Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 31
- Нестайко Всеволод Зіновійович -—Та що «тихше»!— кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
—Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
—Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
—Яво!— гукаю нарештi.
—Агов!— чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
—Яво!— роздратовано кричу я.— Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
—Це ти,— кричить вiн,— це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
—Та ну тебе’ Повзи сюди!
—Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
—Тьху’
Ще трохи — i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
—Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити!— сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
—Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.
Ява враз пiдхопився.
—Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
Йти ставало дедалi важче.
—Яво,— сказав я, хекаючи,— щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
—Яво,— сказав я, хекаючи ще дужче,—де шлях?
Ява мовчав.
—Яво,— сказав я, майже задихаючись,— ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
—Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
—Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться,— сказав Ява.— Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
—Що?! Що ти мелеш?— сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець.— Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
I раптом у мене виникла iдея.
—Яво,— кажу,— а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
—Вилiзти? Що це тобi — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
—Ну то що,— кажу я.— Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
—Ну, то лiзь.
—Нi, ти лiзь. Ти легший — у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.
Ява махнув рукою:
—Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
—Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
—Добре, добре,— сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой!— черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються…
—Яво!— кричу.— Швидше дивись, я падаю.
I… щось затрiщало, зашумiло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi — пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
—Яво, де ти? Ти живий?
—Жи…— апчхи!— вий.— I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
—Ну, що,— питаю,— бачив?
—Дулю,— каже,— я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зiтхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасiя,— подумав я — Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi — й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!»
—Яво!— пiдхопивсь я.— Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.
Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.
—Хтозна, може й правда. Ходiмо.
I ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п’ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
—Що? Що?— схилився надi мною Ява.
—Кинь мене! Iди, пробивайся сам,— сказав я хрипло i безнадiйно.
—Тю, дурний!— Ява обняв мене за плечi.— Зараз мине.
Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав: