Віднайдений рай (збірка) - Сторінка 7

Хотілося перебрати всі слова лайок і послати тим, з вини яких страждає наш край. Хочу зірвати з них манливу корону і топтати, топтати… Мені не треба мудрості, не хотів я і не потрібував жодного права. Було шкода лише чогось, шкода до такого глибокого болю, який, мабуть, відчував Христос, ронячи на камені криваві сльози.

…Де ж твої міста?! Де ж твої сталеві обручі, які обхоплювали б світ? Де твої… ах, та геть з цим!…

Схопився, прискочив до Даду, сів коло неї і, міцно обнявши, почав голосно і довго цілувати її. Цілував так голосно, що вона злякалася, встала і зробивши більше світла у кімнаті, здивовано всміхалася, а по її обличчі розлилося полум’я… Навіть оченята, здається, блиснули.

– Що вам? – спитала,

– О, як я вас люблю, Даду! – кричав, коли ми перейшли знов до її кімнати. – Може, я й дивак, та ви не дивуйтесь!… При тому всьому, при такій обстанові…

– Якій? Яка тут обстанова?…

– Ах, знаєте, радіо… І… ні. Я сходжу з гори і зі степу. Кланяюся культурі. Я кланяюся вам, Даду! Ох, мила, милісінька, Дадусь! Коли б я умів так ніжно вимовити ваше ім’я, як вимовляють признання два листочки берізки рожевого ранку на Україні, то й і то було б мало.

– Ви любите її?

– Хо-о-о! Я бачу там дядька з великою матнею, у постолах, з довгою чуприною, як віхоть, розкуйовдженою, з неголеною бородою. У чуприні повно бруду і вошей. Він іде у свою берлогу, де також бруд і воші… Його діти у вошах… Брешу я?… Ні… Тисячу разів ні, Даду!… Я вродився сам у бруді і вошах… Уявляю собі, що мати при мому народженні обмотала мене брудною шматою, баба Виліта зав’язала пупинко і баста… Наш мужик і колупає землю, вичерпує з неї її соки і мудрість свою немудру і живе, чи, краще, животіє, не помічаючи сам свого життя. Та коли наша мудрість виллється в один великий чин, у могутню повінь, та прорве береги своєї гатки, вона створить щось могутнє, щось, що здивує й струсне світ. Коли розум охопить той безмежний простір – той степ, який омивається хвилями моря, або синім краєвидом неба, то здається, що де, як не тут, зродитися силі, де, як не тут, почерпнути міці і слави? І так, у снах і на яву вірю у свою сплюгавлену країну, в її будучність, вірю в її силу і невичерпану мудрість. І моя віра не дозволяє кинути прокляття країні тій, яка так довго спить у зневазі. Звідки та віра – все одно… Я виссав її з молоком моєї матері – мужички!

– Та не кричіть так. Матір збудите.

– Так. Може, я й кричу. Але повірте. Я вірю, і як не вірити, коли віра сама лізе у вічі…

У круговороті, у димному хаосі, який обертається поволі у космос, родиться ідея. Вона така умовна, що трудно про неї щось сказати, але вона родиться. І вам відомо, що наша ідея залежить від нашого степу. Це вже правда. І все наше горе, що степ творив людину-бога, а не людину хробака… І ми мусимо вбити нашого бога… Ми внесемо у степ світло електрики, яке затьмить світло сонця. І коли зникне на нашій землі остання солом’яна стріха, коли степ опережеться густою сіткою доріг, коли вся наша земля обернеться в одну машину і сконає в душі останній бог, і Дніпро не зареве порогами, не нагадає більше запорожця у синіх штанях – зникне мужик, а з ним і воші, зникнуть соловейки, натомість народяться голі ноги, шовкові сорочки, заграє пісню саксофон і згасне сонце… Бо тут його нема… Але мені час іти.

– Ваші завтра іменини?…

– Ні, вже сьогодні, бо по дванацятій, а я народився опівночі.

– У свято?

– Так.

– А вмрете?

– Байдуже, я не вмру. Не стане терпцю. Краще жити.

– Браво! Я поцілую вас. Так. Гаразд.

