піднятим у руці ключем. Я вийняв його із замка, кинувся на подвір’я, став біля криниці й почав вимахувати ним, погрожуючи чорному велетневі на небі; мати вибігла й скрикнула: "Кинь, бо грім уб’є! Йой, та що то за дитина!" — моя рука здригнулася, і ключ упав у криницю… Може, тоді вразило? А мені тепер сниться, що в тому ключі була моя міць, і якби дістати його з дна… може б, ще хоч кілька років працювали руки, бо так жити неможливо — без праці, тільки з думками. Страшно так жити!

Франко спинився: знову вчулася йому, як і минулого разу під час проходу, знайома мелодія, дуже знайома — вальс Воробкевича, — десь далеко наче хтось грав на скрипці. А може, причувається: в Коломиї ця мелодія теж йому згадувалася… Перейшов вулицю Баторого — по той бік Академічної, на Хорунщизні, було людно й гамірно: певне, знову збираються вшехполяки — наближається чергова річниця університету.

На дні душі озвався давній страх перед боївкарями, які колись цькували його за статтю про Міцкевича, вигукували вслід "Франко — лотр!" і шпурляли каміння. Не могло забутися: той камінь, що летів у нього, випущений з чиєїсь руки, мов із пращі, а потрапив у голівку малого Андрійка, який тримався за батькову руку, летить і зараз, летить і вдарить найболючіше — Андрій тяжко хворий, у нього нестерпні головні болі. Летить пущений камінь… Руки мої, руки, ви мені ще потрібні, а вас нема, демони їх обсотали тисячометровим дротом; поїду ще раз до Криворівні, буду мочити в чуркалі, це помагає, дріт потроху розсотується; а може, таки поїхати до Нагуєвич і підняти з дна криниці ключ? Я — немов глухий Беттовен, я — без рук! Беру олівець між пальці правої руки, а лівою притримую й отак пишу друкованими літерами, мов дитина. Андрій хворий, нема кому диктувати, він єдиний з синів уміє записувати мої думки, вимовлені вголос; я вимучую друковані букви, а слова втікають з–під олівця до стелажів, де книжки; книжки теж ховаються в стіну, а тоді на ліжко вилазять чорні кроти… В такі хвилини я боюся божевілля, наспіх згадую щось добре, світле, щоб прогнати мару… Часом мене рятує згадка про такий собі сучасний варіант людинолюбного вчинку святої Вероніки: похорон Марії Конопницької, холодна осіння мжичка, мене мучить нежить, а рук підвести не можу, і ось сходить із тротуару на Пекарській стара полька, чистенька, як нагуєвицькі жінки на дрогобицькому ярмарку, і білою хустиною втирає мені носа, і я приймаю цю послугу як найкращу подяку від поляків за свою працю.