Віднайдений рай (збірка) - Сторінка 8

А той думає, думає і ляпа:

– Причеши краще твої патли, зовсім походиш на дідька, та не рви кишень… Останні пристойні штани, і ті подереш. І на лекцію не вилізеш, не то у кабарет. А що ти хочеш за музику мати? Саксофон? Ці ріжні джези? Так. Знаю тебе, голубчику. Тобі втікати з землі, далеко втікати. І легше б їй було без тебе, бо багато ти псуєш на ній повітря. А Ваґнерів і братію не чіпай, бо розумієшся на них, як баран на зорях. А що ти за ферт такий з’явився тут? Звідки тебе, яким вітром привіяло? Сидів би ти краще на своїй брудній Волині та збільшував на який тузин ідіотів статистику населення. А коли вже приліз, то мовчи і дякуй, що добрі люди вважають тебе за людину, а не ґориля, якого ти не варт мизинця. А тут ще й паном тебе звуть, і університет тобі відчинили, і слухаєш Ваґнерів, і білий хліб та ще з марґариною жуєш, і поліцая тобі поставили на перехресті вулиць, щоб не розчавило тебе авто, коли задивишся на ноги манекена у вітрині. Знаю тебе, соколе. Сам ти не знаєш, чого хочеш. Ти хочеш цієї розпусти, ти сам її множиш, а сердишся… Тебе мучить злість, найгірша, ріднесенька, жовта злість. Що, мовляв, чортові буржуї, понаробляли, скрізь і мури під небо, і цепеліни, і мудрі до біса, і Ваґнери, і саксофони, шовк, блиск, і жіночки, що тільки… Та ба… Не нам… Ха-ха!… Лягай краще спати і мені дай спокій…

Оба мовчали. По хвилині Андрій:

– Не смій ображати… Хочеш розкажу?

– Но-но-но!… Залиши для своїх нащадків. Затягнеш панахиду… Знаю…

– Я казку тобі розкажу…

– Ще гірше…

Андрій заточувався, ввесь знервований, до постелі товариша і хотів там сісти. Йому хотілося сісти коло нього, обняти його… Він же розуміє все, все… Лише удає… Та Йорданов крикнув, щоб він відступив. Відступив і механічно сів на стілець, що стояв перед круглою залізною грубкою, де жаріло ще вугілля, дотліваючи і злегка вкриваючись попільцем, який від подуху звивався, як пух. Сів і не дивився на Йорданова. Спер лікті об коліна, обняв чоло долонями, а пальці запустив у довгу чуприну. Дивився на дотліваючий жар… Але йому все ж хотілося щось говорити… Йому все ж треба розважитися. Йому ж засіло поперек у горлі, мов сучок, щось, що мусить вилізти. Він почав, що байка гарна, мовляв, коли вона разом стає і мрією. Він казав, що найкраще віддатися зовсім мрії, віддатися ввесь-усенький, а уста нехай мовлять що-небудь. Що – байдуже. Що-небудь.

Йорданов реготався, але Андрій уже відплив у палаци своїх мрій і уявляв собі щось… Рожі… кущ рож… Кущ великих італійських рож… Як вони попали сюди? І хто б сказав! Рожі рожеві під сонцем ранковим, у росі… І роса блищить і грає… Великі пелюстки, між ними краплі роси, промінь сонця гладить їх… Я, казав він, торкну рукою великий, повний, прудкий кущ рож з росою… Саме сходить сонце. Ще холодно. Мої очі заспані, але кущ бризне росою, бризне стовесельчаними перлами і здригнеться… Бризне просто в мої очі… бризне росою, пахом, красою і розкішшю… Я бачу, я нюхаю, я відчуваю… Я відчуваю холодні росяні перли з роси. Рожі шлють мені пахощі, ті пахощі, що світ їм дарував, що дарувала їм вічність. У ніздрі й груди тиснеться вітер і гоїть їх, гладить ніжно-ніжно і охолоджує їх горячку… Вони високо хвилюються, високо здіймаються. Чи розумієш ти розкіш моєї уяви? Чи уявляєш? Напевно, ні. Мені хочеться обняти цей кущ… та мало обняти!…

Я зірву квіточку – рожу так обережненько, щоб не струснути ще з неї роси. Вона і свіжа, і запашна. Піднесу її до уст і, тісно-тісно притиснувши її, п’ю… П’ю, як павук п’є кров своєї жертви, п’ю її арому… І мало мені того, і невдоволений я, і хочеться більше, о, безмежно більше, хочеться з’їсти рожу!

