Шрами на скалі - Сторінка 4

А ще… Та годі: так мало світлого було… О, знову та мелодія — хто ж це грає?

Франко зупинився біля фризієрні на Академічній, глянув у вітрину: щоки покрилися сивим заростом, треба хоч трохи дбати про себе, бо колись таки знайдеться невіглас, якому вигідно буде порівнювати його з жебручим старцем…

Старий, як світ, майстер Голембйовський — Франко користується його послугами більше двадцяти років — уклонився поетові й, змахнувши білою серветкою, запросив до крісла, відтак пов’язав серветку під шию і затріскотів машинкою біля вуха.

— Як здоров’я, пане доктор?

— Краще б не питали…

Фризієр перебирав на потилиці клієнта ріденькі волосини, ніби перераховував їх, пильно дивився на нього в дзеркало, і химородний вираз його обличчя поважнів.

— Скільки вам уже набігло років? — спитав із співчуттям, намилюючи зжовклі Франкові щоки.

— П’ятдесят шостий…

— Овва! — прицмокнув майстер. — Я дав би вам більше… Бо мені, пане доктор, уже сімдесят п’ять.

— Наперед би стільки, — посміхнувся Франко. — Пане Голембйовський, — проказав по хвилі, наслуховуючи, — мене вже який раз, коли проходжу попри вашу фризієрню, переслідує — о, чуєте? — мелодія вальсу… Чи то, до біса, вже слухові галюцинації почались… Мені ця мелодія вчувалася недавно в Коломиї. Не чуєте? "Заграй ми, цигане старий, — промугикав Франко зовсім молодим голосом, — заграй, яко–ої зна–аєш, я гро–оші дав би…" Хтось таки грає, десь там, біля фігури Яна з Дуклі.

— Вам зовсім не причувається, пане Франко. Там зафрахтував собі місце новий жебрак зі скрипкою, на цей раз молодий, і, знаєте, таке в нього випещене, аристократичне лице… Та нині кожен заробляє, як уміє. Я, приміром, донедавна ходив на помешкання до панів послів Барвінського й Романчука. І стриг їх, і голив…

— О, вони мене теж стригли й голили!..

— Таке скажете… Звідки їм те вміти? — здивувався фризієр.

— Добре вміли, не бійтеся.

— А–а, ви собі про щось своє…

— Як і ви, пане майстер.

— То я хотів вам сказати, — продовжував фризієр, — що ходив донедавна на помешкання. А тепер перестав: маю не згіршу клієнтуру тут. Та до пана Франка прийшов би: дуже ви подались.

— Вас ноги ще не болять?

— Та звідки? Я ж колись у фузбаль грав.

Голембйовський струсив серветку, підніс дзеркальце до потилиці — Франко побачив перехрещені глибокі борозни на своїй шиї.

— Хоч би не показували мені, пане майстер, того, чого я міг би й не бачити… — Франко підвівся з крісла. — Чуєте, як грає? Та мелодія мене… Красно вам дякую.

— То як — приходити додому, пане доктор?

— Не треба, ви ж старші за мене…

— Зате я у фузбаль грав! Де ви мешкаєте, знаю. Я прийду перед вашим святом — про це вже всім відомо — мусите в той день бути елегантом. Пане доктор, не йдіть сьогодні в бік Хорунщизни, там може бути ґранда. Коли я йшов до праці, то чув, як вигукували ваше ім’я, — вони також уже дізналися про ваше свято.

— А той грає і грає…

Франко вийшов з фризієрні.

Майстер Голембйовський трохи постояв у дверях, журно дивлячись йому вслід, серветка повисла на опущеній руці.

Франко простував у бік вулиці Зиблікевича, ось він дійшов до перехрестя Стежкового провулку й Академічної, за яким височіла фігура Яна з Дуклі. Біля фігури стояв русявочубий скрипаль і надривно, по–циганськи видобував смичком знайому мелодію вальсу.

