В пошуках скарбів - Сторінка 38

Удень ці люди сиділи у вітрині, а вночі ходили з Поповим по музею, розминали ноги.

Днів через десять у місті заграв військовий оркестр. Іван Йосипович кинувся на вулицю і швидко повернувся назад.

— Чуєш, як грають марш? — весело сказав дружині.

— Чую! А чиї ж то грають?

— Як чиї? Наші, червоні, прийшли в місто. Тепер час і хлопців на волю випускати.

Згодом у музей прийшов і Дмитро Іванович. Він звелів Попову відчинити вітрину й випустити з неї тих, що переховувалися.

— Шкода, що ми не запам’ятали прізвищ цих товаришів, — сказали сестри Попови. — Можливо, вони живі й, прочитавши ці рядки, відгукнуться.

А нещодавно Г. Ф. Ватченко[26] повідомила, як Д. І. Яворницький рятував у музеї двох більшовичок — Федору Дорофіївну Лукашенко-Шведову та Оксану Чернову. Це було влітку 1917 року.

— Якось у жовтні з Оксаною Черновою, — згадувала Шведова-Лукашенко, —— ми одержали листівки, для розповсюдження їх серед солдатів. У нагірній частині міста за нами ув’язався шпик. Дійшли до гірничого. інституту. Що робити далі? Щоб якось збити з сліду шпика, ми швиденько зайшли у краєзнавчий музей прямо до директора Яворницького, який на запитання шпика: «Що то за дівчиська?» — не вагаючись, відповів: «Це працівники музею».

Пізніше в музеї переховувалася й нелегальна література, листівки, призначені для солдатів, що жили в Феодосіївських казармах.

Своїми діями стариш професор Яворницький ризикував, але не боявся поліції" та її агентів. Цим самим в якійсь мірі допомагав тим, хто йшов проти монархії.

Є переконливі свідчення, що Д. І. Яворницький допомагав і іншим політичним діячам. Дослідниця Марія Шубравська[27] за допомогою) М. Є. Гончарова виявила в Донецькому обласному партархіві цікаві факти про зв’язки Д. І. Яворницького з робітником легендарної «Брянки» — революціонером Григоріем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 році очолював у Катеринославі страйк робітників. За те, що він зберігав нелегальну соціал-демократичну літературу, сидів у тюрмі, а потім перебував під особливим наглядом поліції. Щоб зникнути з недремних очей жандармів, він, очевидно, за допомогою і порадою Яворницького, почав поблизу Дніпра провадити археологічні розкопки. Все те, що йому щастило знайти в могилах, він приносив до музею і передавав вченому-археологу Яворницькому. Не раз металург-революціонер у кабінеті Яворницького розмовляв з ним про гірку долю трударів, консультувався з ним про археологічні методи дослідження і, як сам про це згадує, «от него многое почерпнул». У своїй передсмертній записці і з катеринославської тюрми в січні 1909 року Г. Ф. Ткаченко-Петренко просить, щоб всі археологічні знахідки віддали Яворницькому в музей ім. Поля.

ДОЛЯ «КОБЗАРЯ» З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА

Перед Великою Вітчизняною війною в Дніпропетровському крайовому історичному музеї було приділено для експонатів, пов’язаних: з іменем Тараса Шевченка, спеціальну вітрину. Серед експонатів був і рідкісний «Кобзар»

Т. Г. Шевченка в темно-коричневій палітурці, видання 1860 року.

Для Яворницького ця знахідка була чи не найбільшим скарбом, бо на першій сторінці «Кобзаря» — власноручний напис поета: «Марії Степанівні Козачковській з чоловіком та дітками».

Наприкінці книжки вклеєно листи Т. Г. Шевченка, які посилав він з Орської фортеці до свого близького друга Андрія Осиповича Козачковського[28].

Як попав цей «Кобзар» до музею? Тут цілий калейдоскоп пригод. Ось що розповідав про це Дмитро Іванович Яворницький:

— У базарні дні я любив ходити на ринок. Там я бачив приїжджих селян, прислухався до їхньої мови, заглядав до крамниць знайомих букіністів, придивлявся, чи не трапиться де часом якась історична книжка чи музейна річ. Мені щастило. Одного разу я натрапив на цінний архів часів Катерини II, який стосувався історії місцевого краю. Це було 1927 року. Повертаючись додому, я зайшов до приватної крамниці купити пару оселедців. Крамар зважив оселедці, вирвав з якоїсь грубої папки аркуш зеленуватого паперу й загорнув у нього мою покупку. Мені впав у очі колір паперу й письмо на ньому. Проглядаючи написане, я одразу ж збагнув, що це важливі архівні документи. Тоді я витяг з кишені два карбованці й купив у продавця весь архів, який складався з двох грубих папок.

Пізніше цей матеріал професор Д. Яворницький опублікував окремою книжкою під назвою: «До історії степової України».

Отак само він натрапив і на «Кобзаря» з автографом Тараса Шевченка. Зайшов на той же базар, тільки не до торговця оселедцями, а до книгаря, що торгував старими книжками.

— Ну, що у вас новенького? — як завжди весело спитав Яворницький.

Книгар мовчки підвівся з стільця, дістав з верхньої полиці книжку й подав директорові музею.

— Подивіться, Дмитре Івановичу, на цю стару книжку, може, вона вас зацікавить.

— Давайте, подивлюся.

Глянувши на книжку, Яворняцький мало не скрикнув: до його рук попав справжній скарб. Мало того, що «Кобзар» мав дарчий напис самого Тараса Шевченка, — в ньому були підклеєні листи поета з Орської фортеці.