В пошуках скарбів - Сторінка 40

У фондах та експозиціях Дніпропетровського музею зберігається також 12 портретів поета, намальованих на полотні олією. Деякі з них були виготовлені до революції, а частина — в радянський період. Автори більшості оригінальних портретів Шевченка — невідомі.

Привертає увагу картина «Т. Г. Шевченко», яку випалив на дереві один із народних умільців. Гадають, що ця робота належить петриківським майстрам і ще за життя Дмитра Івановича була подарована йому, а він од себе потім подарував музеєві.

Зберігається в музеї також бюст Тараса Шевченка заслуженого діяча мистецтв республіки А. Й. Страхова і оригінальний бюст невідомого автора.

Коли Тарас Шевченко мандрував по річці Орелі, що недалеко від Верхньодніпровська впадає в Дніпро, він зробив там кілька малюнків. На двох із них змальовано узбережжя річки, на третьому малюнку зображено дві кам’яні баби з світильниками. Ці кам’яні баби довго стояли в гирлі річки Орелі, а потім, за клопотанням Яворницького, їх перевезли в історичний музей.

Дмитро Іванович часто організовував концерти кобзарів, виступав в учбових закладах з лекціями про життя й творчість поета.

Дослідники[32] знайшли матеріали, які свідчать про невтомну діяльність Д. І. Яворницького під час Шевченківського ювілею — сторіччя з дня народження поета. Так, до міської управи за участю історика надійшла заява від громадян міста, щоб дозволили розпочати організаційні роботи шевченківського ювілейного комітету. Під нею стояло 800 підписів. Знайдено й прохання Д. І. Яворницького до міської думи про асигнування 500 карбованців для видання альбому пам’яті Шевченка з документів і матеріалів, які мав вчений в своєму архіві. Однак прохання вченого було відхилено.

В ювілейній статті, присвяченій Кобзареві, Яворницькйй писав:

«Шевченко буде жити, поки світитиме сонце, поки сяятимуть зорі, поки стоятиме світ увесь, поки житиме люд на землі, а ім’я його було, є й буде святе для всіх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях»[33].

Д. І. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист Шевченка. 1886 року в Петербурзі з його ініціативи вийшла в світ поема Шевченка «Гайдамаки» її пречудесно ілюстрував побратим історика О. І. Сластіон зворушливу передмову до неї написав Яворницький.

В особистому архіві Дмитра Івановича Яворницького зберігався довгий час ескіз пам’ятника Шевченкові. Історія цього ескіза така.

Ще на початку XX сторіччя Яворницький, за порадою членів комісії по спорудженню пам’ятника поетові, звернувся до І. Ю, Репіна з проханням зробити ескіз пам’ятника. Але до революції цей благородний задум не міг здійснитися, Однак Яворницького не покидала думка про спорудження пам’ятника Шевченкові, і він звертається з цим проханням до Рєпіна знову, вже в радянський час. Це було в останні роки життя художника. Рєпін гаряче сприйняв цю пропозицію і вже почав працювати над збиранням матеріалів та виготовленням ескізів.

1928 року Дмитро Іванович одержав від Рєпіна листа й невеличкий малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатській безкозирці; він замріяно схилився біля перекинутої тачки, — певно, щось думає писати.

Тільки кволе здоров’я Рєпіна, а згодом і смерть, завадили йому здійснити свій творчий задум. Але ескізи пам’ятника й понині зберігаються в музеї Т. Г. Шевченка в Києві як свідки глибокої пошани І. Ю. Рєпіна та Д. І. Яворницького до геніального сина українського народу. Любов і повагу до великого Кобзаря Д. І. Яворпицький проніс через усе своє життя.

ВІД ЛИСТА ДО ПАМ’ЯТНИКА[34]

Пасічник Тихін Іванович Дудка познайомився з професором Яворницьким восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тоді він уперше завітав до Дніпропетровського музею. Біля виходу з приміщення зустрілася йому група студентів, а серед них сивий середній на зріст чоловік.

— Як жалко, — сказав він, дивлячись на Дудку, — що. люди недооцінюють користі від того, що носять свої голови непокритими, а в приміщенні особливо.

Тихін Іванович був тоді в шапці і догадався, що зауваження стосується не когось іншого, а саме його. Знявши шапку, Дудка не розгубився й запитав:

— Скажіть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький?

— Я.

— Так дозвольте мені, селянинові, який давно хотів побачитися з вами, потиснути вашу руку. Дмитро Іванович привітався з ним.

— Хто ж ви такий будете? Звідкіля ви?

— Я родом з Солонянського району, — відповів Дудка. Тоді Дмитро Іванович обернувся до студентів, які групою юрмилися біля нього, і сказав:

— Ну, хлопці, тепер ви самі йдіть по музею, а я займусь оцим вусатим гостем.

Коли вони залишилися на самоті, професор спитав:

— Що ж вас найбільше цікавить у музеї?

— Мене все цікавить, що тут є, що зібрано вашими руками. Одне тільки мені не подобається.

— Що саме?

— Навіщо ви портрет Катерини виставили? Скільки ж горя й сліз вона завдала селянам!

— Бачите, голубе, — сказав Дмитро Іванович, — так не слід розглядати експонати. На них треба дивитися з історичного погляду. Одне діло — портрет, а друге — послухайте, що розповідають наші екскурсоводи. Ось тоді ви й зрозумієте як слід.