І знову, як недавно в Коломиї, сплив у пам’яті Франка далекий і вічно живий спогад: у ресторації Ціти навпроти коломийського Ринку старий циган крає смичком серце, нахиляється до столика, за яким сидить Ольга Рошкевич — уже Озаркевич — з чоловіком, а навпроти них Франко; циган грою випрошує гульдена, спонукує до танцю, смичок ніби вимовляє слова: "І легше стане на душі, і легше на серденьку"; Ольга, бліда й сумна, встає, підходить до Івана, приколює до лацкана сурдута червону кокарду і запрошує до вальсу. "Заграй ми, цигане старий…" Останній вальс.

Хто це тут так само крає душу?

Франко підходить до музиканта, що стоїть біля фігури, пильно приглядається до молодого вродливого обличчя, позначеного під очима синюватими мішками, уповільнює ходу… Заробляти жебрацтвом на хліб — це ще можна якось зрозуміти, але на горілку… Франко хоче повернутись, та музикант у поношеному фраку вперто дивиться на нього, з захопленням чи то зі скепсисом, — той погляд гіпнотизує Франка; перед музикантом циліндр — не кашкет, а циліндр, — у ньому на дні мідяки й срібні монети; музикант опускає смичок, фамільярно кланяється.

— Моє поважання, пане Франко, мені приємно буде отримати від вас гульдена. Клянусь, що не проп’ю, я знаю: ви не терпите пияків.

Франко підійшов ближче до скрипаля, повернувся до нього боком.

— Візьміть, там щось є у кишені.

— Що ви, хіба я насмілюся запускати руку в кишеню генієві, який теж, до речі, рахує кожен сотик?

— Не треба кепкувати, — наморщив чоло Франко. — Беріть, я вам сам подати не зможу.

Скрипаль протягнув руку, та ураз відсмикнув, мов від гарячого.

— Не зроблю цього… І не треба мені ваших грошей, краще вділіть дрібку своєї впертості. Хоча її й у вас уже дасть Біг… Франком усі захоплюються, всі величають, кожен бере його продукцію для зміцнення свого духу, та ніхто не думає про те, як цей дух тане в самого продуцента.

— Усьому є край, — зітхнув Франко. — Хто ви?

— Яке це має значення для вас? Я — ніхто. Уже ніхто. Але чому ви, наш Мойсей, не зуміли порятувати таких, як я? Ви стільки написали, ви проводир народу, а такий самий безсилий, як і той народ… Я через вас вернувся з–за океану в рідний край, щоб служити йому в боротьбі, бо ж начитався у вас: "обриваються звільна всі пута", "се остання війна", — і повірив; а ви обманули мене: народ і не гадає боротися, пута на ньому аж риплять, ви ж ходите немічний серед немічного суспільства й нічим нікому не можете допомогти, хіба одним гульденом, якого я одразу й пропив би… Ви такий чемпіон брати найвищі тони: "струснеш Кавказ, впережешся Бескидом", "і братерство велике всесвітнє"… Де воно, те братерство? Он там, на Хорунщизні, де ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям — у пояс, у пояс!

— Чого ви хочете від мене? — прошепотів здавлено Франко. Скрипаль по–своєму мав рацію, проте образа й біль дійняли поета: за яким правом цей нероба ображає мою працю? Він окинув музиканта холодним поглядом синіх очей і проказав сухо: — Так, я не зміг дати мільйонам у руки хліба, але в мене й моїх побратимів було одне знаряддя — рідне слово, і ми не змарнували його, не закопали в землю, а чесно вжили для великого діла. Чого ви хочете?

