Той, хто переміг смерть - Сторінка 2

До Єрусалиму стікаються тисячі людей з усіх найближчих околиць. Пилат це знає. І тому справу цього Назорейського[9] вчителя довго затягувати не варто, інакше можуть бути досить погані наслідки. Через це він не хоче нікого зараз засуджувати.

Сьогодні в нього дуже гарний настрій і він не хоче підписувати ніяких смертних вироків. Але лише хоче перечекати поки закінчиться Юдейське свято і повернутися назад до свого палацу в Кесарії, що над морем.

Однак стає зрозумілим, що це не просто якийсь в'язень, долю котрого він швидко вирішить і всі забудуть. Ні, це хтось досить відомий в їхньому народі. Пилат почав нервувати. Він вийшов на звичне суддівське місце і сів у великому кріслі, на котрому свого часу засідали Юдейські вожді народу починаю від Юди Молота[10] всі представники Хасмодейської династії, пізніше Ірод Великий[11]. І от тепер – він, римський прокуратор[12], Понтій Пилат.

До нього зараз же приступили старійшини на чолі з Анною[13] та Каяфою[14]. Ці два останні були зять із тестем і мали великий вплив. І хоча вони були лише священиками, та мали свій вплив у народі і могли утримувати суспільство у своїх руках.

Пилат спитав їх, що вони прийшли до нього з цим чоловіком. Тоді вони почали викладати своє обвинувачення, мовляв, цей чоловік говорив, що зруйнує храм цей і за три дні знову його відбудує!

– Ну і що мені з ним робити? – питає Пилат.

– Розіпни його! На смерть його! – почав кричати народ.– Нехай помре! Стратити його!

– Що ж він такого зробив вам, що я маю його так покарати? – продовжував правитель. Його дивувало ставлення людей. Бо часто навпаки, вони ставали на захист засудженого. Часто прохали про помилування. А тут… Тоді він наказав завести Ісуса до середини свого двору.

Це був класичний Римський двір. Навкруги будівлю прикрашали вироблені арки, колони, а посередині стояв фонтан, біля котрого можна було відпочивати у гарячий полудень

Пилат провів Ісуса і сів на краю фонтану. Він з цікавістю розглядав в'язня. Ще будучи в своєму палаці в Кесарії, праитель чув про цього Вчителя як про добру і розумну людину. Пилата дивувало, що люди, котрі ще зовсім не давно так ним захоплювалися і враз усі відвернулися від нього. Ісус мовчав. Тоді прокуратор, бажаючи почути щось, почав:

– Ну то… Скажи мені, чому тебе відрікся власний народ?

Ісус і далі мовчав.

– Ну що ж… Мовчи і далі,– промовив сухо Пилат,– але ти певно знаєш, що я маю право тебе відпустити або покарати. Або й стратити!

– Твоя влада від Того, Хто послав мене. Інакше не мав би ти ніякої влади. Це було дано тобі з Гори.

Ці слова дуже вразили Пилата. Він на якийсь час замислився. Про що він міг думати у той час ніхто не може сказати. Але було видно, що він є чимось збентежений. Правитель встав, підійшов до фонтану сів на нього і довго дивився у воду. А тоді спитав:

– А скажи мені, Галилеянине, що саме ти розповідаєш людям?

Ісус якийсь час помовчав, а тоді відповів:

– Правду!

– Правду? – здивовано спитав Пилат,– ох так, звісно, що правду… А що таке правда, Галилеяненине?

– Я є правда, дорога і життя,– мовив Ісус.

Пилат встав і вийшов геть.

Нарешті він повернувся до народу. Надворі знову гамір. Люди кричать. В середині юрби зчиняється заколот, що переростає знову у шарпанину. Тільки побачивши його, вони трохи заспокоїлися. Пилат знову сідає на своє місце.

