Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 106
- Нестайко Всеволод Зіновійович -—У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-!— це шепоче про себе поряд зi мною Будка — настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi — наче й не падав у воду.
I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.
—Увага… Починаємо… Мотор!— кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм «шлагбаумом» i вигукує:
—«Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль другий…
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi… Ми пiдхоплюємося…
—Стоп!— кричить режисер.
—Тю-у-у…
Пропав такий заряд…
Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем — герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.
Винуватий Артем бубонiв:
—Звичайно… Накидали тут лушпиння якогось… I канатоходець послизнеться…
Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.
I от знову…
—Увага… Починаємо… Мотор!
Клац!— «шлагбаум».
—«Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль третiй…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
—Ура! Га-га-га! Го-го-го!— мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки «по ролi», скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!
—Стоп!— гукає раптом оператор.— Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину.
От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка…
—Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї!— кричить режисер невiдомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.
Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче,— видно, лається… Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.
—Увага… Почали… Мотор!
«Шлагбаум».
Клац!
—«Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль четвертий…
Бемцi Беркиць! Шубовсть!
—Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..
—Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..
—Увага… Почали… Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
—«Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль п’ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
—Стоп!
У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.
Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
—Увага!.. Почали… Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
—«Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль шостий…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
—Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!.— стараємся ми.
—Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд!— задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.
—Що це?! На руцi!
Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю…
—Го-годинник…— мимрю я.
—Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну!— якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.
—Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка!— а тодi знову плаксиво до мене:— Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев’янiло всерединi, я опустив голову i сказав:
—Не оддам!
—Га?! Що?!— не повiрив своїм вухам режисер.
—Не оддам… Це не мiй годинник… Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.
—То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!
—Якщо так — я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.
—Ну, давай уже менi той нещасний годинник.
—Еге… Якi бистрi!— кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.
—Не довiряєш?— усмiхається жандарм.
Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:
—А я тобi на пляжi довiрив… Не побоявся…
Наче мене батогом по спинi вперiщили — тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?
—Не впiзнаєш?— усмiхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви — вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув: