Шрами на скалі - Сторінка 5

— Через одну деталь, та ще й сумнівну, хочете викликати з небуття, з історії давно не існуючий світ, щоб змоделювати його під свій смак. А потім напишете й примусите читача вірити, що був він саме такий, а не інакший.

— Навіть не знаю, що вам на це відповісти… Мене самого не раз мучили подібні сумніви, та ось в одній із статей Франка я знайшов відповідь на них. Історія, каже Франко, — такий будинок, який кожне покоління більшою або меншою мірою перебудовує для власних потреб і поглядів.

— А хіба ви знаєте, що саме потрібно нашому поколінню? Ви ж не ясновидець і не пророк.

— Пророки жили в пустелях, вони вважали, що наділені від Бога даром усе бачити й непомильно розуміти. Я так не вважаю, а тому йду до людей звіряти свої візії, зараз ось розмовляю з вами…

— Що я вам зможу допомогти… — Адріана обдала мене теплим поглядом, у якому, проте, не переставав жевріти скептичний полиск.

— Ніхто не знає, що йому більше потрібне: потакування чи заперечення, мудра порада чи спроба роздратувати співрозмовника.

— Я вас дратую?

— Поки що ні… Та ми ще й не розмовляли. Але я таки дещо скористав зі знайомства з вами: у вашій зовнішності побачив жінку, яка, можливо, стане персонажем мого твору.

Скісні очі Адріани ще більше звузилися й стали холодними.

— На роль натурниці я не надаюся.

— Даремно ображаєтесь… З якого часу слово "натурниця" стало мало що не сороміцьким. І зовсім безпідставно. Хтось же позував Леонардо, Мікеланджело. А письменникові теж треба спершу захопитись обличчям, полюбити його…

— І пізнати! Як же без цього! — вигукнула з іронією.

— А чому б і ні?

Я підвівся з колоди і ступив у тінь, де полишив Михайла Федоровича, — його там не було; я вийняв з кишені цигарки, запалив і почув, як легко, немов подув вітру, хтось діткнувся до мого ліктя. Поруч зі мною стояла невисока русоволоса жінка з прилеглими листочками вух і витонченим обличчям, у грубому светрі й джинсах. Адріана простягнула руку, попросила цигарку.

— Нині сваритися не можна, — сказала, притуливши палець до повних губ. — До того ж мені цікаво про щось дізнатися від вас. Ви набагато старші за мене.

— Принаймні у два рази…

— Тим паче… Ви, можливо, й бачили когось із тих людей, які вибивали на цій скалі напис. Це ж так цікаво… Бачили?

— Я не знаю, хто сюди приходив сімдесят п’ять років тому. Міг то бути Михайло Яцків, я добре знав його, вже старого… Міг бути й Стефаник. Франко ж мав їх за своїх молодих побратимів…

Адріана припалила від моєї цигарки.

— Це так цікаво — відтворювати, — сказала. — Археологи теж відтворюють: старовинні реалії, місця, де жили люди. А письменники — людей. Знаєте, я не раз думаю: якщо є всесвітня гармонія, всесвітній ефір, то чому не припустити існування всесвітнього інтелекту, в якому є і наша частка? Ми думаємо, а думання — це ж енергія. Коли з людського праху виростає трава, то куди дівається енергія мислення? Пропадає? Ніщо в природі не пропадає.

І мені здається, що думки когось із наших попередників, хоч би Франка чи Стефаника, існують в ефірі. Може, те, що ви пишете, відтворюючи історію, не домисел, а вміння реалізувати у словах енергію мислення людей, яких уже немає?.. Ну, розкажіть щось про Стефаника, наприклад, але не те, що написане ним і про нього, а оте… — вона підвела вгору білу руку.

— Про Стефаника… — проказав я сам до себе. — Що ж… Але про нього самого, відокремленого, говорити не можна: він жив серед свого оточення, і його життя було не зовсім таке, яким ми собі нині уявляємо, — складніше, мабуть, і простіше…

— О–о! — підхопила мою думку Адріана. — Саме так і уявімо собі: складніше і простіше… Давайте підемо цією просікою аж на сам гребінь. Поки доберемося туди, поки вернемось, буде вже світати, і наші хлопці зможуть піднятися на вершину Каменя шукати напису. А поки що хай прийдуть до нас думки людей, яких уже немає, — Адріана ще раз підвела руку. — Хочете, я буду мовчати аж до світанку, а ви кличте. І можете також мовчати, тільки так, щоб я чула, щоб чула…

II

Посол Стефаник сказав фірманові запрягати коней, і коли пара буланих винесла бричку з русівських вибоїстих вуличок на снятинський гостинець, Юра перестав прицмокувати, повернув голову й мовив ствердно, хоч мав би запитати:

— До пана адвоката!

Юрі любо було возити свого господаря до адвоката Семанюка: панове відразу сідають за шахи, а йому можна стояти збоку й стежити за грою, на якій він зовсім непогано знається, тільки ж не годиться сідати простому хлопові з паном за шахівницю, навіть якби якийсь і попросив. Тому він ніби грає то з одним, то з другим. Юра аж з ноги на ногу переступає, коли побачить невдалий хід свого обранця, але мовчить. Більше уболіває за пана адвоката й частіше стає на його бік — з однієї причини: після кожної партії переможений встає, підходить до книжкової шафи, виймає грубезну, як Біблія, книгу, дістає з глибини полички гранчасту пляшку, наливає келишок горілки для переможця, і коли переможцем стає Стефаник, Юра тільки облизує сухі губи, а коли Семанюк, то адвокатська порція дістається Юрі, бо пан адвокат не п’є. Молода дружина адвоката пані Наталя, струнка й циганкувата жінка з чорними очима, після якоїсь там партії приносить сніданок чи то обід і кожного разу підозріливо й здивовано поглядає на Юру. Стефаник тоді, зігнувшись над столом, тяжко кашляє в кулак і на господиню не дивиться; Семанюкова ніяк не може збагнути, чому Юра на очах п’яніє, бо ж у домі адвоката — сухий закон, і невдоволено фиркає: "Ідіть, Юро, на сіно, проспіться, бо вчора, видно, пили–сьте таку, що на другий день розбирає". Стефаник крадькома моргає Юрі, той покірно йде до стодоли спати, поки пан посол не розбудить його, щоб запрягав коней додому.

— На двірець! — поправляє фірмана Стефаник і, відкинувшись на спинку сидіння, зажмурює очі: йому нині не хочеться вступати у розмову з балакучим Юрою.

— О, то пан посол їдуть до Відня! — констатує Юра і, проймаючись повагою до державної особи, звучніше прицмокує на коней.

Стефаник не відповідає. Втім, Юра й не допитується: якщо на поїзд, то певно, що до Відня, навіть коли послові дорога стелиться до Коломиї. Поїзд, на думку Юри, тільки до Відня.

Стефаникові нині спішно треба до Львова. Місяць тому він написав Франкові листа, щоб не їхав до Снятина на відчит, бо від весняних дощів розлився Прут і люди з довколишніх сіл не доберуться, нині ж не може собі цього простити: хай би був приїхав, порозмовляв з ним та з Черемшиною, може б, розвіялася його гнітюча депресія. Вчора Стефаник отримав від Гнатюка листа, в якому голова ювілейного франківського комітету сповіщав, що у Франка, очевидно, розпочався новий приступ хвороби: він став замкнутим, дражливим, знову нікого до себе не допускає, про ювілей не хоче й слухати. То, може, пан Василь, якому колись Франко більше, ніж будь–кому іншому, довірявся й мав до нього особливий сантимент, піде до Франка додому й переконає, що відзначення сорокаріччя діяльності письменника в час розгнузданого вшехпольського шовінізму є не тільки його особистою справою: українцям потрібна трибуна, за якою став би один з найвищих європейських авторитетів.

"Дивна мені випала доля, — думав Стефаник. — А може, то моє щастя, що люди від найменшого до найвищого йдуть до мене із своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував".

Поїзд їхав поволі, мов фіра на ярмарок, зупинявся на кожній станції. У Заболотові стояв півгодини. Стефаник дивився з сепаратки у вікно, в яке входив здалеку Троєцький горб.

Цей горб, який праворуч Пруту здиблював першу гряду карпатського узгір’я й ховав від велелюдного тракту в окремий світ убогі покутські села, стікав пологим схилом до Петрилівського лісу над рікою — весь він, від дубової крони на вершині до погнутих повінню й завішаних висохлою мервою вільх біля зарінку, входив у вікно сепаратки. Стефаник невідривно вглядався, чіпляючись очима кожної хатини, що збігали зі схилу гори до зарінку, обачно виминаючи церкву й плебанію посеред села, — шукав хоч би дворища на Петрилівському узліссі, де мешкала колись згорьована вдова Косинючка, яку Бог нагородив сином, що бентежив людей своїми чудернацькими мальовидлами й дивною поведенцією. Не видно вже й дворища…

То було з п’ятнадцять років тому. Знуджений розрахованим до години днем у домі троєцького пароха Калитовського з обов’язковим пасьянсом після сніданку, з другим сніданком, сном після обіду та вечірніми дискусіями з молодою попадею Євгенією про платонічну й земну любов, Стефаник іноді зникав на цілий день з гостинної плебанії, куди його запросили на вакації, і ці втечі руйнували усталений ритм у домі Калитовського: гість приходив увечері мовчазний, понурий, з сумними, відсутніми очима, він наче не помічав нікого в домі, на питання відповідав невлад, а потім, інколи навіть не повечерявши, зачинявся у своїй кімнаті, й потаємно закохана в пана Василя попадя, будячись посеред ночі, бачила білу плахту світла, що падала з вікна на квітничок. На другий день Стефаник лежав у ліжку знеможений, мов після важкої хвороби, біля груби валялися жмутки зім’ятого паперу, а на столі — аркуш, списаний дрібним рівним почерком.

Про троєцького бідаря Михайла, який після похорону жінки, здурівши від голодної безнадії, вивів увечері з хати двох своїх дівчат і одну втопив у Пруті, а друга відпросилася, переговорили в селі ще до того, як Стефаник приїхав до отця Калитовського на вакації. Ходили чутки, що Михайла засуджено до страти, хтось казав, що він сам стратився; цей моторошний поголос дійшов і до Стефаника, та він не зовсім тим чуткам вірив. Надто страшні вони були, щоб повірити, тому глибоко й не дійняли його — існували відчужено поза ним. А потім люди перейнялися іншою, незвичайною вісткою — до того, що хтось повісився чи комусь хату спалили, давно звикли, — такого ж у Трійці ще не було: в село прийшли агенти, які зазивали людей їхати до Америки, де цісаря нема, зате поля — скільки хочеш, і для бідних людей там заробітки слушні.

І був би цей поголос теж перемоловся — хтось тих агентів бачив, а хто й ні, були та й пішли, — якби не Косинючка, та, що мала на Петрилівському узліссі морг доброго ґрунту і дивного сина, який малював сільських людей на чому тільки міг — на папері, дошці, березовій корі або й просто на стіні вуглем, — і при портретній схожості люди ставали подібними до святих на стародавніх іконах: з видовженими обличчями та великими страдницькими очима, з довгими руками і мізерним, мов на розп’ятті висохлим, тілом.