– Я не бачу ніякої провини в чоловікові за яку його можна було б судити. Зрештою, оскільки він є родом із Галилеї, то йдіть до Антипи[15]. Нехай він розбирається з цим. Що мені до того?!

Він наказує вигнати народ з подвір'я разом із в'язнем. Юрба людей виходить із брами і направляється до палацу Ірода Великого. Того самого Ірода, котрий колись тримав їх всіх у страху. Тепер від колишньої величі і могутності батька залишилось лише саме ім'я на сторінках історії.

Сам Антипа не мав жодної ані підтримки в народі, ані авторитету. Він вихованець римської культури і узурпатор влади. До Єрусалиму приїжджав лише інколи, щоби показатися, що він також, як і всі правовірні юдеї, шанує свята.

Це був чоловік тридцяти п'яти-сорока років,середній на зріст із запухлим від доволі частого п'янства лицем, малими очима і великим носом. Він також чув колись про сина теслі із Назарету[16], хоча сам його ніколи не бачив. Антипа саме в той час встав і, поснідавши, наказав привести Ісуса до себе. Він дуже хотів побачити якесь чудо. Поглянувши скоса на в'язня, він спитав:

– О, то це ти той, про котрого говорять люди?

Але той не сказав ні слова.

– Що ж,– продовжував говорити Антипа,– не хочеш – і не говори… Але я чув, ти робиш чуда… То зроби і мені якесь маленьке чудо. Ну хоча б якесь… Зовсім маленьке!Ну!

Та відповіді не було знову. І це збентежило етнарха. Він добре пам'ятав про смерть Івана. А тепер боявся, що Ісус може бути воскреслим Іваном.

– Що ж… Ну, якщо ти не хочеш зі мною говорити… Заберіть його геть звідси… І взагалі, скоро Пасха! Я хочу бути чистим. А ви приперлися до мене і хочете, щоб я засудив на смерть цього чоловіка. Ідіть з ним до Пилата. Він правитель і нехай розбирається сам!

– Але ж він наказав іти до тебе, промовив Каяфа,– він мусить померти, бо ж назвав себе сином Бога!

Коли Антипа почув це, то ще швидше бажав позбутися тієї юрми в будь-що. Він ходив по кімнаті, щось бурмотів сам до себе. Махав руками, а тоді крикнув:

– А ви хочете вбити його моїми руками? Ні! Робіть це самі. Ідіть… Ідіть до Пилата, до кого завгодно, але забирайтеся звідси і не приходьте більше… Геть!

– Що ж, прийдеться таки вернуся нам до Пилата,– промовив Каяфа,– може щось по дорозі придумаємо. Самі ж бачите, що від цього нема жодної користі….

В цей час уже ціле місто почало прокидатись від сну. Люди ходили по вулицях, гомоніли. Однак було важко не помітити велику масу людей, що просувалася, і привертала до себе увагу оточуючих.

По переду йшли первосвященики. Вони говори щось між собою. З усього було видно, що розмова була надто напружена. До цієї юрби почали приєднуватись люди, так що скоро назбиралась велика маса. Між ними були такі, котрі були відкрито настроєні проти особи Ісуса, і пропонували закидати його камінням (згідно зі звичаєм Мойсея), проте Каяфа був чомусь явно проти:

– Ні! Ми не можемо допустити ніяких самовільних дій,– сказав він,– чи ви забули, які маси збирав він… Подумайте, що тоді про нас скажуть люди… Це ж вам не якусь повію каменувати, котру ніхто потім не згадає… А ще якщо дізнаються Галилеяни… Що тоді?

– Що ж тоді робити, спитали два інші що йшли поруч,– а якщо Пилат не захоче його вбити? Тоді ми вийдемо перед людьми наклепниками!

– Тому треба за будь-яку ціну вмовити – нехай Пилат сам його засудить… Тоді ми будемо ні причому… Тоді вийде, що він порушив римський закон і поніс за це кару!

