Віднайдений рай (збірка) - Сторінка 9

Нащо ж йому все це дано? Нащо йому очі, що мечуть мечі, і маска, сто двацять п’ять в квадраті, кров з молоком, як кажуть кацапи? І рукою Бог не скривдив, звинув стовп Геракля, як волосинку. І на що все це, коли стільки, стільки цього, що не знаю, що мучить, просить, манить і лоскоче!

Унизу, до десятої години, хтось вчиться, видно, грати на фортепіані. Звуки поодинокі і гострі, як краплі топленого олива, капають на серце помалупомалу. Хто вас родить?… Диявол?! Десята. Капнула остання крапля, і ранка помалу у серці гоїлася. Десята б’є на башті, десята б’є на ратуші, десяту б’ють тисячі годинників… Блищить ще реклама… Але скрізь стихає музика. Холодне повітря освіжає чоло.

І от він у постелі. Навколо майже темно, лише світло, що від реклями б’є у вікно і падає саме на портрет ґенерала з грубим п’яним обличчям… Думи, думи, думи. Скільки їх! І спати не дають вони. І чути когось коло себе…

Чує подих вічності, чує чари скритої, заклятої насолоди… І чує навіть, як кров переливається у жилах швидким темпом і хлюпоче, як струмок у бур’яні душного-душного літнього полум’я.

Вибиває свій такт серце… і мріється, мріється безконечно, довго, болюче довго. Гострі почуванні, тверді, кострубаті. Порою томливі, що тіло ґумовим видається. Хватає за мускул, під лівим плечем, на серці, збирає у пальці і тягне, ніби хоче впевнитися, чи не гумовий. І шкіра не болить. Може, й гумова. Далі якісь неозначені почування… Якась гадюка, розпечена, червона, як прут заліза у горнилі. Чується, ніби повзе вона на тіло, обмотується навколо кільцями, гарячими кільцями, пече – припікає, що аж шкіра шкварчить і сиплеться гарячий присок у нутро. І при цьому вдалі ніби хтось клекоче як скоростріл, чи краще, як сміх молодої, здорової жінки. Чи чули ви цей сміх? Напевно чули. Кожний окремий звук його, дійсно бойок скорострілу, що випихає кульку. "Фі-ів, фіів!…" – шмигають ті кульки куди завгодно – в небо, в землю, а часом у самісеньке серце. А далі нічого немає.

Картина ґенерала з п’яним обличчям тоне. Натомість виступає віконце. Рама, чотири шиби… Обличчя ґенерала прибирає довгу форму… Його їжакувата чуприна обертається в якусь гриву, ніс витягається вперед, очі кругліють, і чути у них і гнів, і доброту собачу.

– Дунай! Собака у вікні!

Б’є світло місяця у вікно, б’є й освічує білу подушку. На ній овальне обличчя з двома чорними ямками і дужками над ними. Дві гадюки довгих чорних пучків волосся на білому тлі. У вікні собачо-львина голова, і коли Андрій на пальцях наближається до постелі, чути гарчання. Собача пащека широко відкривається і видно довгий язик і два жовті клики: "Гар-р-р!…"

Видно, забув Андрій кинути йому скоринку, і він злий. Він охороняє недоступний скарб… Скарб близько, і взяти його легко, але не можна. І тому він скарб… Він хоче і боїться, він рветься, а собака гарчить.

Вона ж поволі дихає, груди, як море перед бурею. Чути, ніби навіть буревісників клекіт. Візьму!…Візьму!… Ще крок… Протягається рука, щоб зірвати покривало, та пащека собаки звучно і злісно робить: гар-р-р!

Здригнувся і опритомнів. Сіріло. Пахло мишами, а внизу, по асфальті, котяться авта. Вертаються додому… Там був не сон!

Авта котяться… Гомінка луна їх сирен б’є у низько-широке вікно над дахом.

Сильвестер

Улас Самчук

Грок і Ламчинський просто із сходів першого поверху, без жодного попередження стуком, пхнули незамкнені, облізлі від часу двері і ввалилися до кімнати. Темно і запах, ніби в чоботі, який саме скинуто з ноги; але розгойдане хропіння, що неслося з густої темряви, кричало голосно, що тут живуть.

