Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 107

—У-у… Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.

—Бачу — всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:

—А чого ж ви такий… Казали: «Цар, цар», а насправдi — жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засмiялися всi.

—Все правильно,— сказав жандарм-незнайомець.— Щодо царя — нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма — двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв… Дуже я тодi поспiшав… На репетицiю… Менi Максим Валер’янович розказав про вашi переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг — попередив i адресу свою залишив…

—Ну досить, досить…— усмiхаючись, перебив його режисер.— Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!

—Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде,— зiтхнувши, сказав цар-жандарм.— Це був останнiй сухий мундир,— i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода…

—Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!

—Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть… пiдмоченi… Клава захихотiла.— Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.

—Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає,— кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.

—Євгене Михайловичу,— спокiйно сказав оператор.— Я думаю, перезнiмати не треба… Я певен, що годинника в кадрi не було… Я б його помiтив… От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь…

—А якщо був?

—Тодi перезнiмемо.

Операторовi таки пощастило вмовити режисера…

Режисер оголосив перерву на обiд.

—Пiсля перерви знiмаємо епiзод «Зустрiч Артема э Марiєю»…

—Ви, друзi, не тiкайте,— сказав нам цар-жандарм.— Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я… Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер’яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?

Максим Валер’янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.

Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

—Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!

I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Бiля пам’ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки «до шiстнадцяти не…», а мабуть, i «до вiсiмнадцяти не…» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева,— в ресторан «Москва». I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.

Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи — i побачиш рiдну Васюкiвку…

Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше — з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер’яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.

Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв — офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.

Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер’яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.

—Що це так пахне?— тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли — навiть про бутерброди свої забули).

Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:

—Це шнiцель. Хочете?

Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.

—Аякже, аякже… Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися…— голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.

Тут уже ми всi четверо почервонiли — вiд задоволення i гордощiв.