В пошуках скарбів - Сторінка 114

Незабаром на Амурі, по вулиці Кочкинській, 24, виріс будинок, в якому поселився Гордій Федорович Дзябенко з своєю сім’єю. Тут до 1932 року жив і працював робітничий артист — слюсар залізничного депо.

ОЙ ВЕРБО, ВЕРБО

Навесні студенти держуніверситету вийшли в парк Шевченка на суботник. Вони копали ямки, саджали дерева. До Івана Гриценка підійшов знайомий йому Яворницький і питає:

— Що це ви, юначе, тут робите?

— Копаю ямку для верби.

— Добре діло ви робите, Іванець, копайте. Дмитро Іванович довго розмовляв з ним. Він уже збирався було йти далі, але студент спитав його:

— Як це ви натрапили на мене?

— Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями, придивляюся, як вони орудують лопатами. І ось помітив, що ви не з тендітних, — хлопець дебелий, стрункий, рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вміє поратись біля землі.

Гриценкові було приємно слухати ці слова. Він усміхнувся. Дмитро Іванович доторкнувся до посадженої вербички, погладив її, понюхав, щось подумав, а потім глянув на копача:

— Верба, Іване, — героїня українських дум, пісень, легенд. Вона збуджує в людині глибокі емоції. Багато пісень і дум, які створив український народ, у великій мірі пов’язані з вербою. Верба — краса природи, росте вона і на узбережжі Дніпра, і біля ставків, озер, струмочків та криниць.

Тарас Григорович Шевченко завіз із собою вербу аж до Новопетровська. Виросла вона рясна та гілляста. Під нею в літню спеку солдати відпочивали і теплим словом згадували Кобзаря. Минуло більше ста років. Верба до самої землі схилила свої зелені коси, на яких щоранку іскряться краплини роси, на місці Новопетровської фортеці виросло місто, яке перейменовано в 1939 році на Форт Шевченка.

Верба росте там, де волога, а там, де волога, — завжди чудовий рослинний світ, багато квітів, кущів, усякої зелені. А де зелень — там птахи, там вирує життя. Верба приваблює до себе поселенців: коло неї завжди живуть люди. Довгий час верба була важливою сировиною для виготовлення речей домашнього вжитку, бо верба — м’яка і тягуча, вона не пліснявіє у волозі і не тріскається на сонці. Оці властивості проклали вербі широку дорогу в життя.

Найкращий, наймелодійніший звук виходить з тієї кобзи, яку роблять з червоної верби.

Дмитро Іванович розповідав, що в музеї є чумацький віз, ярмо, мазниця та інші речі, виготовлені з верби.

Верба красива, живуча, легко переносить морози і бурі. А якщо буря зламає гілку і вона потрапить у намул, на вологу землю, — швидко пустить коріння і виросте велика верба.

— А чули ви пісні про вербу? — спитав Яворницький.

— Чув, та мало.

Дмитро Іванович весело підморгнув і потихеньку проспівав:

На городі верба рясна…
Там стояла дівка красна.
Хорошая та вродлива,
Її доля нещаслива…

А ось вам друга:

В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила…
Нема того козаченька,
Що я полюбила.

Ось третя:

Ой вербо, вербо,
Де ти росла,
Що твоє листячко
Вода знесла?

Ой знесла, знесла
Тиха вода…
А я, молода,
Як ягода…

Далі Дмитро Іванович пригадав розповідь одного дідуся про те, як у церкві одлупцювали вербою попа.

— В одному селі був піп. Його не злюбили за те, що він тягнув що міг з парафіян, пиячив і в гречку скакав. От пішли люди на вербну неділю до церкви. Піп роздав вербу і каже: «Беріть, раби божі, вербу та бийте нею один одного і промовляйте: «Верба б’є, не я б’ю…» То мужики як взяли вербові дреньчики та як почали ними лупцювати попа, так той ледве живий з церковці вискочив. Отак свого попа провчили парафіяни прямо в церкві.

Вже в парку стало зовсім темно. Всі студенти розійшлися.

— Ну, Іванець, вже всі пішли, тільки ми з вами затримались. Час-бо й нам додому. Ходімте до мене вечеряти. Ви ж наробилися так, що їсти добре хочете!

Від такого гостинного запрошення студент не відмовився.

З КАФЕДРИ ЛИНЕ ПІСНЯ

Серед багатьох друзів та знайомих, які добре знали Яворницького, був і професор Дніпропетровського державного університету Олександр Люціанович Бельгард. Йому Минуло тринадцять років, коли він вперше почув живе слово відомого історика.

Я попросив Олександра Люціановича розповісти про свої зустрічі з Яворницькнм. Він охоче погодився, але перед цим сказав:

— Коли людині минуло шістдесят років, вона вже йде, як любив казати Дмитро Іванович, не на ярмарок, а з ярмарку. В людей такого віку вже мемуарні настрої. Я дуже жалкую, що свого часу недостатньо звертав уваги на окремі вислови, на характерні риси й особливості вдачі Дмитра Івановича, проте все ж добре пам’ятаю окремі епізоди.

Восени 1915 року, в розпалі імперіалістичної війни, мені, тринадцятирічному хлопцеві, довелося покинути рідний край — Литву. Я оселився з батьками в Катеринославі й незабаром став учнем третього класу другої чоловічої гімназії, що містилася на Пушкінському проспекті. І ось тут у березні наступного року я зустрівся з професором Яворницьким.