Грок лапнув рукою коло одвірка, кліпснув закруткою, і простір усміхнувся блискавично жарівкою, що висіла під стелею. "Хропе бестія", – промовив голос.

…На розложистому ліжку, майже поперек, у білих, брудних бебехах, хропів на цілу губу Кравченко. Рот нагадував дупло, в якому гніздяться весною птахи, а щирий храп – чвірку борзих оґирів у шаленім ґальопі. В кімнаті непорядок. На плиті спиртівка, брудний кухіль з недопитою рідиною, мабуть, какао; при тому валялося кілька лушпайок бананів та недогризений кусник святочної бабки. На низькій шафці краєчком з-під облізлої кепі виглядала пара книжок. Він колись читав, пару років тому, захоплювавсь; дійшов навіть був в одній до тридцять шостої сторінки та й застряг. Від того часу кинув. "Гей ти, румпель! Чи встанеш ти сьогодні?" – ревнув над сонним Грок і любовно стусонув його під ліву лопатку.

Храп урвавсь на півтоні, ніби утятий раптом гострим мечем. Сонний тріпнувся, блимнув очима і схопивсь на босі ноги. Здоровенна, суха, як терлиця, постать, гострий, довгий ніс, довжелезні з шорсткими долонями руки, глибоко запалі, як свіжа могила навесні, очі, розпатлана чуприна – все кричало, що власник їх був утомлений і перепрацьований літами, від чого й мав оцей хортячий вигляд. – Агуджа! Га!… Зая!… і, безперечно, хорт пустився б навприсядки сховзати по скибах безгранично-широкого поля.

Він позіхнув розмашисто, широко, мало рота не роздер, шкребнув сердито по черепі в чуприні та почав натягати панчохи… Штани повісив просто так, на пустоті, бо живота нема. Хребет на спині випинався гребінчастим луком, ніби зубчата шестерня, та гострі клуби випирали кишені… На них то й загачилися штани.

– Проспиш Сильвестра, – шкірив зуби Грок. – Горло хрипить, а зжер би крокодила.

Кравченко скривився, махнув долонею, щиро лайнувся і післав в куточні порохи сердитий сплювок.

– Нічну шихту маю, – зачав він, схиляючися і ллючи з погнутого дзбанка в мидницю воду. – Тут не Сильвестри, брат! – руки його шелестіли, ніби суха недублена шкіра. Він тер байдуже випнуті вилиці, запалі очі, хлюпнув пару пригорщень води в чуприну і намилив її звичайним милом густо-густо. Усе робив помалу, байдуже, автоматично. Товариші тим часом розмовляли, сміялися, не знати з чого: "Це ж Новий рік! Сильвестер!" Сильвестер гуляє і котиться, мов повінь рве й тащить у царство забуття робочий люд. А там його! Ха, ха!… В шинку, о Господи! Там трясе ними чортяка, зібравши в купу дрантя всього світу.

Умившися, почав жувати. Він краяв на скибки зачерствілого лобка і злегка штукатурив їх американським смальцем. Скибки переминались в щелепах і зникали. Все обіцяв в душі залити щиро пивом, там, унизу…

Двадцять хвилин пізніше товариші з гармидером спускалися риплячими східцями з розломаними поручнями на двір.

Він – вузький, брудний, неосвітлений, з рядком хлівців на вугілля. Напроти, тут у куті, блищить навіть з потилиці шинок. Вікниська так і зяють. А холод колосить, мов колоски ячменю за плечима. Скорш туди!

Влізли задніми дверима. Назустріч їм сипнули п’ятьох бідних чортів, які тріпали рвучко рука в руку й поволокли у простір, заставлений столами, кріслами й істотами обох полів. Під стелею хмара диму й смороду, на тисячу способів перемішувана скрипучою джезбенд-орхестрою кацапських балалайочників. У роті терпкий смак тютюну, по жилах з булькотом переливається трунок, серце тисне і чмихає, як паротяг, якого замісць вугілля напхано мокрими дровами. А очі блищать, мов той фосфор.

