Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 105

—I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!),— збуджено вiв далi режисер.— Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!

—Го!.. Ха! Ха!.. Iгi… Ой!..— пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.

—О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком).— Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi…

Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:

—Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.

—Кiнчай!— сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!

—Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку!— сказав режисер.

Вiн пiдвiв нас до човна.

—Веслувати вмiєте?

—Го-го!— вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!

—Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти,— показав вiн на Будку,— отут… ти,— взяв мене за плече,—з веслом отут. А ти,— сказав вiн Явi,— з правилом на кормi… На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне — нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.

Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше — хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.

—Стоп!— заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!

—Назад!— закричав —оператор.— I трошки лiворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…

Хвилин п’ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:

—Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен.

Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…

—Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо…— почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили — наче пройшов просто по водi, мов Христос.

Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:

«артем»
297 1

—Увага!. Почали!.. Мотор!..— крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой «шлагбаум» на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового — клац!

—«Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль перший…— крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц!— жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба — не те, що вiд мого весла! Мить — i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода — тиць?— вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.

—Та радiйте ж, радiйте!— почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.

Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися… у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.

—Стоп!— закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.

—Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає… Наїзд трансфокатора — ви радiєте… Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.

Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!

Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.

—Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо!— зашипiв з корми Ява.

—Ага,— сказав Будка.

—Нуда,— сказала Валька.

—Авжеж,— сказав я.

Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть,— сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив… Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий… Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!