Той, хто переміг смерть

Вступ

Віра. Кожен розуміє по-своєму це незбагненне і так таємниче слово. Віра, для кожного вона є особливим носієм чогось особистісного, інтимного, схованого.

Віра – це не просто якесь філософське визначення чи юридичне пояснення якогось феномену. Ні. Зовсім ні.

Віра – це ціла система внутрішнього переживання, переформатування, переосмислення, преображення. Віра – це не релігія. Абсолютно ні.

Віра не залежить від приналежності до певної касти, раси чи партії. Ні. Віра або є, або її нема. І тут ніщо із земного владицтва не може вплинути.

Віра не визначається ступенем науковості і не вимірюється помпезністю багатослівності. Вона не має нічого спільно з культами або поклоніннями. Ні. Вона щось інше. Щось вище. Щось більше. Щось надприродне. Лише віра дозволяє людині долати труднощі, не здаватися і не падати у відчай навіть коли уже не має виходу. Віра дає силу найслабшому і розум не розумному. Віра долає будь-які перепони на шляху.

Саме віра є основоположним каменем комунікації з Богом. Віра, а не щось інше. Саме вона є рушійним важелем в цілому всесвіті обману і фальші. Тільки віра може спасти і вивести людину з найглибших депресивних падінь. Віра – це єдиний міст між Богом і людиною, прокладений над прірвою обману, зла, ненависті і агресії.

Ніхто не здатний протистояти її силі. Якщо вона є, то ніщо зламати людину вже не зможе. Лише єдиний фактор, який заставляє працювати над собою, розвиватися, йти до меті. І цей фактор – віра.

Не раз ми гортаємо сторінки Біблії, шукаючи відповіді на ряд власних питань, викликів, проблем. І саме тут ми знаходимо величну постать – особу Ісуса. Людини, що була Богом і Богом, котрий став людиною. Творець і творіння в одній оболонці, котрий прийшов дати нам відповіді на наші питання.

Історія Ісуса – це історія віри. Віри, котра змінила світ. Ні, це не просто історична подія, котра відбувалася в певний час, в певному місці, за певних обставин. Це історія кожного з нас. Історія наших перемог і поразок, наших спокус і падіння. Це історія нашого життя. Життя кожного окремо, що увібралося в одну особу Ісуса. Його перемога – це наша перемога. І його війна – це наша війна. Його падіння – це наше падіння. Його любов – це наша сила. Його образ – це життя кожного з нас. Він не просто дав нам приклад. Ні. Він показав нам кожен момент, кожну хвилину, кожну нашу слабинку. Все заради нашого розвитку і досягнення кращого.

Іноді ми навіть не помічаємо, як стаємо агресорами по відношенню до інших. Тих, котрі є не згідними з нашими певними переконаннями. З тими, хто думає інакше, а іноді навіть і краще від нас самих. Часто банальна заздрість змушує таку людину обчорнити, змішати з болотом її добре ім'я, аби лише звести нанівець її добрі починання. Без розбору ми готові всіх не згідних карати. А іноді й навіть вбити. Але, як бачимо, саме серед таких опиняється Ісус. Маючи владу над людською природою, Він залишається з усіма на рівні. Він прагне перш за все показати людству справжню дорогу життя. Не просто словами, але різними доказами. А головне власним прикладом. У наш час люди часто шукають якогось дива. Дива, котре б змусило їх повірити в Бога, стати добрими, змінитися. Але так не буває. Найбільше диво завжди відбувається непомітно. Дитина біля батьків не помітно дорослішає, заводить уже свою сім'ю і йде у власне життя. Маленьке ягня непомітно для пастуха стає дорослою вівцею. І так проходить життя. Ми не помічаємо дива. Бо не хочемо бачити. Ми не готові дивитися на світ, як на найбільше диво. І головне: ми шукаємо шоу, а не справжній талант. Не готовність людини сприймати світ таким, яким він є, нічого не змінює. Хочемо ми того чи ні, але воно і буде навіть після того, як ми помремо.

Звісно, кожен із нас засуджує вчинок Юди, котрий зрадив свого друга і вчителя. Однак, ніхто не задумається чи ми не є такими самими як він. Звичайно, ніхто зараз не продає нікого за якогось тридцять срібних монет, відійшли вже в минуле багато тогочасних речей і осіб, скасували страти…

Але як часто ми підставляємо своїх друзів. Як часто готові посміятися з чужих проблем, потішитись над чиїмись невдачами! Як часто заради вигоди ми кидаємо друзів, рідних, зраджуємо!? Вбиваємо їх своїм егоїзмом, гордістю, зарозумілістю, амбітністю, цинізмом, зверхністю, наглістю, брехнею.

Як часто ми готові розіп'ясти людину. Не фізично. Але ще гірше – морально. Своїми словами, колючими, як удар ножа, приносимо ближньому біль. Наша людська природа не хоче сприйняти тягар іншого, зрозуміти його, зробити крок до порозуміння і спільного вирішення проблем. Ми хочемо радше втекти, відсунутися від проблем, від потреби допомоги і всіх незручностей, котрі за собою це тягне. Скільки є по світу знищених доль, втрачених життів через чиюсь ненависть, заздрість, амбіції. Скільки ми стаємо свідками несправедливого засудження когось або якогось іншого обману чи викривлення фактів.