І я її їм…

Опісля я встромляю обличчя у кущ. Палюче чоло оббризкує роса, гострі колючки ранять і викликають приємний-приємний біль. З ранок капає кров, кров капає на рожі. Моя чудова, молодая кров на свіжі, свіжі, як перший поцілунок кохання, як сонце, рожі… Ох, рожі, ох, кров моя!… Ох, небеса високі! Мені мало й цього… Я хочу обняти кущ, вирвати з корінням і мняти, мняти у своїх обіймах. Його колючки болюче жалять, я пищу від приємного болю і качаюся з кущем по землі, і рву його; він мене коле… І дзюрчить моя кров цівками, і легка моя сорочка в шматках, і зімнятий кущ окровавлених рож…

А далі що? Далі я можу і вмерти. Мені байдуже. Я пізнав кожну колючку, я випив усю отруту, пах і розкіш. Що, думаєш, цей кущ? Дівчина? Так? Не вгадав! Це життя, воно і з рожами, і з колючками, і так я ним тішуся і черпаю з нього свою мудрість, мудрість просту, та світлу, і здорову. Я тішусь його рожами і колючками. І вмерти я хочу по заході, щоб мати і ранок, і полудень, і смеркання…

І знаю я ще другу рожу… Це вже не кущ, це лише рожа з куща. Її хатинка стояла край села гень-ген на горі, як їхати до Саківського яру. Це все там, на тій брудній Волині. З півдня від хатинки тягнеться ген до небосхилу поле, лиш на обрію здалека видно ряд вершків ялинок. Видається, що там, там далі почитається безконечність, а ці ялини лише брама до неї. З півночі садок. Він постелився до долини і річки, якої прозору воду щоденно колотять табуни горлатих гусей. Річка маленька – струмок. Хатина низенька, у три вікна – на схід, південь і північ. Від дверей стежка поміж кропивою і бур’яном до річки, до перелазу.

І от до цього перелазу іду щовечора, вже тоді, як пастух Денис жене череду з поля і гукає на підпасича:

– Гей, гей, Мироне! А смикни Красулю палюгою по ратицях… А куди Періі-іста, а очі тобі злегенька вилізли б!

Щовечора стояв я коло перелазу і бачив це. Щовечора сонце заходило на моїх очах і пітьма заставала мене тут. Лежу в траві, у густій, де до біса ворушиться і кричить ріжної непотріби, яка не вгамовується навіть по заході – і кости відходять, натомлені косінням. Але спати… Гей би, що б то за хлопець спав у таку пору! Он від дівчат луна яром широко розкочується. Вертаються від буряків з копаницями на плечах. Я кохав ту луну, ту широку луну, луну свого краю і степу. Я чув її там голос, і я кохав його. Вона хутко прийде, бо чути вже:

– Добра-а-аніч!

– Всі блохи на ніч!…

– Мені одно, а вам рядно, ха-хо-хо-о!!!

І чого вони сміються? Вічно, вічно скрізь і всюди вони регочуться, ніби у цьому все. І ось чую, як бір-трава шумить, це вона летить. Вона не з золотими косами, не зі струнким станом. Вона зі станом звичайним, який може мати дівчина у селянському одязі. Одяг багато впливає на стан. Але її груди і повні, і прудкі, і гарячі, довгії, тяжкії коси заплетені в тяжку косу. Прудко ступає вона босими ногами, мало не гнеться земля. Раз-два, раз-два, раз-два! І серце б’ється.

