В пошуках скарбів - Сторінка 69

— Прошу…

В руках професора Яворницького був «Атестат з війська Запорозького низового», датований 1771 роком, 17 листопада. З цього та інших документів, що зберігалися у Магденка, історик довідався і про те, що Павло Руденко, колишній запорозький козак, належав до війська Корсунського куреня, був бунчуковим, а потім став жителем м. Полтави. Його батько — Яків, родом з Чигирина, прожив 80 років.

Портрет зроблено в натуральну величину. Його розмір: висота 204 см, ширина 133 см. На портреті зображено людину старішу середніх літ (ліва рука закладена за пояс, у правій — палиця), що стоїть перед невеликим пам’ятником.

Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Він весь час мріяв, як би його прибрати до своїх рук, щоб потім виставити в музеї.

— Олексію Петровичу, — звернувся історик до Магденка. — Оце Я відкриваю при музеї запорозький відділ, то чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж була б краса!

— На жаль, Дмитре Івановичу, не можу. Це предок нашого роду, і доки я живий — його портрет буде в моєму будинку.

Тоді Дмитро Іванович підійшов до Магденка з іншого боку.

— Якщо ви не можете назавжди з ним розлучитись, то дайте хоч тимчасово. Річ у тому, що в тисяча дев’ятсот п’ятому році у Катеринославі має відбутися тринадцятий археологічний з’їзд. Сюди прибудуть російські та зарубіжні вчені, і їм буде цікаво глянути на портрет запорозького полковника Руденка.

І Магденко погодився, але з одною умовою: як тільки з’їзд закінчиться, портрет має бути повернений. Закінчився археологічний з’їзд. Сотні цінних експонатів, що були виставлені для огляду вченими, стали назавжди здобутком щойно заснованого музею ім. Поля. Там опинився і портрет полковника Руденка. Пізніше Дмитру Івановичу все-таки вдалося схилити пана Магденка до того, щоб він подарував музею портрет Руденка.

Цінна знахідка майже піввіку була окрасою запорозького відділу Дніпропетровського історичного музею. Вже після Великої Вітчизняної війни портрет Руденка став здобутком Дніпропетровського художнього музею.

ЗНАЙДЕНА КОЛЕКЦІЯ

Майже щороку влітку Дмитро Іванович навідувався в місто Новомосковськ, щоб оглянути цінну пам’ятку української архітектури — запорозький дев’ятикупольний Троїцький собор[38]. Він пильнував за тим, щоб цю рідкісну споруду ніхто не пошкодив, не зруйнував, щоб він зберігся в такому вигляді, яким його збудовано ще в другій половині XVIII сторіччя.

В цей день була неймовірна спека. Після уважного огляду собору професор зняв свого солом’яного бриля, присів під гіллястою акацією. До нього підійшов соборний сторож дід Гнат. Познайомилися, розговорилися про старовину.

Дідові подобався симпатичний гість з Катеринослава. Він підсів поближче до історика й, дивлячись йому в вічі, спитав:

— Чув я від наших попів, що ви людина вчена, багато знаєте. Хотів оце попросити вас, щоб розповіли мені про цей собор і дзвіницю, й то й тут сторожую, а про нього мало що знаю.

— Добре, розкажу, — відповів Дмитро Іванович. — Цей собор споруджено 1779 року. Побудова собору — кращого зразка української дерев’яної архітектури — почалася з того, що козаки одержали дозвіл на купівлю добротного дерева. Запорожці тоді придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умілець, козак з Нової Водолаги Яким Погрібняк. Хоч він був неписьменний, але виконував свою роботу артистично й сумлінно. Поруч з собором, як бачите, споруджено дзвіницю, на ній встановлено годинник. Він чудово зберігся: з точністю показує час на трьох циферблатах, встановлених на південній, західній і північній частинах башти. Там зроблено так, що через кожну чверть години лине мелодія. За будування собору він узяв тільки дев’ятсот карбованців, тоді як за самий ремонт його пізніше правили дванадцять тисяч.

Архітектурний стиль, в якому збудовано новомосковський собор, зветься українське барокко. За велику майстерність Погрібняк одержав 10 січня 1779 року атестат. В ньому — щира подяка за те, що майстер виконав свою роботу «…рачительно, добропорядочно и превосходно».

Основа собору, — продовжив Яворницький, — складалася спочатку з чотирикутника, на який спиралися всі дев’ять церковних бань. Під кожним таким кутом було закопано по 3 величезні дуби діаметром 6 аршин і 15 вершків. Далі через кожні 2 аршини були такі ж дуби, тільки трохи коротші. Оце й був такий фундамент. Та немає нічого в світі вічного. Ці дуби з часом почали підгнивати. Що робити? Церква могла завалитися, бо на них тільки й трималася. Довелося її перебудувати, бо всі бані схилилися до середньої.

І ось 1830 року навкруги собору був підведений новий цегляний фундамент. Тепер стіни вже не сідали, але весь собор почав дедалі більше хилитися.

Підвести під нього новий фундамент взявся підрядчик Кажинков. Та виявилося, що це був п’яниця й пройдисвіт. Що ж він зробив? Замість того щоб повиймати гнилі дуби та покласти новий фундамент, він поверх гнилих дубів поставив невеличку стінку, примазав і гадав, що це шахрайство пройде непомітно. Але про це дізнався міський голова. Він узяв пожежну команду, розкидав ломами примазане гнилля, і як побачив, що гнилі дуби залишилися усередині, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та його майстрів. Тоді за реставрацію собору взявся досвідчений майстер, який збудував уже десятки церков. Стояли вони по 150—200 років. Це був Олекса Пахучий. Але реставрувати собор було нелегко. Пахучому треба було дістати документи оригіналу цього собору. Йому пощастило. Він скористався фотографією собору, яка збереглася в одного місцевого протоієрея. Не було б фотографії, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозької пам’ятки.