Ми є співучасниками разом із тими, хто це робить. Наше мовчання є найбільшим доказом нашої підтримки несправедливості. Через страх втратити добру роботу, небажання мати неприємності або ж просто байдужість. Кожен із героїв живе в нас самих. Кожен з них – це наше віддзеркалення. Віддзеркалення наших вчинків, наших дій. Але й разом із тим він є віддзеркаленням нашого майбутнього. Запитаймо себе – а яке воно після цього? Запитаймо себе – чи ми варті кращого, якщо не вміємо бачити те, що є і має бути головним в житті?! Поставмо собі запитання, до власної совісті: чи вона чиста? Чи на ній не має ніяких чорних плям морального бруду? Чи не обсуджуємо когось за спиною? Чи ми не принижуємо когось? Чи не обмовляємо? Чи ми не сміємося поза очі з наших друзів? Чи ми є справжніми друзями? Чи готові зрозуміти іншого? Або може ми, принижуючи іншого, прагнемо побудувати на цьому власний авторитет!? Може ми брешемо на когось? Або неправдиво давали свідчення десь? Особливо, якщо це стосувалося доброго імені або честі людини! Може ми комусь знищили таким чином кар'єру, позбавили роботи, а то й життя? Хіба ми не Юди тоді? Хіба ми не стаємо тоді злочинцями по відношенню до свого ближнього! Де тоді наша релігійна чи моральна свідомість!? Де наша чесність? Про котрі так всі вміють велемовно розповідати і описувати.

В нашому житті часто з'являються різного роду фальшиві вчителі, друзі, пророки. Всі вони є покликані змусити нас піти в протилежному напрямку від того, котрий є нам приготований. Нам нав'язують різного роду фальшиві ідеї, бюрократичні, інституційні біганини, владу грошей, силу знайомств, оманливу красу людського тіла.

Нам пропонують тисячі рекламних роликів, підсилюють бажання більше працювати, поїздки подалі від дому, забути про власні думки, ідеальне майбутнє вже завтра. Але лише завтра. Натомість крадуть наше найдорогоцінніше – час, спокій, мир. Нам нав'язливо пропонують відмовитися своїх думок, мрій, бажань. Від насолоди прекрасним краєвидом. Від справжніх стосунків. Замість цього всього нам пропонують безліч інших замінників. Все це є нашою боротьбою, все це є екзаменом на витримку. Витримку нашої віри, надії і любові. Цих трьох головних аспектів в житті кожного зокрема. Це не просто слова. Це ціла симфонія життя, котра звучить лише для того, хто її може прочитати і шукає можливості зрозуміти.

Ми стали співтворцями нашої історії. Нашого сьогодення і нашого розвитку. А головне нашого перетворення з людини у духовну істоту. Змінення полюсності нашої природи. Саме це покликав нас робити Той, хто сам все це перейшов і готовий у цьому підтримати нас на шляху до змін. Той, кому близькі всі наші болі й переживання, хто знає, як бути погордженим і відкинутим. Той, кого зрадили. На кого звели наклеп і намагалися знищити й витіснити із сторінок історії. Той, хто має необмежену силу і владу над світом і часом. Той, хто переміг смерть.

У дворі Пилата

Дві тисячі років назад. Двір прокуратора юдейської провінції Понтія Пилата[1]. Збирається доволі велика юрба юдеї. Вони зі своїми старійшинами та первосвящениками[2] приводять судити злочинця, якого звати Ісус[3], родом із Назарета.

Серед юрби вирізняється єдина постать – так, це він. Чоловік середнього росту, середньої статури, з ясними великими очима та світлим волоссям. Тепер від його краси мало що залишилося. Весь обшарпаний, під очима видніються синці. За ним до двору входить народ. Цей народ, що ще вчора кричав: "Осанна[4]! Нехай живе Ізраїльський цар! Слава синові Давида[5]! – скоро кричатиме до Пилата.– Розіпни!".

Той же народ, що ще не так давно визнавав його за авторитет, за великого проповідника і вчителя тепер прийшов, щоби винести над ним свій остаточний суд – смерть! Той самий народ, побачивши його чуда, говорив, що то пророк – нині засудить його на найстрашнішу кару – розп'яття!

Гамір, що був зчинився біля воріт, поволі почав затихати. Але не надовго. Раптом римські воїни зачиняють ворота. Починає зчинятися знову крик юрби, починаються бійки, переходять до зіткнень римських солдатів зі слугами первосвящеників.

В той же час Ісус стоїть ніби відгороджений від них. Так, наче це його не стосується. Колишній проповідник тепер же зраджений своїми найближчими послідовниками. Тими, котрі ще не так давно були обіцяли за нього померти, а сьогодні сховалися десь серед юрби і дивляться, чекаючи, що буде далі.

Ось кілька вояків підходять до нього, забирають і відводять до підвищення, куди має зараз прийти прокуратор, щоби вершити своє правосуддя.

На балконі видно як появляється постать. Це і є той самий правитель, ненависний Пилат Понтійський. Про його жорстокість і немилосердність всі давно уже чули і знали. Тому його і боялися і ненавиділи.

З темноти виходить постать чоловіка років сорока. Трохи лисуватий, міцної тіло будови і невисокого зросту. На правій руці у нього великий перстень. Це той самий перстень, що його носив свого часу останній представник династії Хасмодеїв[6] – Гіркан[7]. Кожен його крок розважний, чіткий, впевнений. Типовий римський військовий. Пихатий, самодостатній і холоднокровний прокуратор, що вийшов судити ще одного "Юдейського месію", котрий підбурює на його території народ до повстання проти римської влади…

Наближається одне із найбільших Юдейських свят – Пасха[8].