Вона йде навмисне не тудою, де я лежу, навмисне, хоч знає… Треба ж подражнити… Ох, ох! Як далеко зайшла культура вперед, коли мусять тут і дзеркала великі для цього брати. Так, так… Я ловлю її. Вона уривчато сміється… Вона ставить копаницю, і ми вітаємося… і… довго, довго стоїмо тут коло перелазу. Пора б і розійтися, та шкода. Хто ж почне втікати? Я, чи вона? Ніхто. Як півні заспівають, як затьохкає вдалі соловій і ґеґне десь гуска спросоння, хіба тоді… Часто ми коло перелазу. Вона з одного боку, я – з другого. Лиш наші руки разом. Вона співає:

Вернися, козаче, вернися, соколе,

То впущу до хати, щоб не чула мати.

Це контральто такими тобі спокусливими змійками, як живе срібло, котиться в нутро і, обвиваючи серце, лоскоче його. Я хоча вже і не козак, але вертаюся… Але що та ніч, та ще й весняна? Одна лиш хвилиночка.

Хатина низенька, солом’яна. Вже хутко вмирати їй. І вмре… Ха-х!… За бугаєм у запічку спить сам Каленик, у якого торік перед Покровою померла жінка… Микита спить на вишках, або по вечорницях, а Яринка на постелі, що стоїть під південним вікном, якраз під самісіньким вікном. Я сам умів уже відчинити двері до сіней, я знав уже, де застромлений під стріхою ключ, щоб відвернути завертку, й тихо, навшпиньках, щоб не збудити Каленика, прокрастися до ліжка під віконцем. Гарно якось і лоскотно, коли вже бачу білу подушку, неясні контури обличчя, чую молоде дихання і як хвилюється вкривало. Я намірююся тихенько його здійняти.

Зимою інакше. Завівало снігом навколо, зникало все; все – лиш море снігу. Під саме віконце і вище намело замету. Для вікна Каленик прокопав нору, щоб світло боже увірвалося до господи. У цій порі, у вікні, якраз над постіллю моєї рожі вмощувався завше спати великий, кудлатий Дунай – цей мій колишній ворог, тепер найприємніший сон, сон, що беріг мою казку і рожу, сон з великою кудлатою львиною головою, з великою пащекою і розумно-поважними очима. Він зустрічає мене завше своїм глухим гав-гав, серед абсолютної тиші, коли лиш місяць лизав снігову даль. Я кидав в його пащеку скоринку, кістку. Пащека клямцала великими зубами і верталася під вікно… А коли я схилявся над білою подушкою, пащека закусувала, киваючи мені патлами. З хати ясно видно освічену місяцем кудлату голову собаки. Я любив ці кудли, любив бачити їх уночі за вікном, коли він, догризуючи скоринку, звивався і лягав клубком…

Йорданов хропів, і Андрій схаменувся. У кімнаті темно, лише на його нічному столику блищить електрична грушка у шовково-зеленому абажурчику. Андрій плюнув, плюнув хльостко і не в сплювачку, а на зомліле і почорніле вугілля у грубці, він хотів щось ще сказати, чи крикнути, чи скочити з ногами на живіт товариша і топтатися, і роздушити його, щоб не хропів. Хотів… Підійшов до низько широкого вікна. "Наволоч, – думав він з серцем, – і родиться така нечутлива худобина!" Відчинив вікно.

В обличчя дихнула ніч міста з усіма її оздобами. І приморозок, і грубі зорі вгорі, і дахи, як кострубаті хвилі під промінем місяця, що закочувався саме за фабричний комин, і блищить світова рекляма, на якій бавляться в піжмурки літери. Внизу ревіли на всі лади сирени авт і без перерви шуршали і клямцали трамваї. Музика, космос, концерт без дисонансів! Ген, висота піднебесна, і радість розпирає груди. І хочеться, і плачеться. І не дістану.

Зложив Наполеоном руки і дивився на це видовисько, на місто. І поховано в ньому багато незрозумілого, і дивне воно, і сторчить, як сфінкс, якого хтозна нащо ставили єгиптяни. І витріщив очі в даль, і стискав руками серце, дике серце з гарячою крівлею, яке щохвилини кричало: "Вискочу – тримай мене!" І калаталося у грудях дзвінко… І гірко йому від цього, і нудно.