Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 32

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


—Яво,— кажу,— я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.

—А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси?— тихо сказав я.— I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.

—Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати,— сказав Ява.

На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.

—У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м’ясом,— сумно промовив Ява.

—А в нас суп з галушками i смажена курка,— сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.

—Яво,— кажу,— давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стiйкiший за мене.

—Ти що,— каже,— щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.

—Нехай,— кажу,— аби було кому смiятися.

—Нi,— каже Ява,— якщо вже так, давай краще спiвати.

—Нехай,— кажу,— хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:

В траве.сидел кузнечик,—

жалiбно жалiбно виводив Ява.

В траве сидел кузнечик,—

ще жалiбнiше пiдтягував я.

Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.

Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.

Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.

—Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде!— зiтхнув Ява.

Я знiчев’я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.

—Яво,— хриплю,— дивись!

Ява глянув i зiтхнув:

—Одна?

—Одна.

Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.

Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.

—Чого це? Давай менi ту.

—Нi,— кажу,— бери. Ти дужче їсти хочеш.

—Чому?

—Бо я,— кажу,— добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.

—А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м’яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.

—Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.

—А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…

—А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…

Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

I раптом ми почули… пiсню.

Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу.—

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!

—Гей! Гей!— скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.

Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.

Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:

—Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..

—I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.

—Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть!— проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.

I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:

—Гу-ук-ає хтось…

—А, пiшли!

—Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!

Ми так i присiли.

Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.

—Та пiшли!— каже Книш.— То хтось балується.