В пошуках скарбів - Сторінка 67

Після повернення з цієї подорожі Дмитро Іванович попередив Бородая, щоб він свою літню відпустку не гаяв без діла, а готувався в чергові мандри — в місця Запорозької Січі.

— Ви поїдете до легендарного краю — туди, де я не раз був, де сходив уздовж і впоперек, відвідав усі закутки, багато розшукав цінних речей запорожців. Ну, а поки що ось вам моя книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». Візьміть і прочитайте. Вам буде легше розшукувати музейні речі, по які ви поїдете.

Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й загорнув її в газету. Він з величезною насолодою прочитав восьмирічне дослідження вченого, побачив, з якою любов’ю і захопленням Дмитро Іванович розшукував у старих людей стародавні пам’ятки. В книзі було записано, в якого діда чи баби і що саме зберігається. Отже, посланцеві лишалося пройтись слідами Яворницького, зібрати речі й доставити їх у музей.

Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, виїхав у Нікополь. Там він знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись запорозькій старшині. На сосновому сволоці був напис, який свідчив, що цей будинок зробили 1751 року курінні козаки Онуфрій та Гаврило. Сволок і одвірки цієї хати стояли колись у запорозькому курені.

Розпитуючи дідів про запорозьку старовину, Бородай пішов селом на дальші розшуки. У дворі купчихи Ганни Гончарової він побачив справжній запорозький курінь, рублений з дерева. Він мав довжину десять аршин, а ширину — п’ять. Цей курінь мав двоє дверей з різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвірку був вирізаний такий напис: «1763 года июня 6 д. построин курень пол…»

У цієї ж таки господині Бородай придбав для музею два видовбані з дерева коряки (миски), з яких запорожці їли саламаху.

Закінчивши свої діла в Нікополі, Бородай помандрував у село Капулівку, вклонився могилі Івана Сірка, а потім пішов шукати старих дідів.

Йому сказали, що в діда Івана Батиченка зберігаються запорозькі речі, й Бородай одразу ж поспішив до нього. У дворі, під повіткою, сидів старий дід в широких полотняних штанях і солом’яному брилі.

— Здоровенькі були, дідуню!

Драстуй! Що скажеш, добрий чоловіче?

— Чув я, що у вас е запорозькі речі — шаблюка й гаківниця. Чи правду люди кажуть, чи, може, жартують?

— Мабуть, правду. А навіщо вам ці штуки? — насторожено спитав дід.

— Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зібрати козацьку старовину.

— От що я вам скажу, чоловіче: ці штуки в мене справді в, але я вам їх не віддам.

— Чому? Не довіряєте, чи що?

— А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули ці речі. Тут уже були одні моторні хлопці, повидурювали всяку всячину, та й слід за ними запався.

— Якщо ви сумніваєтесь, то самі привезіть до музею.

— Гаразд! До Яворницького я сам проїдуся, ми давні знайомі!

Незабаром гаківниця й шаблюка стояли в запорозькому відділі музею.

У цьому селі Бородай зібрав добрий врожай. В одного діда він купив двоє запорозьких шароварів — одні червоні, а другі сині, зібрав понад півсотні старовинних монет. І все це привіз до музею.

— Спасибі, любий Захаре Семеновичу, — дякував Яворницький, — що ви щедро потрудилися для науки.

Одного разу я зайшов провідати Бородая. Він сидів з своєю онукою під яблунею і розглядав альбом. Мені впали в очі десятки фотографій з скульптур.

— Що це за фото в альбомі? — поцікавився я.

— Це творіння мого сина Василя!

Василь Захарович Бородай — комуніст, офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни, має три ордени. Настав мирний час — Василь Бородай за покликом душі став скульптором. І тут він досяг слави й визнання. Йому надано звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Він створив десятки високохудожніх скульптур. Серед них пам’ятники Лесі Українці, Іванові Богуну, Миколі Щорсу (в співавторстві з М. Г. Лисенком та М. М. Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького.

Ось фото його дипломної праці «Олександр Невський», а внизу теплий напис: «Дорогому татові та мамі — від сива Василя».

Радується й пишається Захар Семенович своїм сином, його творчими успіхами, його щирим служінням народові.

І подумалось мені: правду кажуть, що козацькому роду немає переводу.

ШАБЛЯ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО

Мандруючи по запорозьких займищах Олександрівського повіту (нині Запорізької області), де колись жили сімейні козаки «гніздюки» — в Роздорах, Воскресенці, Гуляйполі та Варварівці, — Дмитро Іванович зустрічався з столітніми дідами й записував од них все, що стосувалося старовини й могло придатися до вивчення історії рідного краю.

У селі Катеринівці, на березі річки Ганчули, він почув, що поблизу є маєток Василя Йосиповича Гладкого — сина останнього кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича Гладкого.

Йосип Михайлович Гладкий (1789—1866) виходець з Полтавщини. Народився він у селі Мельниках, Золотоніського повіту. Ще замолоду кремезним, дужим юнаком пішов він на заробітки в Одесу, а через деякий час подався відтіля на Задунайську Січ, що в той час була на турецькій території під зверхністю Оттоманської імперії, записався в козаки.