В пошуках скарбів - Сторінка 65

Дмитро Іванович витяг з валізи своє посвідчення, загорнув його у клаптик газети й просунув цей документ у щілину, що світилася знизу дверей кімнати Малами.

Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась і з острахом узяла в руки документ, потім почала ним шелестіти. Довго вона шаруділа тим посвідченням, а потім просунула його в щілину назад. Хвилини через дві двері в кімнаті одчинилися. Поміщиця вийшла в приймальню до гостя.

— Що ви, професоре, хочете?

— Глянути на старовину, на ваші древності. Малама зміряла гостя з ніг до голови недоброзичливим поглядом, її пожовкле обличчя густо зморщилося.

— Нічого я вам не покажу.

— Чому ж ви так недовірливо ставитесь до науки?

— А що мені ваша наука! — грюкнула дверима злюка — та й по тому!.

Незабаром на Катеринославщину приїхав Ілля Рєпін — давній побратим Яворницького. Він побував на місцях Запорозької Січі, де збирав матеріали про запорожців. Дмитро Іванович розповів йому про Маламу й про ті рідкісні експонати, які лежать в її хоромах.

— З’їздимо, Ілля Юхимович, до неї вдвох, може, нам пощастить щось здобути.

Приїхали вони до скупої землевласниці, яка мала сорок вісім тисяч десятин землі. Коли вона побачила, що до двору підкотив фаетон з двома чоловіками в капелюхах, — зразу ж по всіх кімнатах загриміли замки, забряжчали міцні засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вікна другого поверху.

— Що вам треба від мене? — вигукнула вона з вікна.

— Покажіть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сідло.

— І не думайте, і в руки не дам!

Рєпін підійшов до Яворницького і шепнув йому:

— Просіть — нехай хоч у вікно покаже.

— Ви, пані, нас не бійтеся. Нам не потрібні ваші реліквії, — умовляв Яворницький. — Якщо вже не можна взяти їх до рук, то дозвольте хоч змалювати на відстані.

Малама трохи пом’якшала. Вона звеліла гостям подалі відійти від будинку її стати посеред подвір’я, а сама боязко піднесла до вікна булаву й сідло і виставила їх напоказ.

Поки Дмитро Іванович ласкаво розпитував, як вона здобула ці речі, Рєпін у цей час швиденько змалював булаву й сідло з усіх боків.

Оце й усе, що вдалося виканючити в неприступної поміщиці. Де ті неоціненні реліквії поділися — ніхто не знає й досі…

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

У своїй подвижницькій праці вчений завжди знаходив собі помічників, людей, закоханих у рідну культуру, і залучав їх до доброго діла.

У 1960 році мені пощастило знайти одного приятеля Дмитра Івановича — Захара Семеновича Бородая. Він жив у Червонопартизанському провулку в Дніпропетровську. Зайшов я по даній мені адресі до маленької хатини над яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидів за невеличким столом і читав «Кобзаря». В хаті чепурно, на стінах — портрет Тараса Шевченка, прикрашений широким квітчастим рушником, дві картини — одна Самокиша «Богдан Хмельницький в’їздить в Київ 1648 р.», друга — Красицького «Гість із Запорожжя». Захар Семенович за свое життя зібрав чималу бібліотеку, якою він не без підстав пишався. Він багато років працював листоношею і за довгорічну та сумлінну працю на пошті був нагороджений орденом Леніна.

Погомонівши якусь хвилину з господарем, я спитав його:

— Кажуть, що ви були знайомі з Дмитром Івановичем. Це правда?

Коли Захар Семенович почув ім’я Яворницького, його обличчя одразу ж повеселішало, й він приязно усміхнувся.

— Це правда. Я з ним познайомився ще напередодні першої світової війни. З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному поштамті — листоношею. До району, який я тоді обслуговував, входив і будинок професора Яворницького. Добре пам’ятаю — вперше я заніс йому кореспонденцію влітку 1915 року.

«Ви часом не з Полтавщини?» — спитав мене Дмитро Іванович, приймаючи від мене листи та газети.

«Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?»

«Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала».

Листоноша і вчений сіли на веранді. Дмитро Іванович наказав подати чаю. Йому на коліна звичним рухом зіскочив невеличкий сіренький котик, якого він завжди пестив, коли розмовляв з гостем.

— Де ж ви народилися, з якого роду, розповідайте, будь ласка! — поцікавився ввічливий господар.

— Яз містечка Жовнино, Золотоніського повіту. А роду — козацького.

— Он як! Відкіля ж ви дізналися про свій козацький рід?

— Мій дід водив мене на старовинне кладовище у Жовнині. Там він показав мені кам’яніти хрест на могилі мого прадіда. Дід підвів до хреста та й каже: «Читай, хлопче, що за слова там!» Я прочитав напис: «Тут поховано прах козака Лазаря Бородая». Отож від цього козака і йде наш рід.

— Ну що ж, це добре, що ви зацікавилися своїм родом. А скажіть, чи вам часом не доводилося в Жовнині бачити мого побратима Миколу Лисенка?

— Як не доводилося! Бачив його тисяча дев’ятсот третього року, коли він з Старицьким приїздив до Жовнина провідати свою рідню та земляків.