В пошуках скарбів - Сторінка 70

Колись, як Погрібняк збудував собор, в нього всі 96 рам і 6 вихідних дверей та одвірків до них, а також арки були прикрашені вирізьбленими виноградними лозами та всякими квітами. Цього вже після реставрації, як бачите, немає. Дах був тоді з гонту, а тепер — з бляхи. Риштаки й ринви були також дерев’яні, а тепер поставлено залізні. Цвяшки Погрібняк робив дерев’яні, а Пахучий під час ремонту замінив їх на залізні. Оце такі сталися невеличкі зміни. А все інше лишилося таким, як і за Погрібняка.

— А скажіть, чому тоді вживали дерев’яні цвяхи? Хіба залізних не було?

— Як це не було! Були й залізні, але запорожці користувалися дубовими цвяхами, бо вони не іржавіють і довговічніші, ніж залізні. Он що! А ви, діду Гнате, тут давно живете? — поцікавився вчений.

— Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старість літ пішов служити сторожем до собору.

— Скільки ж вам років?

— Та я вже добре підтоптаний: оце вже восьмий десяток!

— Так, прожили ви чимало. А скажіть, діду, чи вам за своє життя не доводилося часом знаходити старовинні речі?

— Які саме?

— Ну, може, глиняну люльку, кам’яні чи бронзові вироби абощо.

— У мене цього немає: воно мені без діла. А от знаю, Що в однієї людини цього добра сила-силенна. Чого тільки немає в його шафі!

Дмитро Іванович аж підскочив, коли почув ці слова. Він підсів до діда ближче й тихо спитав:

— Хто ж то за чоловік?

Дід Гнат покрутив сивого вуса, насторожився, глянув на Допитливу людину, а потім спитав:

— А навіщо це вам?

— Така моя професія. Я директор музею, цікавлюся всякою всячиною.

— Так от що. Отакі штуки, якими ви цікавитесь, бачив я в нашого отця Стефана.

Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звідціля?

— А ось як вийдете за обгороду, так через дорогу побачите кам’яний попівський будинок, а біля нього два високі осокори. Отам він і живе.

— Спасибі. А скажіть, чи давно він тут живе?

— Ні, недавно, років п’ять як перейшов з іншої парафії. Ви ж глядіть, не скажіть отцю Стефанові, що це я вам розповів про це, а то мені попаде.

— Не турбуйтесь, діду Гнате, все буде гаразд! — заспокоїв його вчений.

Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Іванович побачив, що отець Стефан з лопатою в руках порається в палісаднику, підпушуючи квіти. Він гукнув, і двері відчинилися.

— Можна до вас, отче Стефане, зайти?

— Прошу!..

— Будьмо знайомі, — знявши свого бриля, привітався

Дмитро Іванович, — я професор історії.

— Радий бачити поважного гостя, проходьте.

— Чув я, що ви любите старовину й зібрали велику колекцію. Покажіть, будь ласка.

Піп ледве помітно усміхнувся собі в борідку, трохи повагався, а потім запросив професора до хати, щоб показати речі музейного значення.

— Ось гляньте, тут у шафі дещо є.

Дмитро Іванович підійшов і побачив кам’яне, залізне й бронзове знаряддя, між ними лежала добре відшліфована кам’яна сокира, яка чудово збереглася. В Дмитра Івановича аж очі загорілися.

— Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось?

— Прошу!

— Для кого ви це все зберігаєте? Що думаєте робити з колекцією?

— Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто поцікавиться.

— Цього мало. Адже ви свою колекцію тримаєте в секреті, про це люди не знають. Чи не так?

— Та воно так. Бачите, я для себе її тримаю, — додав піп, — люблю історію, от і збираю пам’ятки минулого.

— То все добре, але біда в тому, що ця збірка у вас під замком. А чому б її не віддати до музею?

— Е, ні! Хіба що, може, як помру, тоді віддам, а поки що — ні, це моя власність, я господар своїх речей.

Дмитро Іванович розгадав отця Стефана. Він упевнився, що залучити експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з необачності попа. Він поцікавився:

— Скільки ж вам років?

— Та, дякуючи богові, оце прожив сімдесят п’ять.

— Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишімо заповіт, що всю колекцію, яку ви зібрали, після смерті заповідаєте музеєві. Згода?

Піп схаменувся, але тепер незручно було зрікатися своїх слів, і він погодився. Умовились, що піп в найближчі дні оформить свою відписну в місцевого нотаріуса.

Дмитро Іванович був задоволений своєю перемогою. Але не міг же він вийти з будинку попа без будь-якої речі!

— У мене до вас ще одне прохання.

— Яке саме?

— Ви мені хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам’яну сокиру.

— А як вона десь загубиться, тоді що?

— Не турбуйтесь: у мене ніщо не пропадає. Можу видати розписку.

— А чи надовго потрібна вам ця сокира? — спитав піп.

— Ну, днів на десять.

— Гаразд, професоре, беріть. Але слово — закон! Не більше як на десять днів. А розписочку все-таки напишіть, воно якось буде надійніше й спокійніше на душі.

— Все буде так, як умовились. Ось вам і розписка. — Прощаючись, Дмитро Іванович подякував отцеві Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав собі в кишеню.