В пошуках скарбів - Сторінка 39

— Скільки ж вам дати за це?

— Двадцять копійок!

Д. I. Яворницький витяг з кишені двадцять копійок, вpyчив їх книгареві й, потиснувши на прощання руку, пішов, не оглядаючись, додому. Власне, не пішов, а полетів, бо така цінна знахідка навіть йому не часто потрапляла до рук.

Розглядаючи дома «Кобзаря» та листя Тараса Шевченка до лікаря А. О. Козачковського, вчений, зрозуміло, цікавився, як це «Кобзар», що був, безперечно, власністю переяславського лікаря Козачковського, попав на катеринославський базар.

Але вченому не поталанило тоді встановити це. Тоді я звернувся листом до внука А. О. Козачковського Андрія Йосиповича Козачковського, який учителював у Переяславі, й попрохав його сказати з цього приводу своє слово.

Ось що відповів мені А. Й. Козачковський:

«Мій дядько, Іван Андрійович Козачковський, полковник старої армії, після війни 1914 — 1918 pp. жив деякий;
час у Переяславі, а у вересні 1919 року виїхав додому — в Севастополь. В дорогу взяв з собою подарований колись. дідові «Кобзар». Дядько добрався пароплавом до Катеринослава, потім пересів на поїзд. На станції Синельникове на цей поїзд наскочила банда махновців і пограбувала його «Кобзар» лежав у невеличкій дорожній скриньці.
Звісно, махновці найменше цікавилися книжками, і, мабуть, цей «Кобзар» пішов по руках.
Дядько мій, у чому стояв, добрався до Севастополя і незабаром там помер. Наскільки я пригадую, книжка була в червоній палітурці. В кінці книжки вплетено два листи (на цигарковому папері), які писав Тарас Шевченко моєму дідові із Орської фортеці. Ці листи опубліковано…
З пошаною А. Козачковський

Який шлях пройшов «Кобзар» Тараса Шевченка, поки потрапив до Катеринослава, — важко сказати. Згаданий вище книгар купив його за безцінь в замурзаного хлопчиська, який бігав по базару й вигукував: «Кому «Кобзаря», дешево віддам!»

Дмитро Іванович довго зберігав заповітну книжку в себе дома, а потім приніс її в музей і поклав у вітрину.

З особливою любов’ю збирав професор Яворницький усе, що стосувалося життя й творчості поета. Поряд з «Кобзарем» у вітрині лежали також інші документи.

Найцінніші з них були — автобіографія Кобзаря, яку написав Т. Г. Шевченко 1860 року російською мовою, а біля неї — лист з Борзни від П. О. Куліша, доданий до цієї автобіографії і надісланий до катеринославського приятеля П. І. Зуйченка[29]. Були там і оригінали документів про заслання Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима — артиста М. С. Щепкіна.

1909 року видано книжку Д. І. Яворницького під назвою «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка», в якій автор зазначив, що виторг від продажу цієї книжки піде на спорудження пам’ятника великому Кобзареві.

Мандруючи по Україні й далеких закутках Росії, Дмитро Іванович ніколи не забував про Т. Г. Шевченка і розшукував у старих людей та букіністів матеріали, пов’язані з життям геніального співця.

Неоціненну знахідку — документи-оригінали про заслання Т. Г. Шевченка в далекий Закаспійський край — Д. І. Яворницький дістав 1905 року в завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тоді в Ростові-на-Дону, й заплатив за них 150 карбованців.

Ці документи, як розповідав Яворницькяй, Ф. С. Романович придбав у свого товариша — офіцера, який їздив у Новопетровске приймати справи після закриття цієї фортеці[30].

Заслуговує на увагу також історія уривка справи про переведення Т. Г. Шевченка з одного заслання до віддаленішого й гіршого.

1883 року в м. Оренбурзі викладач Оренбурзького інституту благородних дівиць, а пізніше директор першого реального училища в Катеринославі Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собі тютюну. Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в піваркуш паперу, писаного з обох боків моторною писарською рукою[31]. Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи цей аркуш, натрапив на рядки, що стосуються слідства «рядового Тараса Шевченка», про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його у віддалені райони Оренбурзького краю.

Прочитавши цього папірця, М. Вавилов затремтів од хвилювання. Він одразу ж кинувся до тієї крамнички, де годину тому купував тютюн, щоб докладно розпитати, як цей папірець попав до господаря крамниці та чи не збереглося в нього ще якихось документів.

На жаль, крамар нічим не порадував. Розводячи руками, Д він сказав: «Ці папери ми купили у фортеці на пуди для обгортання товару; багато з них розійшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання».

Чверть віку цей історичний уривок лежав у М. П. Вавилова. Після його смерті Д. І. Яворницький довідався, що цей документ не пропав і зберігається в дружини небіжчика.

У січні 1908 року Дмитро Іванович пішов на квартиру Вавилової.

— Шановна Катерино Федорівно, ви зробите велике діло, коли отой папірець про Шевченка віддасте до музею. Ваше ім’я повік не забудуть.

Додому Дмитро Іванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом і цей уривок він поклав назавжди у Шевченкову вітрину.