А тим часом Пилат сидів у себе в палаці, в твердині Антонія. Це було найбільш захищене місце в цілому Єрусалимі, що свого часу було створене ще Антіохом. Він насолоджувався тим ранішнім спокоєм, що панував ранком у місті.

– Щось надто тихо в місті,– звернувся він до свого сотника,– може… Нарешті цей народ трохи почав розуміти, що таке цивілізованість. Хоча вони залишаються такими ж… О боги, як же я хотів би перебути спокійно ці дні і спокійно повернутися назад до Кесарії…

– Так! Але боюсь, що ця тиша є надто підозрілою… Щоби це затишшя не стало провіщенням якоїсь бурі,–відповів Корнелій,– сам знаєш який це народ !

– Таа… Знаю, знаю… Я ще не встиг приїхати, а вони вже мало не вчинили заколот.

Раптом до кімнати вбіг слуга. Його вираз обличчя не віщував нічого доброго:

– Мій пане, юдейські старшини знову перед брамою!Вони вимагають, щоби ти вбив того чоловіка!

– Що вимагають? – аж крикнув Пилат. Як же вони мене дістали. Нікчемний народ, що нищить своїх проводирів… Що ж… Добре, відкрий браму…

Двір вмить наповнився людьми, що кричали і тиснулися поближче до переду. Крик, гамір, волання і знову він. Так, той самий обвинувачений. Виходячи до народу, Пилат побачив його і остовпів: "Добре я говорив собі, що це не проста справа і так легко воно не скінчиться",– подумав про себе. Він став розгубленим, бо знав, що первосвященики, прийшовши вдруге, конче знайдуть щось, щоби його засудити. "Але чому,– питав сам себе,– що ж він їм такого міг зробити? От сидить один злочинець Бар Абба, як він сам себе називає. Той справді заслуговує на смерть: підняв заколот, замах на мого центуріона… Чомусь його вони не хочуть розіп'ясти, але цього, що нічого не винен? Зрештою, що мені до того?"

– Чого знову прийшли до мене? – перше слово яке міг вимовити Пилат,– я ж вам виразно сказав іти до Ірода! Чого ще від мене хочете?

– Він повинен померти,– заволали священики,– він повинен померти!

– У вас же нема жодного чіткого доказу, через що я міг би так скарати,– спитав правитель,– я покараю його батогами і відпущу.

– Ні, він має померти !Розіпни його!

– Відведи в'язня до середини,– звернувся правитель до сотника.

У внутрішньому подвір'ї твердині серде інших будівель знаходилася й кімната для покарання, так звана Преторія. Її назва походила ще й від того, що у внутрішньому подвір'ї розміщувалися воїни-преторіанці. Пилат підійшов до в'язня. Він довго вдивлявся в Ісуса. Потім щось довго шепотівся із сотником, а тоді, звертаючись до нього, запитав:

– То ти справді є Царем юдейським?

Ісус йому відповів:

– Це ти так сам говориш, чи тобі інші про мене так розказали?

– Ну то це правда і ти все-таки цар? – перепитав Пилат.

– Ти говориш, що я цар! – відповів Ісус.– Я прийшов у світ, щоб свідчити про істину.

– Ну то що ж таке ця істина? – спитав Пилат і додав,– ось дивися – твій народ тебе відрікся і просить тебе покарати. Чому?

– Бо якщо би моє царство було від цього світу, то слуги мої воювали б за мене і не віддали б мене їм в руки, ані тобі. То ж той, хто видав мене тобі, має тяжчий злочин.

– Що ж …– задумливо мовив правитель. Він зрозумів, що розмову скінчено.

На його віку бували різні випадки. Він не раз бачив різних "месій-повстанців". Але коли справа приходила до смертної кари вони різко мінялися; просили, ба навіть іноді благали про помилування. Інші плакали, говорили все, що завгодно, аби лише їх залишили живими – а цей ні. Він зовсім інакший. Не схожий на жодного із злочинців.