Уздрівши Кравченка, орхестра гримнула гопака, а пара тузинів голів повитягала шиї. Але Кравченко не розкотився як часом. Підійшов із Гроком наперед, перехилив у горлянку одну по другій п’ять зелених чарок, що блищали привабливо, мов благородні камені на дзеркальнім прилавку, а потім труснув чуприною. Це значило, що у кров його влилося щось… Він веселішав. Сонливі очі загоралися, ніби зірниця перед сходом сонця; тіло оживало, мов зів’яла рожа, орошена зненацька. Ех, екзотична орхестра тне!… Хоча у ній одиноднісінький "з Расеї" умів, встаючи на ввесь свій куций зріст співати "Ямщика", баранячо виводячи:

…Ямщік унила напєва-а-а-я

Качает буйнай ґалавой…

А сам з Одеси був, семіт. Решта тутешні, косоворотки надягнули. Ніхто не розумів тих співів, і неважно. Головне – джезбенд, екзотика, схід. Гуляй, душа! Зустріньмо гідно новий рік! Циганську шкварили, аж іскорки мигали… Та нагло урвали на найвищій ноті… неначе вибух, гук розлягся. Кравченко встав. Танець!… Поля!… І затремтів під розмальованою стелею в диму гопак розкішний, дикий, що дзеленчав стогучно, громотів, ніби шалена буря градом у бляшану стріху. Із блискавичною швидкістю розсунулись столи і заблищав запльований паркет, а в тісноті переверталися й бились кухлі, поливаючи пивом, ніби дешевим робітничим потом, долівку.

Бочиниться і дметься Кравченко, чекаючи, аж спалахне той динаміт, торкнувшись з електричним током. І раптом: раз! Пі-і-ішов!… І закресали дрібно закаблуки поміст, який скрипів і вгинався від буйних присюд.

Дай лиха закаблукам,

Дай лиха закаблам!…

– Дай, дай, дай! Греми! Ти ще живий! Шпурляй цибулястими жижками, звивайся прудко, звірем скачи, розсипся дрібним леготом, щоб потім знов збудить безодні океану – лютий бій!

І він звивається, викресує утіху з орди, яка застигла колом своїми прилизаними черепами з парканом довгих і ріжних зубів, що скаляться, ніби пекло регоче…

Уже залив танцюрі піт усі ямки на виду так, що чуприна згубила зовсім свій вигляд. Під шиєю біленький комір щезає, розкис крохмаль від поту. Ще присядка, метнувся круто – й досить! Знов біжить до столика. Знов вливає в себе палючу рідину і майже розпливається від гострої приємности. В нутрі перебігають й котяться кошлаті огники… На нього напирають. Його потріпують з усіх боків долоні, які він вириває сіпко, щоб уціліли при ключинах.

– Що, Грок, – тріснув його по плечі Кравченко, – чи не присісти б нам?

Обвели поглядом салю – голка не впаде. Голів… голів… Мішалися жарґони німецького й слав’янського світу. Дим хвилює, блищать жіночі плечі, і бюсти гойдаються на димових хмарах.

На!… Уздрів. Он, у кутку, під стінкою. Там покоївся над пивом кельнер.

– Ти, там, – моргнув на нього Грок, – не зробив би ти, румпель, нам місця?

– О, як же, охоче!…

Кельнер схопив свій недопитий кухіль з пивом і ввілляв у себе. Але… він… він не сам… Показував очима на свою товаришку. "К чорту", – махнув рукою Грок, кидаючи кельнерові промовистий погляд. І останній у ту саму мить шепнув на вушко стриженій голівці. Обоє встали і поплелись у простір. Скромні, відразу видно. Зате Грок із Кравченком розвалились, Ламчинський згубився в юрбі… Фертом підскочив кельнер, тріснув страшенно брудною серветкою.

– Ну, ясно-світлого, та поміцніше!…

– Прошу ласкаво!… – і знов тріпок серветкою.