— Я ж до вас не підходив, — криво посміхнувся скрипаль. — Вам самим, видно, спотребилося чути думку з найнижчих низів, тож слухайте, коли ваша ласка… Ми колись зустрічалися з вами — і в "Монопольці", і в театрі "Яд Харузім", ви того не пам’ятаєте… Доктор Франко тоді так красно промовляв до молодих колег — не наслухаєшся; вони молилися на нього, деяким він давав перепустки у велику літературу, і вони відходили од нього, немов покульчиковані. А куди зайшли? Чого досягли? Світ здивували, народ свій піднесли на рівень світових культур?.. Я принаймні чесно зробив: порвав з облудою і граю, втішаю людей перед смертю. Бо всі загинемо, всі — як "Титанік"!

Останні слова музиканта трохи заспокоїли Франка: звичайний неврастенік з гумором вішальника, такі ніколи не мають рації. Він повернувся й кинув наостанок:

— Працювати треба, а не вдаватися до істерії…

— І "в праці сконать"? — затримав його музикант. — Почекайте, пане Франко, не кваптеся втікати від реальності у свій замок, бо навіть якщо ви в ньому створите ще одного "Мойсея", то на світі нічого від того не зміниться… Працювати, кажете? Бити бруківку на Личакові, там тепер прокладають камінну дорогу в майбутнє нинішні каменярі… Чому ж ви не пішли до них, робітників? Скажете, що працювали як письменник. Гаразд. Але ж я — маляр. Мої роботи розхапували в Америці, мене замучила совість, що чужинців збагачую, і я приїхав ощасливити своїм мистецтвом рідний нарід. А рідному народові воно не потрібне, йому потрібні лубки й богомази. Ви гадаєте, що хтось зрозумів ваш "Похорон" і від того став кращим? Той народ створив з вас ікону й прикриває нею своє лінивство і духовну неміч, своє боягузтво, сам же зупинився на рівні дикунів, які любуються наскельними розписами!

— Перестаньте блюзнірити! — скипів Франко. — Той народ дав Шевченка… Той народ… Ви чули хоч що–небудь про Стефаника, Лесю Українку?

— О–о, такі питання… Стефаника я бачив ще хлопчиною. А Лесю Українку напам’ять знаю… "Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий". "Хвала і честь! Нехай живе Роберт, король шотландський!" У нас, у ріднім краї, смердять міські смітники, і край цей героїв не народжує. Правда, був один, та його вбили. Погляньте, — він витягнув із внутрішньої кишені засмальцьованого фрака фотографію, — мій друг Адам Коцко…

— Чому ж ви не пішли з ним? — спитав упалим голосом Франко.

— Тому що й ви. Я ж нічого не вмію, крім малювання. І ще трохи граю. А мене солодкий коханий край викинув на тротуар, мов повію…

— Горе нашого люду в тому, — тихо проказав Франко, — що він заздалегідь хоче підписати контракт з отчиною за свої пожертви… Хто ж ви?

— Я Іван Косинюк, родом з Трійці, що біля Заболотова, маляр–модерніст, майстер американського регтайму, вчитель у єврейському хейдері й вуличний скрипаль. А як нажебраю грошей, поїду в австралійські джунглі й стану там королем людоїдів!

Археологи співали тихо й злагоджено; цю пісню Ізидора Воробкевича я любив змалку: її в компанії сільських учителів наспівував завжди мій батько; може, тому вона мене донині чарує й часто згадується, співається сама в пам’яті; я вдячний був тепер молодому товариству за те, що розбудило в моїй душі згадку про батька. Пісня закінчилася тихим приглушеним акордом, і тоді я почув підсилену потужним шумом бору тишу. Пісня ніби місток прокладала між мною й незнайомим товариством, мені захотілося до них на розмову — хай заперечують, підтверджують, підказують, навіть скепсис, що прозвучав у словах Адріани, став мені враз потрібен: я ще не написав — тільки обдумую, мені треба звіряти з людьми свої думки; я потиху, ніби крадучись, обійшов ватру і, не питаючи дозволу, присів на колоду біля жінки.

— Ви, бачу, займаєтесь нині спіритизмом, — промовила вона, не повертаючи голови.