– А ось що… Я приготувала вам оце… Вона скочила до бюрка, витягла звідти течку, де була картина…

Картина, звичайнісінька лубочна картинка, на якій намальована прехороша жінка, неубрана, як Бог творив. Вона розляглася на препишному килимі…

– Що, негарна? Ну хто це?

Вона любесенько зазирала у мої очі і раділа вже моєю радістю, очікувала, що я скажу…

– Ну, хто це? Ну… вгадайте…

– Das muss eine Hu… sein, – сказав я.

– Владе, – крикнула Даду, – ви мерзотник!

У цьому окрику було дійсно багато болючого. Опісля вона плакала.

Я надягнув пальто і капелюх. Даду хлипала, уткнувши голову у кут канапи, і

рвала на шматки свою картину. Я постояв хвилинку над нею і вийшов.

Уже в сінях у мені відгукнулося ніби луною: "Мерзотник", кинуте жінкою в образі. Мусів вернутися.

Присівши тихенько коло дівчини, яка плакала, дійсно плакала із сльозами, хоча це не модно тепер, я просив пробачення, цілував ту руку, що порвала порноґрафічну картинку, цілував, поки слід образи не розтопився.

– І як ви могли, – промовила вона нарешті. – Скажіть, як ви могли… Найбільший падлюка не зробив би цього. Я ж малювала, думала, тішилася… Тішилася, що зроблю вам приємність… Думала, що ви станете нарешті людиною, звичайною, простою, без дивацтв. І до чого все йде? Чому ви граєте вічно комедію?…

– Я образив вас. Простіть. Але ми не маємо права виставляти сороміцької її наготи. Я думав дійсно, що це якась повія. Ми мусіли б хоча чим-небудь прикрити її…

Собака у вікні

Улас Самчук

Під дахом на п’ятому поверсі кімната трохи довга, невисока, з низенькошироким вікном без завіски, холодна і непривітна. На п’ятому поверсі під дахом…

Що за висота, що за широта понять! І які вигляди звідсіля на місто, і як можна почуватись тут близько з Богом. Неприємно лише – вічний сморід мишей. Знайомий вам цей запах? Ні? Але мені знайомий. Він пригадує мені батьківський край, село… комору з засіками, де зсипають пашню… Отам до біса цього запаху; декому він не подобається, та як звикнеш… Все справа звички.

– І звідки ця погань тут береться? – кричить не раз Андрій, цей "неспокійний ідіот", як зве його Йорданов.

Вечір уже. Так коло восьмої. Весна хутко, але ще ні. Йорданов лежить уже в постелі під периною і по звичці гладить рукою злегенька шерсть власного коліна, що робить йому приємність.

– І як ці миші забредуть сюди? Сюди, на п’ятий поверх, під дах?… Яка нечиста сила завіває їх сюди, це ж не бацилі!

Андрій метушиться… Він вічно метушиться, вічно питає, мучить флегматичного Йорданова, якому зовсім байдуже, як та погань сюди забереться, як вона влізе сюди і чи це бацилі, чи яка інша непотріб. І яке йому до цього діло… Виспатися краще порядно та вчитися… На те, мовляв, і в Европу приїхав…

– А як ти, ідіоте, сюди заліз?! – питає так, ніби сто гармат вистрілило одною сальвою. Це вже тоді, коли той "ідіот" абсолютно виводить його з рівноваги.

– Як ти сюди забрався на п’ятий поверх під дах? Ти ж не бациля… Знесла ж тебе мати де-небудь у лісі волинськім, чи у поліському багні, а що тебе сюди пригнало? Так само й миші… Принесло вас повітря мені на муку!

Йорданов, як болгарин, невибагливий, але Андрій любить вибаги і красу. Як любить – це інша річ. Він любить натягнути найкращий свій одяг – чорний, уже раз перешитий, який ще сяк-так тримався, піти, напевно на останні гроші, де-небудь у таке тобі, як він казав, "чортове ревю", де так пречудово витанцьовує півнага парочка, отакого тобі "чарльстона", у пребілих манішках і комірчиках, підсісти до панночки-ляльочки і запустити їй туману у вічі, мовляв, чужинець… Auslander…

Мабуть, у кишені не порожньо, коли і по ревю волочиться. Лише як прийде до замовлення пляшки якогось там бордо, чого вимагає панна-бубікопф з міною шовкової кицьки, яка і муркоче тобі під ушком, і лапку у блакитному черевичку, з гарним коліном напоказ виставить, – то чужинець сьогодні тут випадково, але завтра у кав’ярні "Корона" чи, допустім, в іншій зустрінеться з нею. Вони беруть авто, їдуть де-небудь… ну, скажемо, до пристані на ріці, а там пароплавом можна. Або залетить літаком бозна-куди, під хмари і вище, поки стане атмосфери. Але панна останній раз його бачить. Він завтра не прийде (бо де його того гроша наберешся!). Мудра панна, мудра шовкова кицька. Вона, мабуть, уже з двацять п’ятим муркоче і виблискує коліном. Чи, може скажете, плаче?

А він пре додому у свою кімнату на п’ятому поверсі, і мучить його щось таке і… найбільше його дратує, що ті животи прегарні, круглі, як цибулі, що миготять ще досі перед очима, – що їх показують на сцені лише у великому дзеркалі!

Лицеміри – виставляють напоказ, але лише у дзеркалі! Чому не зовсім? Чи не злочин це, чи не гидота?

Він не раз далеко заходить у своїй злости, громить все це, вириває з корінням розпусту, а зупиняється найчастіше знов-таки коло дівчини, але з дуже червоними устами, як пурпур, як рубіни. Очі – дві нори у синьому тумані, а над ними дві чорні дуги. Ці панни стоять здебільшого під ліхтарями, щоб видно було ті пурпурово-рубінові губи. Андрій не з бажання, а зі злости підходить:

– Wieviel?

– Zehn Mark…

Плюне шпарко і хльостко, і біжить далі.

Прибігає на своє горище сердитий, будить Йорданова, шугає по кімнаті, верещить, валить стільці й плює (в останні часи цей приємний спорт господиня ласкаво заборонила. Репетувати, ломити меблі і плювати годі). Але хіба у сплювачку так щиро виплюєшся?… Мусить розраховано і обережно.

– Бідний, божевільний ідіоте, – флеґматично казав розбуджений Йорданов.

– Бракує тобі баби! От і все… Бракує тобі твоєї Яринки, до якої забрався би денебудь вечором у закутку. Гей, ти, блазню, і якого чорта нечиста мати тащила тебе сюди? І що ти тут почнеш і чого навчишся? Лягай краще хутчій спати!

– Цинік ти й падлюка… І як тобі не соромно казати такі речі? Чи ти розумієш?… Ти ображаєш мене, мою поезію, мою розкіш. І як тобі не соромно, коли на світі є ще така сила дійсно хорошого, незіпсутого. І от тепер (дійсно десь унизу награвав хтось буйного Штравсового чи якого іншого марша на піяніні, з другого кінця хрипіло радіо) чуєш, як нарізують? Лише не розумію, що таке музика. Чи ти розумієш? Ну, кажи, розумієш? Ні, ти скажи по чести, від серця. Ти ж знаєш, що всі люди лише дурисвіти…

– Ха, ха-хо-хо-хо! Ха-ха-ха – хо-хо! — реготався раптом Йорданов, гладячи коліно.

– Нащо іржеш, коли тобі зовсім цього не хочеться? Ніхто не заплатить. Лиш ти послухай! Я про музику. Речі поважні… Та все обман – мана. Я думаю і міцно в тім переконаний. Все мана. Уяви, на сцені у дзеркалі показують нагі тіла. І в таких тобі позах, у таких позах! І чому? Чому ж у дзеркалі? І для чого це? Для мистецтва? Ну, кажи. Ти звеш мене ідіотом, але чи й ти не зідіотієш? Ти розумієш цей ідіотський витвір – музику, що виколупує з твого серця такі болючі кусні? Чи ти це розумієш, а чи розуміє це та, що виконує, а чи розуміє якийсь там Ваґнер чи Бетховен, пишучи ці божевільні звуки? І нащо писали їх? Нащо? Щоб дратувати нас, щоб нервувати, щоб на десять літ швидше увігнати в могилу, або щоб не пустували жовті доми? Ну, кажи ж ти мені, кажи!…

Засапаний спинився, вп’ялив очі на Йорданова, ніби направду хотів відповіди.